Крадії - Фолкнер Вільям

Лише...

Він знов як слід прокашлявся, прочистив горло, пі? дійшов до вікна, відчинив його, сплюнув знову й зачинив вікно. Тоді повернувся назад.

— Ну, і ще третє... Це те, що я силкуюся втовкмачити тобі в голову. Все, що чоло... пару... хлопець бачить і чує, про що він дізнається, хоч би спершу того не розумів Ьна-віть гадки не мав, щоб йому те знаття будь-коли придалося, то колись він таки відчує в ньому потребу й воно йому придасться,— звісно, якщо він ще не розтринькав його, не віддав нікому. І він тоді подякує своїй долі за доброго приятеля, що був йому приятелем, ще коли носив його малого на плечах довкіл стайні, і посадовив його вперше на коня, і остеріг його вчасно, щоб не відкинув і не загубив через забутливість, чи випадковість, чи збіг обставин, чи навіть просто щоб не розпатякав того, що тільки їх двох стосується і більше нікого. ,

— Себто ти хочеш, щоб я ані хазяїнові, ані татові з мамою, ані бабусі не розповідав нічого, що побачу в нашій мандрівці? Еге ж?

— А чого б і ні? — мовив Бун.— Хіба в цьому нема глузду і хіба це має ще когось обходити, крім нас двох? То ж чого б і ні?

— То чому ж ти так прямо й не сказав? — відмовив я. Але він тільки нагадав мені про купіль; у ванні пахло

ще більше. (Я не хочу сказати: дужче, але саме — більше). Я не вельми знався на пансіонах, отож, може, були й такі, де мешкають самі лиш панії. Я спитав про це Буна, ми вже сходили вниз, сутеніло, і мені закортіло їсти.

— А ти з біса догадливий, бо вони й справді панії,— відказав Бун.— Тільки якщо я побачу, що ти пробуєш підсипатись до котрої з них...

— Я хочу знати, чи тут зовсім не столуються чоловіки? І не живуть?

— Ні, жоден чоловік тут, властиво, не живе, окрім містера Бінфорда, і столування тут теж нема ніякого. Але тут завше збирається досить товариства, після вечері й пізніш так і снують туди-сюди; зрештою, ти сам побачиш. Щоправда, сьогодні неділя, а містер Бінфорд твердо стережеться усяких звичаїв,— жодних тобі танців і пустощів, спокійні й чемні відвідини своїх приятельок, та й то ненадовго. Містер Бінфорд уже допильнує, щоб усе було спокійно й чемно, поки гості тут. Як на правду, то він і в будень не надто попускає. До речі, затям: твоє діло — сидіти спокійно й чемно, бути вдоволеним і прислухатись, бо, може, він схоче щось тобі сказати, а за першим разом він не дуже голосно говорить і не любить щось там удруге казати. Сюди. Вони, здається, в кімнаті міс Реби.

Там були: міс Реба, міс Коррі, містер Бінфорд і Отіс. Міс Реба надягла чорну сукню й мала на собі на три діаманти більше, так само жовтавих. Містер Бінфорд був маленький чоловічок — найменший з усіх у кімнаті, окрім Отіса й мене. Мав він чорний недільний костюм, золоті шпонки, великий золотий ланцюжок біля годинника, густі вуса, тростину із золотою кулькою, котелок, а на столі біля його ліктя стояла чарка віскі. Але найперше, куди падав твій погляд,— це його очі, бо ти відразу помічав, що він уже дивиться на тебе. Отіс також був у недільному вбранні. На зріст він здавався навіть менший за мене, тільки щось лихе було в ньому.

— Добривечір, Буне,— сказав містер Бінфорд.

— Добривечір, містере Бінфорде,— відказав Бун.— А це мій приятель, Лусьєс Пріст.

Та коли я вклонився містерові Бінфорду, він ані півсловом не озвавсь. Він просто перестав дивитись на мене.

— Ребо,— сказав він,— зметикуй Бунові й Коррі чогось винити. А Мінні скажи приготувати хлопцям лимонаду.

— Мінні накриває на вечерю,— відмовила міс Реба. Вона відімкнула дверцята стінного буфета. Там було щось на зразок бару: на одній поличці чарки, на другій пляшки.—Та й цей Коррін лимонаду хоче не більше, ніж Бун. Йому давай пива.

— Я знаю,— сказав містер Бінфорд.— Він вислизнув від мене в парку. І вже дістав би пива, якби зміг когось намовити, щоб виніс йому з шинку. А твій, Буне, теж пиво дудлить?

— Ні, сер,— сказав я.— Я не п'ю пива.

— Чому? — запитав містер Бінфорд.— Тобі не подобається чи тобі не дають?

— Ні, сер,— сказав я.— Я ще замалий. ч

— А віскі? — запитав містер Бінфорд.

— Ні, сер,— сказав я.— Я не п'ю спиртного. Я обіцяв мамі не пити, доки не почастують мене тато.або хазяїн.

— Хто його хазяїн? — звернувся містер Бінфорд до Буна.

— Він має на увазі діда,— пояснив Бун.

— А-а,— сказав містер Бінфорд.— Це той, котрий власник автомобіля. Йому, здається, ніхто нічого не обіцяв?

— Бо й нема потреби,— мовив Бун.— Він просто каже вам, що робити, і ви робите.

— Либонь, ти його теж називаєш хазяїном,— зауважив містер Бінфорд.— Подеколи.

— Еге ж,— відказав Бун.

Саме це я й мав на думці, коли говорив про містера Бінфорда: ти ще й не усвідомлюєш цього, а він уже на тебе дивиться.

— Але ж твоєї матері немає тут,— сказав він.— Ти подався з Буном на погулянку. За вісімдесят — так? — миль від дому.

— Ні, сер,— відказав я.— Я обіцяв їй.

■—■ Ага,—= сказав містер Бінфорд.— Ти обіцяв їй, що не питимеш з Буном. Але ти не обіцяв їй, що не підеш із ним до повій на вихиляси.

— Ти, сучий сину! — кинула міс Реба. Не знаю, як це передати. Не рухнувшися, вона й міс Коррі, обоє, здригнулись і скочили воднораз) міс Реба з пляшкою віскі в одній руці й трьома чарками в другій.

— Но-но-но,— сказав містер Бінфорд.

— До лихої години! — закричала міс Реба.— Так і полетиш відсіля! Не думай, що мені не стане духу! Що це в біса за мова така?

— А ти теж! — крикнула міс Коррі, вже до міс Реби.— Ти теж не краща. На очах у цих,..

— Но-но-но, спокійно,— сказав містер Бінфорд.— Один з них не може дістати пива, другий не п'є його,— то, може, вони обоє прибули сюди витонченості й знань набувати? Ну, то трохи їх уже й набули. Оце ж вони довідалися, що "повія" і "сучий син" слова, яких не можна не подумавши казати, бо рикошетом по тобі ж самому вдарять.

—< А таки правда, містере Бінфорде,— докинув Бун.

— І щоб мене повісили, коли в цій баюрі не об'явився ще один кабанчик,— мовив містер Бінфорд.— І то здоровий. Прокиньтеся-но, міс Ребо, поки гості не померли зі спраги.

Міс Реба налила віскі, а рука її так тремтіла, аж пляшка об чарки подзенькувала, і вона все приказувала гострим і диким шепотом: "Сучий син. Сучий син. Сучий син".

— Це вже краще,— заявив містер Бінфорд.—' Нехай буде мир у цім домі. Випиймо з такої нагоди.— Він підніс чарку й почав:—Леді й джентльмени...— Коли це хтось, чи не Мінні, сіпнула за ручного дзвоника десь у глибині будинку. Містер Бінфорд підвівся.— А оце й зовсім добре,-

мовив він.—1 Вносить щось свіженьке. Додає нам витонченості й знань, що ось. рот можна якось краще використати, аніж перепускати через нього свої думки.

Ми рушили до їдальні, не дуже поспішаючи, містер Бінфорд вів перед. Знову почувся тупіт ніг, і то хапливий. Двоє нових паній, чи дівчат — тобто одна з них ще була дівчина,— в поспіху збігли сходами," по дорозі защібаючись, одна в червоній сукні, друга в рожевій, обидві трохи за-сапані.

— Ми поспішали як тільки могли,— хутко промовила одна з них до містера Бінфорда.— Ми не спізнилися.

— То й добре,— сказав містер Бінфорд.— Сьогодні мені спізнення не дуже до вподоби.

Ми ввійшли до їдальні. Місць за столом було більш ніж досить, навіть коли рахувати Отіса й мене. Мінні ще вносила страви, все холодне — смажені курчата, коржики, городину, що лишилася з обіду,— але не для містера Бінфорда. У нього вечеря була гаряча: біля його місця стояла не тарілка, а цілий полумисок яловичини, присмаченої цибулею. (Ти бачиш, наскільки містер Бінфорд випередив свій час? Він уже був республіканець. Я не маю на думці: республіканець 1905 року, бо мені невідомо, як він ставився до теннесійської проблеми і чи виробив він узагалі своє до неї ставлення,— я маю на думці: республіканець 1961 року. Навіть більше: він був консерватор. Бо так: республіканець — це той, хто сам збив собі маєток; ліберал — це той, хто успадкував маєток; демократ — це босоногий ліберал у перегонах— на нерівній місцевості; консерватор — це республіканець, що навчився читати й писати). Ми всі посідали, двоє нових паній також. Перед тим я вже стільки назнайо-мився, що не міг далі запам'ятовувати імен, і махнув на це рукою; та й цих двох я лише раз і бачив. Почали їсти. Яловичина містера Бінфорда, може, тому й пахла надзвичайно, що решта їжі геть випахлася ще в обід. Тоді одна з двох нових паній — та, що вже не була дівчина,— промовила:

— Чи ми, містере Бінфорде...

Друга, котра ще дівчина^ теж перестала їсти.

— Чи ви що? — перепитав містер Бінфорд.'

— Ви знаєте що,— мовила дівчина, мало не плачучи.— Міс Ребо,— звернулася вона,— ви ж знаєте, ми силкуємось як тільки мога... Не робимо зайвого галасу, ніякої музики в неділю, як то в інших місцях, завше прицитькуємо своїх клієнтів, коли вони хочуть трошки голосніш забавитись... Але якщо ми не сидимо тут за столом на своїх місцях, коли він устромляє носа в двері, наступної суботи нам доводиться вкидати двадцять п'ять центів до тієї клятої скриньки...

— Такі правила в цьому домі,— заявив містер Бінфорд.— Дім без правил — це не дім. Морока з вами, повійницями, полягає в тому, що деколи вам треба вести себе, як дамам, а ви не знаєте як. От я вас цього й навчаю.

— Ви не повинні так до мене звертатись! — вигукнула старша.

— Гаразд, гляньмо з протилежного боку,— сказав містер Бінфорд.— Морока з вами, дамами, полягає в тому, що ви не знаєте, як на часину перестати бути повійницями.

Старша встала. З нею так само щось було не гаразд. І не вік тут важив, як у бабусі,— зовсім ні. Вона просто була самотня. їй просто тут не личило, їй не треба було сюди потрапляти. Ні, не те. Ніхто не повинен бути самотній аж такою мірою, ніхто й ніколи. Вона сказала:

— Перепрошую, міс Ребо. Я вибираюся. Сьогодні ж.

— Куди? — запитав містер Бінфорд.— Через дорогу до Берді Вотс? Може, цим разом вона дозволить тобі забрати твою валізу, коли ще її не продала.

— Міс Ребо,— тихо промовила старша.— Міс Ребо.

— Гаразд уже,— квапливо відказала міс Реба.— Сідай і їж свою вечерю, нікуди ти не підеш. Так,— мовила вона,— я теж люблю мир. Тим-то я скажу ще одну річ, і облишимо цю справу.— Тепер вона повернулася до містера Бінфорда, що сидів на чільному місці за столом:— Що це в біса з тобою сталося? Який ґедзь вкусив тебе сьогодні, що ти такий уїдливий?

— Нічого не сталося,— відказав містер Бінфорд.

— Авжеж,— раптом'устряв Отіс.— Що ж би там могло статись, коли він не хотів навіть бігти.

Всі здригнулися, наче від електричного струму; міс Реба застигла з розкритим ротом, не донісши до нього виделки.