Крадії - Фолкнер Вільям

Але що мені тепер з ним робити? Не прив'язати ж серед двору!

— Заходьте,— сказала вона, даючи нам дорогу.

Ми ввійшли, і покоївка відразу знову замкнула двері. Я не зрозумів тоді навіщо; а може, так у них у Мемфісі заведено — замикати двері, навіть коли хтось є вдома. Хол був як хол, із сходами нагору, тільки я одразу відчув якийсь запах, наче ввесь будинок пропах ним. Я ще ніколи не відчував такого запаху. Він не те що не сподобався мені, а просто вразив. Тобто, ледве я вдихнув його, як мені видалося, що все життя я на нього чекав. Я гадаю, якщо нам судилося тільки раз чогось звідати, то воно може прийти до нас і раптово, без попередження. Але щодо неминучого (а то й необхідного) досвіду— це просто непорядно ,з боку Випадковості чи Долі не підготувати тебе перше, надто ще коли підготовка полягає лише в тому, щоб тобі минуло п'ятнадцять літ. Оце такий був запах. Жінка все ще говорила:

— Ти знаєш не згірше за мене, що містер Бінфорд страшенно не любить, коли діти проводять у нас свята. Ти^ чув, як він розходився минулого літа, коли Коррі вперше привезла сюди того байстрюка, мовляв, на тій фермі в Арканзасі він витонченості не набереться. Містер Бінфорд каже, що однак вони сюди скоро знайдуть дорогу, тож якого біса не зачекати, щоб вони бодай трохи в гріш убилися? А ще ж і клієнти — вони приходять сюди в справі, а знаходять натомість дитячий садок.

Ми тепер були в їдальні. Тут стояла піанола. Жінка все ще не вгавала:

— Як його звуть?

— Лусьєс,— сказав Бун.— Привітайся з міс Ребою,— обернувся він до мене. Я зробив це; як звичайно — так, як дідуся навчала прабабка, мого тата — бабуся, а нас — мама (Нед називав це "дриґнути ногою"). Коли я випростував' ся, міс Реба дивилась на мене. На обличчі в неї був чудний вираз.

— А хай тобі! — сказала вона.— Мінні, ти це бачила? Що там міс Коррі?..

—1 Вона швиденько вдягається,— відповіла покоївка. І тоді я побачив його. Тобто зуб Мінні. Тобто через що саме,— в який, власне, спосіб — я, ти, люди, всі ми запам'ятали Мінні. Вона й без того мала гарненькі зуби, наче виліплені з алебастру й рівно-рівно поставлені надгробки, що вирізнялися на тлі густо-шоколадного її обличчя, коли вона сміялась або говорила. Але це Ще не все. Один з передніх її зубів, праворуч угорі, був золотий; на її" темному обличчі він панував серед білого блиску всіх інших, аж здавалося, ніби він справді пашить, світячись внутрішнім вогнем чи" сяйвом, яскравішим від золота, і врешті виглядало так, наче цей єдиний зуб більший навіть за обидва діаманти міс Реби, разом узяті. (Пізніше я довідався — не має значення як,— що вона вийняла свій золотий зуб і замість нього поставила звичайний білий, як і в будь-кого, і мені стало жаль. Я думав, що коли б я був її раси та в її віці, то охоче б одружився з нею, аби лиш бачити щодня цей зуб у роботі за столом. Одинадцятирічній дитині, мені здавалося, що навіть і їжа, яку він жує, має смакувати інакше, краще).

Міс Реба знов обернулася до Буна:

— Що це ти робив? Із свиньми бабрався?

— Ми влізли дорогою в багнисько,— пояснив Бун.— Ми ж машиною приїхали. Вона стоїть перед будинком.

— Я бачила,— мовила міс Реба.— І ми всі теж. Не кажи тільки, що це твоя. Мене цікавить, чи її не розшукує поліція. Коли так, то забери її звідси. Містер Бінфорд дуже пильнує, щоб поліція сюди не потикалась. Я також.

— З машиною все гаразд,— відказав Бун.

— Гляди ж но,— зауважила міс Реба. Вона знов подивилась — на мене й сказала:— Лусьєсе,— ні до кого не звертаючись.— Шкода, що ти раніш сюди не приїхав. Містер Бійфорд любить дітей. Він любить їх і досі, дарма що в нього вже виникли сумніви,— а цей останній тиждень міг би збудити їх у будь-кого, хто тільки не осліп і не оглух. Отже, він виявив таку ласку Отісові, що, незважаючи на свій сумнів, після обіду взяв його з собою до зоопарку. Лусьєс міг би теж піти. Хоча з другого боку, краще б йому й не йтн. Коли Отїс І там викликатиме такі ж сумніви, як тут, то він звідти вже не повернеться,— це якщо знайдеться спосіб підіпхнути його досить близько до клітки, аби лев чи тигр могли його дістати, і якщо лев чи тигр схочуть із ним возитись, чого вони, безперечно, не захотіли б, провівши з ним бодай тиждень під одним дахом.— Вона все ще дивилась на мене, а потім додала:— Лусьєсе,— знову ні до кого, власне, не звертаючись. Тоді обернулася до Мінні:— Піди нагору й скажи, щоб ці півгодини ніхто не заходив до ванної.— Потім до Буна:— Маєш одежу на змінку? >• — Авжеж,— відказав Бун.

— Ну, то вмийся й передягнись — це пристойне місце, а не кишло яке. Мінні, дай їм Верину кімнату. Вера поїхала до рідні в Падюку,— І мовила до Буна чи, може, до нас обох:— Мінні постелила Отісові на антресолях, і Лусьєс цю ніч може там із ними переспати...

Почулася хода — на сходах, а "тоді в холі й у дверях. Цього разу то була здорова дівчина. Я не хочу сказати: дебела, але саме здорова, як от Бун здоровий, тільки що дівчина, та й ще молода. В неї було темне волосся й блакитні очі, і мені спершу видалося, що лице її простакувате. Але до кімнати вона ввійшла, вже дивлячись на мене, і я зрозумів, що це байдуже, яке в неї лице.

— Гей, мала,— сказав Бун.

Вона, проте, ще не звернула на нього ніякої уваги; вона й міс Реба, обидві, дивились на мене.

— Гляди Зараз,— сказала міс Реба.— Лусьєсе, це міс Коррі.— Я знов уклонився.— Знаєш, про що мені йдеться? — спитала міс Реба.— Ти привезла свого небожа, щоб він витонченості набрався. А оце вона вже готова для нього. Хоч він і не второпає, що це таке, а тим більше — навіщо. Але ж, може, навчиться бодай мавпувати Лусьєса. Гаразд уже,— звернулася вона до Буна.— Ходіть-но почис-тіться.

— Може, Коррі піде допомогти нам?—запитав Бун. Він тримав міс Коррі за руку.— Гей, мала,— сказав він знову.

— Не тоді, коли ти на щура болотяного схожий,— відповіла міс Реба.— Хоч у неділю ця нора мусить бути пристойною.

Мінні показала нам нагорі, де та кімната й ванна, дала кожному з нас мило й рушник і вийшла. Бун поклав валізку на ліжко, розкрив її і вийняв чисту сорочку й другі штани. Це були його штани на будень, але ті, святкові, що він мав на собі, потребували перше бензину, а вже тоді можна було б у них на люди показуватись.

— Бачиш? — мовив Бун.— Я ж тобі казав. Я зробив усе, що міг, аби ти взяв з собою хоча б чисту сорочку.

—' В мене сорочка не забрьохана,— відказав я.

— Але ж ти повинен щось мати на змінку після купелі, бодай для годиться.

— Я не збираюся купатись,— сказав я.— Я купався вчора.

— І я теж. Але ж ти чув, що казала міс Реба?

— Та чув,— відказав я.— Тільки я ще ніколи не бачив жінки, яка б не примушувала когось купатись.

— Коли ти поживеш у міс Реби ще кілька годин, тоді довідаєшся дещо нового про жінок узагалі і зрозумієш, що як вона каже тобі щось зробити, то краще роби й не роздумуй, робити чи ні.

Він уже витяг свої другі штани й сорочку. Небагато часу треба, щоб витягти тільки штани та сорочку з валізки, але він, здавалося, мав із ними мороку — головне, куди їх подіти, вийнявши; не дивлячись на мене й схилившись над розкритою валізкою, заклопотаний, він тримав сорочку в руці й міркував, де подіти штани; тоді поклав сорочку на ліжко, а штани знов узяв у руку й переклав трохи далі на ліжку, тоді знов узяв сорочку й поклав її, де лежали штани, тоді голосне відкашлявся, підійшов до вікна, відчинив його, вихилився, сплюнув, зачинив вікно, повернувся до ліжка, все не дивлячись на мене, і заговорив уголос, так, наче той, хто перший підходить до тебе на різдво вранці й каже, що під ялинкою ти знайдеш зовсім не те, про що просив Санта Клауса.

— Хіба ж не диво, що так багато може навчитись чоловік і за такий короткий час? І то такого, чого він не тільки не знав раніше, але навіть і гадки не мав, що будь-коли захоче знати, і вже аж ніяк не думав, щоб воно йому придалося на все життя,— звісно, якщо він зберігатиме його з собою, якщо не розкидатиметься ним. Ось хоча б тебе взяти. Ти лишень подумай. Від учора вранці — таж навіть двох днів ще не минуло відтоді, а як багато ти навчився: як вести машину, як без залізниці дістатись до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська. Отож коли ти виростеш і матимеш свій власний автомобіль, то знатимеш не тільки, як його вести, а й як проїхати до Мемфіса і навіть як витягти машину з багниська.

— Хазяїн каже, що коли я настільки виросту, щоб мати свій автомобіль, то не стане вже ніяких багниськ. І дороги всюди будуть такі гладенькі й рівні, що з аукціону продаватимуть автомобілі, які ще не встигли і в вічі багниська побачити, а інші машини то й увесь свій вік його не бачитимуть.

— А певно, певно,— притакнув Бун.— Припустім, що так. Хай навіть і не треба буде знати, як видобутись із багниська, але ти таки вмітимеш це зробити. А чому? Бо ти нікому не віддаси цього свого знаття.

— Кому ж би я міг його віддати? — здивувався я.— І кому воно буде потрібне, коли багниськ уже не стане?

— Гаразд уже, гаразд,— мовив Бун.— Ось лишень послухай хвилинку, добре? Це я тобі не про багниська якісь там кажу. Я кажу тобі про такі речі, що про них чоловік — хлопець — ніколи й не думав раніш, але от він про них дізнався, і колись, як він потребуватиме їх, вони йому будуть, мов знахідка. Бо на кожну річ, що ти про неї дізнався, приходить пора, і вона тобі потрібна, й на щось придатна — звісно, якщо ти ще маєш це знаття при собі, не загубиш його випадково, а то ще гірше — не розтринькаєш легковажно чи й здуру. Розумієш, що я маю на увазі? Ясно я кажу?

— Не знаю,— відказав я.— Певно, що мусить бути ясно, інакше б ти так довго не розводився.

— Гаразд,— сказав він.— Це одне. А тепер друге. Ми з тобою добрі приятелі, відколи знаємо один одного, і вдвох зробили собі непогану мандрівку. Ти навчився кількох речей, що їх ніколи не бачив, ані чув про них раніш, і я пишаюся, що був при цьому й став тобі в пригоді. А нині ввечері ти дізнаєшся ще про кілька речей, що про них, либонь-таки, ніколи досі не думав,— речей, і відомостей, і справ. Чимало хто в Джефферсоні й деінде сказав би, що ти не доріс ще, аби забивати собі голову такими справами. Та це бридня, хлопець, що навчився не тільки сидіти за кермом, але й потрапить довести машину до Мемфіса і витягти її з приватного багниська того сучого сина, і все це за один день,— такий хлопець дасть собі раду в будь-якій халепі.