Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Живемо на висілках. Німці зайдуть, скажу — син. І всіх треба попередити, хай кажуть, що рідня.
— Ти їх не знаєш, німців,— мовила Надя.
— Німців, правда, не знаю, зате своїх знаю,— швидко жуючи губами, з готовістю сказала тьотя Луша.— Я ват.і покажу хороших людей на висілках.
Надя повела хлопців світлим коридором, вікна якого виходили на місто. Важкий теплий дух загнилих, застарілих ран та несвіжої білизни, дух, який не могли притлумити навіть запахи ліків, обдавав їх щоразу, коли вони проходили повз одчинені двері в палату. І таким світлим, обжитим, мирним, затишним враз видалось їм залляте сонцем рідне місто з вікон лікарні!
Поранені, що лишилися в госпіталі, всі були лежачі, і тільки деякі на милицях никали по коридору. На всіх обличчях, молодих і літніх, голених і зарослих буйною солдатською щетиною, був усе той самий серйозний, суворий, глибокий вираз, як і в Наді та в няні Луші.
Тільки-но кроки хлопців залунали в коридорі, поранені на ліжках запитливо, з надією підводили голови, а ті, що па милицях, мовчки, але теж із ледь помітним пожвавленням на обличчях проводили очима цих двох підлітків у халатах і добре знайому сестру Надю, яка, серйозна та сувора, ступала попереду.
Вони підійшли до єдиних зачинених дверей у кінці коридора, і Надя, не постукавши, рвучким рухом маленької, точеної руки відчинила їх.
— До вас, Федоре Федоровичу,— сказала вона, пропускаючи хлопців.
Серьожка та Вітька, обидва, трохи зніяковівши, ввійшли в кабінет. Назустріч їм підвівся високий, плечистий, сухий, сильний старик, чисто виголений, із сивою головою, з гостро позначеними подовжніми зморшками на засмаглому, темного блиску обличчі, з чітко окресленими вилицями, й горбуватим носом та вугластим підборіддям,— старий був увесь наче вирізьблений на міді. Він підвівся від столу, біля якого сидів, і з того, що він сидів у кабінеті сам, і з того, що на столі не було ні книги, ні газети, ні ліків і весь кабінет був порожній, хлопці зрозуміли, що лікар нічого не робив у цьому кабінеті, а просто сидів сам собі й думав таке, про що не дай бог думати людині. Вони це зрозуміли ще й із того, що лікар був уже не в військовому, а в цивільному: в сірому піджаку, край коміра якого виглядав з-під зав'язаного біля шиї халата, в сірих штанях і в нечищених, мабуть, не своїх штиблетах.
Він без подиву й теж дуже серйозно, як Надя, як Луша і як поранені в палатах, дивився на хлопчаків.
— Федоре Федоровичу, ми прийшли допомогти вам розмістити поранених по квартирах,— сказав Серьожка, зразу зрозумівши, що цій людині нічого більше говорити не треба.
— А приймуть? — спитав той.
— Знайдуться такі люди, Федоре Федоровичу,— співучим голосом сказала Надя.— Луша, няня з лікарні, згодна взяти одного, ще обіцяла й людей показати, і хлопці можуть поспитати, та і я їм допоможу, та й інші з наших красно-донців не відмовляться допомогти. Ми, Тюленіни, теж узяли б, та в нас приміщення нема,— сказала Надя й почервоніла так, що рум'янці засвітились на її невеличких вилицях. І Серьожка раптом теж почервонів, хоч Надя сказала правду.
— Покличте Наталю Олексіївну,— звелів Федір Федорович.
Наталя Олексіївна була молодий лікар; вона не виїхала разом з усім персоналом міської лікарні заради самотньої хворої матері, котра жила, власне, не в місті, а в шахтарському селищі Краснодоні, за вісімнадцять кілометрів од міста. Через те що в лікарні ще залишались хворі та всяке майно, ліки, інструменти, Наталя Олексіївна, яка ніяковіла перед товаришами по роботі, що вона нікуди не їде й зостається при німцях, добровільно взяла на себе обов'язки головного лікаря.
Надя вийшла.
Федір Федорович сів на своє місце біля столу, рішучим, енергійним рухом відкинув полу халата, витяг з кишені піджака табакерку й складену пожмакану стару газету, одірвав клаптик газети кутиком і, швидко орудуючи однією великою жилавою рукою й губами, скрутив козячу ніжку, яку тут же напхав махоркою з табакерки й закурив.
— Так, це вихід,— сказав Федір Федорович і без усміху подивився на хлопців, що тихо сиділи на дивані.
Він перевів погляд з Серьожки на Вітьку й знов обернувся до Серьожки, немовби розуміючи, що він — головний. Вітька збагнув цей погляд, але не образився, бо й він знав, що Серьожка головний, і хотів, щоб Серьожка був головним, і пишався Серьожкою.
До кабінету в супроводі Наді ввійшла невеличка жінка років двадцяти восьми, яка, проте, скидалась на дитину, бо в її личку, в ручках та ніжках був той вираз дитинності, лагідності й пухлості, який так часто спантеличує, змушує припускати в такої жінки відповідну вдачу. Цими маленькими пухлими ніжками Наталя Олексіївна колись, як батько не хотів, щоб вона продовжувала освіту в медичному інституті, прийшла пішки з Краснодона в Харків, і цими маленькими пухлими ручками вона заробляла собі на хліб шитвом та пранням, щоб учитись, а потім, коли батько помер, на ці ж ручки вона взяла сім'ю з восьми чоловік, і тепер дехто з членів цієї сім'ї вже воював, дехто працював в інших містах, дехто пішов учитись, і цими ж ручками вона безстрашно робила операції, що їх не наважувались робити й лікарі-чоловіки, старші за неї і з більшим досвідом, і на дитячому пухлому личку Наталії Олексіївни були очі того прямого, сильного, безжального, практичного виразу, якому цілком міг би позаздрити керівник справ десь у всесоюзній установі.
Федір Федорович підвівся їй назустріч.
— Не розповідайте, я все знаю,— сказала вона, притуливши пухлі ручки до грудей жестом, що так суперечив цьому діловому практичному виразові очей та її цілком точній і навіть сухуватій манері говорити.— Я все знаю, і це, звісна річ, розумно,— сказала вона й подивилась на Се-рьожку й на Вітьку без будь-якого особистого ставлення до них, а теж із практичним виразом: як їх використати? Потім знов подивилась на Федора Федоровича.— А ви? — спитала вона.
Він одразу зрозумів її.
— Мені найвигідніше було б лишитись при вашій лікарні як місцевому лікареві. Тоді я і їм зможу допомагати за всіх умов.— Усі зрозуміли, що під "ними" він мав на увазі поранених.— Це можливо?
— Це можливо,— погодилася Наталя Олексіївна.
— У вашій лікарні не викажуть мене?
— У нашій лікарні вас не викажуть,— відповіла Наталя Олексіївна, притуливши до грудей пухлі ручки.
— Спасибі. Спасибі вам.— І Федір Федорович, уперше всміхнувшись самими очима, простяг велику, з міцними пальцями руку Серьожці, потім Вітьці Лук'янченку.
— Федоре Федоровичу,— мовив Серьожка, дивлячись в обличчя лікареві своїми твердим і світлими очима, де бринів вираз: "Ви й усі люди можете розцінити це як завгодно, але все-таки я скажу, бо я вважаю це за свій обов'язок".— Федоре Федоровичу, знайте, що ви завжди можете покластись на мене й на мого товариша Вітю Лук'янченка, завжди. А зв'язок з нами можна тримати ось через Надю. І ще я хочу сказати вам від себе й від товариша мого, Віті Лук'янченка: вчинок ваш,— що ви лишились при поранених у такий час,— вчинок ваш ми вважаємо за благородний вчинок,— відмовив Серьожка, і лоб його спітнів.
— Спасибі,— сказав Федір Федорович дуже серйозпо.— Коли ви вже заговорили про це, я вам скажу ось що: в людини, хоч би якої професії, може скластись таке становище в житті, коли їй не тільки можна, а й треба покинути людей, які залежали від неї або яких вона вела й вони покладались на неї, еге ж, може створитись таке становище, коли їй доцільніше покинути їх і піти. Буває вища доцільність. Повторюю, в людей усіх професій, навіть у полководців і політичних діячів, крім одної,— професії лікаря, особливо лікаря військового. Лікар повинен бути при поранених. Завжди. Хоч би що сталося. Немає такої доцільності, котра була б вища за цей обов'язок. І навіть військова дисципліна, наказ можуть бути порушені, якщо вони заходять у суперечність із цим обов'язком. Якби навіть командуючий фронтом наказав мені покинути цих поранених і піти, я не послухав би його. Але він ніколи не звелів би цього... Спасибі, спасибі вам,— сказав Федір Федорович і низько схилив перед хлопцями свою немов вирізьблену на міді, з обличчям темного блиску, сиву голову.
Наталя Олексіївна мовчки притулила до грудей пухлі ручки, і в практичних очах її, звернених до Федора Федоровича, з'явився урочистий вираз.
На нараді у вестибюлі, нараді, в якій брали участь уже тільки Серьожка, Надя, тьотя Луша та Вітька Лук'янченко і яка була найкоротшою за останні чверть віку, бо вона забрала саме стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб хлопці зияли халати, вони визначили план дій. І, вже не маючи силы стримувати себе, хлопці кулею вилетіли з лікарні, і в очі їм ударив нестерпучий блиск липневого полудня. Невимовний захват, почуття гордощів за себе й за людство, незвичайна жага діяльності сповнювали їхні істоти вщерть.
— От людина, оце людина! Правда? — спитав Серьожка, збуджено дивлячись на свого друга.
— Точно,— сказав Вітька Лук'янченко й закліпав.
— А я зараз дізнаюсь, що за людина ховається в Гната Фоміна! — раптом без будь-якого видимого зв'язку з тим, що вони почували й говорили, мовив Серьожка.
— Як ти дізнаєшся?
— Я запропоную йому прийняти в хату пораненого.
— Продасть,— сказав Вітька переконано.
— Так я й сказав йому правду! Мені аби до хати зайти.— І Серьожка засміявся, хитро й весело блискаючи очима й зубами. Думка ця вже завладала ним так, що хлопець знав: він її здійснить.
Він стояв біля дверей мазанки Гната Фоміна, де посхилялись під вікнами соняшники, товсті, завбільшки з сито, на далекій від базару околиці "Шанхая".
Довго ніхто не озивався на стукіт, і Серьожка здогадувався, що на нього намагаються роздивитись крізь вікно, і навмисне став так близько до дверей, щоб його не можна було побачити. Нарешті двері відчинились. Гнат Фомін, не випускаючи клямки дверей, а другою рукою зіпершись на одвірок і нахиливши голову,— він був довгий, як черв'як,— з одвертою цікавістю дивився на Серьожку маленькими, глибоко схованими в різноманітних і численних брижах шкіри сіренькими очицями.
— От спасибі,— сказав Серьожка і так спокійно, немовби йому відчинили двері саме для того, щоб він увійшов, пірнув попід зіпертою на одвірок рукою Гната Фоміна і вже не тільки був у сінях, але відчинив двері в світлицю, коли Гнат Фомін, не встигши навіть здивуватись, кинувся за ним.
— Звиняйте, громадянине,— уже ВІ СВІТЛИЦІ сказав Серьожка й покірно схилив голову перед Гнатом Фоміним, що стояв перед ним у картатому піджаку, в жилеті з важким золоченим ланцюжком на животі і в картатих штанях, заправлених у яловичі, начищені ваксою чоботи,— височенний, з довгим благовидим обличчям скопця, яке набрало нарешті здивованого і трохи навіть гнівного виразу.
— Чого тобі треба? — спитав Гнат Фомін, підвівши ріденькі брівки, і численні та різноманітні зморшки довкола його очей складно якось заворушилися, ніби намагаючись розправитись.
— Громадянине! — несподівано для себе самого й для Гната Фоміна ставши в позу члена конвенту часів Французької революції, патетично проголосив Серьожка.— Громадянине! Врятуйте пораненого бійця!
Брижі круг очей Гната Фоміна вмить припинили свій рух, і очі, звернені до Серьожки, зупинились, як лялькові.
— Ні, не я поранений,— сказав Серьожка, зрозумівши, що саме ввело Гната Фоміна в отакий правець.— Бійці відступали, покинули пораненого просто на вулиці, акурат коло базару.
