Крадії - Фолкнер Вільям

Тільки така думка в меие скоро проходила. Бо це дуже обмежене.

— Чим обмежене?— запитав Нед.

— Пивом, яблуками й арахісом,— пояснив Отіс.^— А хто схоче марнувати час на пиво, яблука й арахіс?— Він повторив:— А хай тобі трясця! — ще раз і ще.— Ну й віслюків тут у місті!

• — Віслюків? — перепитав Нед.— Аякже, вони теж мають віслюків. Хіба тут, у Мемфісі, не треба мулів так само, як і деінде?

— Віслюків грабовитих,— пояснив Отіс.— Котрі з грішми. З гаманами. Оце як подумаю, скільки часу змарнував я там, в Арканзасі, поки розповіли мені про Мемфіс. Отой зуб. Скільки він коштує, як ти гадаєш? Коли б вона так прийшла до банку, виклала зуба їм на прилавок і сказала: "Розміняйте його мені на гроші"?

— Еге ж,— мовив Нед.— Пам'ятаю, там у Джефферсоні теж був один такий хлопчина, що лише й марив грішми. Знаєш, де він тепер?

— Тут, у Мемфісі, коли хоч трошки в нього варить,— відказав Отіс.

— Ні, він так далеко не дійшов. Найдалі він зміг дістатись — це до каторжної тюрми штату в Парчмені. Ти теж, либонь, туди доберешся, коли не придержиш свого розгону.

— Але не завтра,— відказав Отіс.— І, мабуть, ще й не післязавтра. А хай тобі трясця, тут жоден гемонський поліцай так не пройде, щоб йому не тицьнули в руку пляшки пива, яблука чи жмені арахісу, перш ніж він рота розтулить попросити! А ще ж вісімдесят п'ять центів,— вони дали їх мені вчора, бо я надимав їм піанолу до танців, і цей сучий син сьогодні відібрав їх у мене. Я б їм задарма надимав, якби ненароком не помітив, що вони хочуть мені заплатити: Якби я бодай на хвильку вийшов тоді з кімнати, то міг би й проґавити. А якби мене не було там, вони б комусь іншому дали, хто під руку трапився. Тямиш, до чого це я? Часом як подумаєш про це, то так і кортить плюнути на все й покинути.

— Що покинути? — спитав Нед.— І прщо?

— Просто покинути. Коли я думаю про всі ці роки, що я збавив на тій гемонській фермі в Арканзасі, тоді як ось через річку тобі Мемфіс, а я нічого того не знав! Оце якби в чотири чи п'ять років я взнав те, що відкрив тільки торік! Як. подумаю часом, то так би плюнув на все та й покинув. Проте, мабуть, не кину. Думаю, я своє ще надолужу. Скільки ви гадаєте варобити на цьому коні?

— Не суши собі ним голови, хлопче,— відказав Нед.— Усе, що тобі треба надолужити, так це дорогу назад, звідки ти прийшов, та вкластися спати.— Нед навіть зупинивсь і трохи обернувся.— Знайдеш дорогу назад?

— Там нічого не зробиш,— заявив Отіс.— Я вже пробував. Вони занадто стережуться. Це не' те, що в Арканзасі, коли тітка Коррі була ще в тітки Фітті і я зробив собі вічко. х.Якщо ти проміняв на коня автомобіль, то, певно, розраховував на добрі дві сотні...

Цього разу Нед обернувся вже повністю. Отіс шарпнувся вбік і вилаяв Неда, обізвав його чорномазим — від цього тато й дідусь застерігали мене так давно, що я навіть не пам'ятаю, коли саме, а тільки знаю, що порядна людина, звертаючись до будь-кого, ніколи не згадує його раси чи віри.

— Ходімо,— озвавсь я.— їх уже ледь видно.

Вони й справді були вже за два квартали попереду' й саме повертали. Ми побігли, трухцем, Нед також, і тільки наздогнали їх, як побачили перед собою станцію і Сема, що звертався до якогось чоловіка в заяложеній спецівці, з ліхтарем у руці,— чи не стрілочника, в усякому разі залізничника.

— Знаєш, що я думаю? — сказав Нед.— Чи можеш ти уявити, щоб поліція висилала нам назустріч чоловіка з ліхтарем показати дорогу?

А ти теж — чи ти знаєш, що я думаю? Усі ті (я кажу про вкраденого коня для перегонів), хто служить Чесноті, працюють одиноко й самотужки, в холодній порожняві людської стриманості, тоді як віддайся-но ти Нечесноті, і довкіл аж зароїться від охочих стати тобі в пригоді. Здається, Сем пробував .умовити міс Коррі, щоб вона разом з Отісом і мною почекала на станції, поки вони знайдуть багажний вагон та заведуть туди коня; вій навіть самохіть запропонував, щоб і Бун лишився тут і заступив нас своєю силою, віком та статтю,— доводячи тим самим, що в цьому поліандричному конфлікті принаймні його, Семова, сторона приязна й миролюбна. Проте міс Коррі не пристала на це, говорячи від імені всіх нас. Отож ми звернули, пішли за ліхтарем до хвіртки і опинились у лабіринті вантажних помостів та колій. Нед мусив вийти наперед, узяти повіддя й заспокоїти коня, і ми рушили далі в атмосфері теплого кінського поту, просякнутого амоніаком (ти, мабуть, ніколи ще не чув, яким духом відгонить від наполоханого коня?), і одноманітного Недового буркоту, зверненого до коня, і цей запах і буркіт — гусли, тужавіли й набиралися сили між обрисів неосвітлених багажних та пасажирських вагонів, серед зелено-червоних поблисків стрілок,— і нарешті вийшли звідти і стежкою, всипаною жужелицею, подалися вздовж під'їзної колії до великого темного складу з вантажним помостом перед ним. Тут теж стояв багажний вагон, а поміж ним і найближчим виступом помосту пролягало футів двадцять п'ять освітленого місяцем (так, нас тепер освітлював місяць. Тепер, коли не стало вуличних і станційних ліхтарів, ми,— я, в усякому разі,— помітили це) простору — неабиякий скік навіть для натренованого коня, а що вже говорити про цього трилітка, що знав лише біг на рівній місцевості, та й тим бігом (як свідчив Нед) не дуже морочив собі голови. Сем тихо кляв цілу станційну обслугу: стрілочників, сортувальників, касирів — геть усіх.

— Я піду по кукавку,— сказав чоловік з ліхтарем.

— Не треба нам ніякої кукавки, хоч би й як вона кукала,— запротестував Нед.— Що нам треба, так це пересунути або поміст, або вагон.

— Він має на увазі маневровий паровоз,— пояснив Сем Недові.— Ні,— сказав він чоловікові з ліхтарем.— Я цього й сподівався. Для маневровиків двадцять п'ять футів туди-сюди нічого не важить. Через те я й казав тобі взяти ключа від секційного складу. Принеси ломи. Може, містер Бун тобі підсобить.

— А чого ти сам не підеш? — роздратовано мовив Бун.— Це ж твоя залізниця. Я тут чужий.

— То чого ти не забереш хлопців та не підеш додому спати, коли всяка чужина тебе так лякає? — озвалася міс Коррі.

— А чого ти сама не забереш їх? — огризнувся Бун.— Цей твій давній любар казав же тобі, що й без тебе тут обійдуться.

— Я піду з ним по ті ломи,— сказала міс Коррі Сомові.— Ти наглянеш за хлопцями?

— Та гаразд уже, гаразд,— утишився Бун.— Робім що-небудь, на милість божу. Поїзд прибуде о четвертій чи п'ятій, а ми все торгуватимемось, хто перший до юшки допався. Де цей твій струмент, парубче?

Отож вони пішли, Бун і чоловік з ліхтарем,— нам зосталося саме світло місяця. Від коня тепер майже не тхнуло, я бачив, як він терся об Недову куртку, наче зовсім призвичаєний. Сем думав про те, про що я подумав одразу, тільки побачив поміст.

" — По той бік складу, є покіт,— сказав Сем.— Він коли-небудь ходив по покоту? То, може, ти провів.би його туди, хай подивиться? Коли поставимо вагон на місце,-ми всі, як треба, гуртом поможемо тобі підняти коня...

— Нами вже не, клопочіться,— відказав Нед.— Тільки лиш поставте так вагона, щоб ми не мусили стрибати через десять футів. Цьому коневі так само кортить вибратися з Мемфіса, як і вам.

Я лише боявся, щоб Сем не сказав: "Чом ти не візьмеш цього хлопця з собою?" — бо дуже хотів побачити, як пересуватимуть вагон. Я просто не вірив. Отож ми чекали. Вони не забарилися — Бун і той чоловік з ліхтарем скоро повернулись, несучи два ломи, кожен футів на вісім завдовжки, і я дивився (міс Коррі й Отіс також), як вони це робили.

Чоловік поставив ліхтаря долі, сам виліз драбинкою на дах вагона й попустив гальмо, а Сем.з Буном, упершись ломами в рейки під колесами, почали підважувати й підштовхувати вагон короткими рухами, так, наче помпували, а я все ще не вірив. Вагон стояв чорний, високий і гранчастий проти місяця, нерухомий і прямокутний, немов темний мур у вузькій срібній рамі місячного світла; одна дрібненька постать вовтузилась при гальмовій корбі на даху вагона, а дві, ще дрібніші, нахилялися й пригиналися внизу, підсовуючи посріблені ломи під задні колеса. І такий величезний та непорушний був вагон, що спершу видалося, наче то не він зрушився вперед, а що це Сем з Буном у моторошній пантомімній покорі ледь-ледь помітно витягали з-під нього твердий щирець, цю зачаровану місяцем панорамну землю. І тах певно він тепер зрівноважився в русі, що Бун і Сем покидали ломи, і Бун сам голіруч котив його делікатно, мов дитячу коляску, вздовж помосту, куди було треба, аж поки Сем сказав: "Гаразд",— і чоловік угорі закріпив гальмо.

Отже, нам лишилося тільки завести туди коня. Це було однаково, як сказати: "Ось ми вже і в Алясці, лишається тільки знайти золоту жилу". Ми обійшли склад. По той бік стояв прикріплений до помосту покіт. Але поміст збудували на такій висоті, щоб зручно було вантажити й розвантажувати підводи, і покіт виявився мало що не кладкою на ручні візки й тачки, правда, міцною досить, але завширшки лише в яких п'ять футів і без поруччя. Нед зупинився біля покоту й промовляв до коня.

— Він уже його оглянув,— пояснив нам Нед.— Він знає, що ми хочемо від нього, аби він піднявся цею кладкою, але ще не вирішив, чи сам теж цього хоче. От якби містер Багажник зробив ще одну ласку: трохи одступився й заодно батога де позичив.

— А він же в тебе е,— сказав Бун.

Бун мав на увазі мене, один ,з моїх фокусів, моїх талантів. Це я робив і язиком, клацаючи ним об піднебіння, і горлом, і всім ротом — звук виходив різкий і голосний, наче ото батіг ляскає різко й голосно. Мама врешті заборонила мені це робити не тільки в хаті, а й у дворі. А раз бабуся аж підскочила від цього звуку й мовила круте слово. Але тільки раз. То було майже рік тому, і досі я міг уже й забути свій хист.

■ — Ну то добре,— сказав Нед.— Маємо батіг.— Він звернувся до мене:— Дістань собі довгого дубця. Онде в живоплоті мусить бути.

Там і справді ріс кущ жимолості — колись то, певно, був чийсь газон чи садок, ще до того, як прийшли поступ, промисловість, торгівля, залізниця. Я вирізав прут і повернувся. Нед підвів коня до покоту.

— Тепер ви здорові, містер Бун і містер Багажник, станьте обабіч, як стовпи на воротях.— Коли вони це зробили, Нед уже був посеред покоту з повіддям у руці; він стояв лицем до коня і промовляв до нього:— Ось ти й тут.