Крадії - Фолкнер Вільям
На друге лише тому, що ти можеш примусити його працювати для тебе. Але це виключно в тих суворих межах, що він сам для себе визначив. Він не дозволить собі переїдатись. Він тягтиме воза чи плуга, але не побіжить у перегонах. Він і не спробує стрибати через будь-що, загодя не впевнившись, що перестрибне; він нікуди не ввійде, коли не знає з свого попереднього досвіду, щб там по другий бік; він працюватиме терпляче десять років, а таки вижде нагоду раз тебе хвицнути. Одне слово, вільний від зобов'язань предків і не маючи відповідальності за нащадків, мул зборов не тільки життя, але й смерть, і став таким чином безсмертний. Якби він зник з лиця землі сьогодні, та сама випадкова біологічна сполука, що спричинила його появу вчора, спричинила б його появу через тисячу літ, незмінного і незмі-неного, так само непіддатливого поза тими границями, що він їх сам виміряв і випробував, так само вільного й самоправного. Ось чому Недів мул був надзвичайний, був справжній феномен. Постав десяток мулів на одній лінії, і коли пролунає команда: "Гайда!" — вони кинуться врозтіч у десятьох різних напрямках, наче сполохана зграйка водяних жуків, і саме той мул, що його напрямок випадково збіжиться з напрямком бігово^ стежки, неминуче виграє.
Але не такий був Недів мул. Тато розповідав, що біг він, як кінь, проте без кінського гарячкового поспіху, без вйстрибів і спотикань, без одчайдушно паморочливого чвалу. Він біг у перегонах, немов роботу виконував: на Недів доторк (чи голос, чи там ще який знак) він відразу набирав того темпу, що, згідно з власними його розрахунками, був найвідповідніший, і вже не змінював його до самого фінішу, аж поки Нед зупиняв його. І ніхто, навіть тато,—. що був у Неда, ну, не жокеєм, а, скажімо, першим помічником і букмекером *,— і той не знав, як Нед це робить. Природна річ, що легенда про це росла й більшала (не завдаючи при тому шкоди їхній стайні),— тобто про ті чари, які Нед відкрив чи винайшов, щоб примусити свого мула бігти так, як жоден інший мул не був здатний. Але вони — ми — ніколи того не дізналися, і ніхто інший не їздив верхи на тому мулі, навіть коли Недові почало прибувати літ і ваги, і так той мул і помер, ніким не переможений, маючи віку двадцять два роки; його могила (хтось із Едмондсів, напевно, вже показував її тобі) на фермі Маккаслінів.
Ось що мав на увазі Нед, і Бун знав про це, і Нед знав, що він знає. Вони втупились один в одного.
— Це не той мул,— сказав Бун.— Це кінь.
— Цей кінь має такого ж складу розум, що й той мул,— відказав Нед.— Не так його багато, як у мула, але розум такого ж складу...
Вони знов утупились один в одного. Тоді Бун сказав:
— Ходім глянемо на нього.
Мінні засвітила ліхтаря. Бун узяв його, й ми всі чорним ходом вийшли на ґанок і зійшли на подвір'я, Мінні, міс Коррі й міс Реба також. Місяць підбився вище, і вже повиднішало. Кінь стояв, у дворі в кутку, прив'язаний до білої акації. Очі його блиснули й погасли; він хропів і нервово бив копитом.
— Ви, панії, зробіть таку ласку, трохи оступіться,— мовив Нед.— Він ще не звик до великої громади.
Ми зупинилися, Бун підніс угору ліхтаря. Очі в коня поблискували холодно й збуджено, коли Нед підходив ближче й промовляв до нього, аж поки Нед торкнувся його лопатки, погладив, усе ще промовляючи до нього, і нарешті вхопив повіддя.
— Тільки не бликайте так йому в' очі ліхтарем,— звернувся він до Буна.— Лишень підійдіть та посвітіть краще, аби панії могли побачити коня, якщо хочуть. Коли я кажу коня, я маю на думці справжнього коня, а не тих шкап, що ви називаєте кіньми там, у Джефферсоні.
— Перестань патякати й виведи його так, щоб нам було видніше,— перебив Бун.
— Таж вам його видно,— відказав Нед.— Піднесіть лиш ліхтаря вище.
, Одначе він таки вивів коня і трохи пройшовся з ним.
О, так, я й досі пам'ятаю його: триліток, на три чверті расовий (а то й більше — я не такий був знавець, щоб певніше сказати), каштановий холостун, невисокий, не мав навіть шістнадцяти п'ядей, зате з довгою шиєю для рівноваги, з міцними грудьми задля доброго ходу й великими стегнами, що свідчили про витривалість (а на думку Неда, Неда Маккасліна, ще й про серце та силу волі). Отож, мавши тільки одинадцять років, я подумав, здається, те самісіньке, що й Бун, як це виявилося через хвилину. Він подивився на коня, а тоді на Неда. Та коли він озвався, голос його був не чутніший за шепіт:
— Цей кінь...
— Стривай,— сказала міс Коррі. І слушно. Я й не помітив Отіса. Він відзначався ще одним: ти зауважував його за мить до того, коли вже було б запізно. Але це не те, що було в ньому лихого.
— О боже, й справді,— озвалася міс Реба. Кажу ж тобі, жінки — чудові.— Забирайся звідсиі — наказала вона Отісові,
— Іди в дім, Отісе,—мовила міс Коррі.
— Та вже ж,— відказав Отіс.— Ходім, Лусьєсе.
— Ні,— сказала міс Коррі.— Тільки ти. Іди вже. Можеш іти нагору в свою кімнату.
— Ще зовсім рано,— огинався Отіс.— Я зовсім не хочу спати.
— Я не буду двічі казати,— знов озвалася міс Реба. Бун почекав, поки Отіс зайде в дім. Ми теж почекали,
а тоді Бун підніс високо ліхтаря, так що його світло падало в основному їм обом з Недом на обличчя, і промовив удруге безживним однотонним голосом:
— Цей кінь крадений.
— А хіба автомобіль ні? — пробурмотів Нед у відповідь таким самим голосом.
Так, чудові; голос міс' Реби був не чутніший за Бунів і Недів, тільки жвавіший:
— Треба його спровадити в міста. . .
— Тим-то— ж я й привів його сюди,— сказав Нед.— Ось я лиш повечеряю, і ми з ним рушимо до Посема.
— Та ти хоч уявляєш, як далеко до Посема, вже не кажучи, в який це бік? — здивувався Бун.
—• А хіба це так важливо? — відказав Нед.— Коли хазяїн виїхав з міста, не забравши автомобіля з собою в кишені, то чи дуже ви клопотались, як далеко до Мемфіса?
Міс Реба зрушила з місця.
— Ходімо до хати. Чи може тут хтось його побачити? — звернулася вона до Неда.
^ . — Ніхто,— відповів Нед.— Я ж не вчорашній, одразу стерігся.
Він знову прив'язав коня до дерева, й ми всі піднялися сходинками слідом за міс Ребою.
— До кухні,— мовила вона.— О цій порі вже починає сходитись товариство.— У кухні вона сказала Мінні:— Сідай у моїй кімнаті, звідти виходитимеш до дверей. Ключі ти віддала мені чи ні?.. Гаразд. Набір нікому не давай, хіба що кого знаєш. Гроші бери по змові наперед. Подивись, хто вже є в домі. Коли хтось питатиме міс Коррі, скажи, що приїхав її приятель із Чікаго.
— А як хто з них не повірить, нехай обійде круг дому й постукає в двері в чорного ходу,— докинув Бун.
— На богаї — скрикнула міс Реба.— Ще не маєш досить клопоту? І коли тобі не подобається, що до Коррі ходять, то якого біса не викупиш її назавше, а тільки ви-наймаєш раз на півроку?
— Гаразд уже, гаразд,— втихомирювався Бун.
— І поглянь також,— де хто з дівчат,— додала міс Реба, звертаючись до Мінні.
— А за ним я сама подивлюсь,— озвалася міс Коррі.
— Накажи йому, щоб там і сидів,— мовила міс Реба.— Він уже наробив сьогодні біди з тими кіньми, на один день вистачить.
Міс Коррі вийшла. Міс Реба сама зачинила двері й зупинилась, дивлячись на Неда.
— То значить, до Пошема поведеш коня? .— Еге ж,— відказав Нед.
— А ти знаєш, як далеко до Пошема?
— А хіба це так важливо? — повторив Нед;— Мені не треба знати, як далеко до Посема. Що мені треба, так це Посем. Тим-то я й передумав вести його пішки, це може бути задалеко. Попервах я мізкував собі, що як ви тут знайомствами відаєте...
— Що це ти, в дідька, мені закидаєш?! — обурилася міс Реба.— Я веду дім, і прошу так і казати. А кому така назва не до шмиги, може вимітатись — і з парадного ходу, і з чорного.
— Це я до того, що у ваших паній є знайомства,— освідчив Нед.— І, може, хтось такий має верхового коня, чи робочого, чи мула, на якому я б міг поїхати, а Лусьєс верхи на цьому, і так би ми дісталися до Посема. Адже післязавтра нам доведеться в перегонах не тільки цілу милю пробігти, а ще й повторити це двічі, і принаймні два рази з трьох випередити того коня. Тим-то я й поведу його до Посема.
— Гаразд,— сказала міс Реба.— Вважай, що ти з цим конем уже в Пошемі. Тепер тобі треба лише перегонів.
— Мавши коня, всюди можна знайти кінські гони,— заявив Нед.— Єдине, що тоді треба, це щоб ви з конем ДОТЯГАЙ до старту.
— А ти зможеш його примусити, щоб дотягнув?
— Авжеж,— відказав Нед.
— І зможеш примусити, щоб після цього він біг?
— Авжеж,— відказав Нед.
— Звідки ти знаєш, що зможеш?
— Я ж примусив того мула бігти,— відказав Нед.
— Якого мула? — запитала міс Реба. Ввійшла міс Коррі й зачинила за собою двері.— Добре зачини,— сказала міс Реба. Тоді знов до Неда:— Гаразд. Розкажи мені про ці перегони.
Нед подивився на неї, цілих чверть хвилини дивився. Розперезане свавільне зухвальство привілейованого спільника, з яким він ставився до Буна, дядьківське опікунство щодо мене цілком зникли з його постави.
— Ви кажете так, наче справді хочете всерйоз побалакати,— мовив Нед.
— Побачиш,— відказала міс Реба.
— Ну, то гаразд,— сказав Нед.— Один чоловік, теж білий багач, не знаю, як його на ім'я, але я можу знайти його... Такий кінь один на цілі десять... та що там, на цілі двадцять миль довкола Посема! Отже, той чоловік має другого такого породистого коня, що минулої зими двічі бігав проти нашого і двічі його побив. Той посемський кінь побив цього так прикро, що інший білий багач, хазяїн нашого коня, за другим разом заклався вдвічі більше. І програв, та ще й куди прикріше, ніж за першим заходом. Так що тепер, коли цей кінь вигулькне післязавтра в Посемі і ми виставимо його ще раз проти тамтешнього коня, то той посемський білий багач мало що радо пристане на перегони, а ще й пишатиметься і навіть гроші йому буде соромно брати.
— Гаразд,— мовила міс Реба.-І— Кажи далі.
— Оце й усе,— сказав Нед.— Я можу примусити цього коня бігти. Тільки про це ще ніхто не знає, опріч мене. Отож коли хто з вас, панії, хотів би трохи розважитись, то ми в Лусьєсом і містером Хогенбеком можемо ці ваші заклади взяти з собою.
— А той, у кого тепер автомобіль? — спитала міс Реба.— Він теж не знає, що ти можеш примусити цього коня бігти? — — Певно, що не знає.
— Тоді чого він не звільнив усіх від клопоту й не відпровадив тебе з конем до Пошема, коли йому треба самих лише перегонів, аби мати й коня, й автомобіль разом?
Запала тиша, вони обоє дивились одне на одного.
— То кажи ж,— мовила міс Реба.— Ти щось хочеш сказати.
