Крадії - Фолкнер Вільям

Я ще не розумів, про що йдеться, але всі інші, і Бун теж, розуміли. За хвильку й мені стало ясно.

— Хто не хотів бігти? — запитала міс Реба.

— Кінь,— відповів Отіс.— Кінь з бігунцями, на якого ми ставили в перегонах. Авжеж, містере Бінфорде?

Тиша вже не тільки наелектризувалася,— вона застигла, наче шоком вражена, наче струмом паралізована. Пам'ятаєш, я тобі казав, що в Отісі було щось лихе? Проте я й досі гадаю, що справа полягала не в тому,— принаймні не лише в тому. Та хоч би там як, а міс Реба все ще боролася. Жінки-бо чудові! Вони ладні витерпіти все на світі, бо досить мудрі, щоб знати, що нема іншої ради на клопіт і торе, як пройти через них наскрізь. Я гадаю, це не тільки тому, що вони відмахуються від фізичного болю, не ставлячись до нього серйозно, а й тому, що вони не бачать нічого ганебного в можливості поразки. Міс Реба не припинила боротьби, навіть тоді.

— Кінські перегони,— сказала вона.— У звіринці? В Овертон-парку ?

— Не в Овертон-парку,— відповів Отіс.— На іподромі. В трамваї ми зустріли одного чоловіка, і він знав, який кінь має виграти, отож ми передумали їхати до Овертон-парку. Тільки він не виграв, авжеж,, містере Бінфорде? Але й тоді однаково ми не програли стільки, як той чоловік, навіть сорока доларів не програли, бо містер Бінфорд дав мені з них двадцять п'ять центів, щоб я не розбазікав. Тільки що. все одно ці мої двадцять п'ять центів теж пропали в тій халепі з пивом, що оце розповідав містер Бінфорд. Авжеж-бо, містере Бінфорде?

І знов запала мовчанка. Цілковита тиша. А перегодом міс Реба сказала:

— Ти, сучий сину! — І далі:— їж. Скінчи перше це своє м'ясо, коли хочеш.

"Містер Бінфорд теж був не легкодух. Та й гордий аж не як: не мав жалю до інших і сам його не просив, як пі-вень-перебієць. Дбайливо й без поспіху поклав він навхрест ножа та виделку на м'ясо, коло якого тільки-но заходжувався, згорнув серветку, просунув/ її назад у кільце, підвівся й мовив:

— Перепрошую вас, усіх,— і вийшов, ні на кого не глянувши, навіть на Отіса.

— О боже,— прошепотіла ота молодша, дівчина; саме тоді я помітив, що в прочинених дверях кухні стоїть Мінні.— І що це— таке?

— Вшивайтеся звідси! — сказала міс Реба до дівчини.— Обидві!

Дівчина й жінка враз підвелися.

— Тобто нам... забиратися геть? — запитала дівчина.

— Ні'— відказала міс Коррі.— Просто з їдальні вшивайтеся. Якщо ви зараз нікого не сподіваєтесь, то чом би вам не пройтись надворі?— Вони не барилися. Міс Коррі підвелась.— Ти теж,— сказала вона Отісові.— Іди нагору

-~до себе й сиди там.

— Тоді він пройде повз кімнату міс Реби,— озвався Бун.— Ти забула про той четвертак?

— Більше, ніж четвертак,— заперечив Отіс.— Там було вісімдесят п'ять центів, я їх заробив учора ввечері, коли надимав піанолу до танців. Він, як дізнався про це пиво, то забрав у мене і їх.

Міс Реба подивилась на нього.

— Так ти продав його за вісімдесят п'ять центів,— мовила вона.

— Іди в кухню,— сказала Отісові міс Коррі.— Хай^він туди пройде, Мінні.

— Хай,— погодилася Мінні.— Спробую втримати його від холодильника. Хоч він занадто спритний, як на мене.

— До дідька, нехай буде тут,— мовила міс Реба.— Вже запізно. Його треба було кудись-інде спровадити, ще доки він не зійшов з того арканзаського поїзда на тім тижні.

Міс Коррі пересіла на стілець поруч міс Реби.

— А чого ти не підеш помогти йому спакуватись? — лагідно звернулась вона до неї. ',

— Якого ти дідька хочеш від мене?—сказала міс Реба.— Та я б довірила йому останнього цента! Тільки не на ті кляті коні.— Вона раптом випросталась, випещене розкішне тіло, тверде вродливе обличчя, волосся аж надто руде.— І чого це, до дідька, я не можу обійтися без нього? Чого це?

— Ну-ну,— заспокоювала її міс Коррі.— Тобі треба випити. Дай Мінні ключі... Ні, вона ще не може пройти —до твоєї кімнати...

—■ Він уже пішов,— сказала Мінні— Я чула, як хряснули парадні двері. Він довго не збирається. Це йому не первина.

— А й то правда,— мовила міс Реба.— Ми з Мінні вже знаємо, як воно ведеться, авжеж-бо, Мінні?

Вона дала негритянці ключі й сіла,' а та пішла й принесла цим разом пляшку джину, і вони почали пити, Мінні також (хоч попервах вона не хотіла пити тут, де було так багато білих, і щоразу з повною чаркою виходила до кухні, за хвильку повертаючись уже з порожньою) — усі, крім Отіса й мене. І тоді я довідався докладніш про містера Бінфорда.

Він був тут господар. Таке він мав офіційне, хоч, може, й неписане, звання і титул. В усіх таких місцях чи закладах був свій господар, мусив бути. Поза домом, у тому чужому світі, такому щасливому, що там не доводиться заробляти на прожиття в цей тяжкий, проклятий і самогубний спосіб,— там він мав інше, крутіше й презирливіше назвисько. Але тут,— один чоловік не те, що на ціле господарство жіноти, а на всю їхню жіночу істерію,— він був не Просто господар: він відігравав невдячну роль невдячного каталізатора, єдиної крихкої сили в шатах пристойності, спроможної дати певний лад істерії, щоб вона, як ціле, стала коли не самооплатною, то бодай хоч годувала себе. Це він лічив гроші, сплачував податки й комунальні послуги, мав справи з крамарями й робітниками,—від торгівців спиртним, через зеленярів та вуглярів аж до водопровідників, що взимку розігрівали замерзлі труби, і сезонників, що чистили димарі й каналізацію та пололи бур'яни на подвір'ї. Це його рука вділяла хабарів представникам закону, його голос марно змагався з податковими й муніципальними агентами і лаяв хлопчиву-газетяря за принесену невчасно газету. І серед них (я маю на увазі господарів), в їхньому товаристві, містер Бінфорд був ніби принц і взірець, гідний наслідування: людина з належним стилем, поставою, манерами та ідеалами, непідкупна у справах принципових, бездоганна морально. Він, містер Бінфорд, протягом п'яти років бувши за коханця міс Реби, зберігав їй більшу вірність, аніж багато законних чоловіків зберігають; і мав він одну лиш єдину ваду— це коні в перегонах, що на них можна закладатись. Цьому вже він не здатний був опиратися — він знав, що це його слабість, і боровся з нею. Але щоразу, коли чулося: "Гайда!" — він ставав лемішкою в руках першого-ліп-ііібго незнайомця, що міг поставити долара.

.— Він сам про це знав,— сказала Мінні.— Йому соромно було себе й за себе, що він такий слабодух, що є щось дужче від нього. І він розумів, що воно дужче від нього, де б та як воно йому не трапилось, хоч для сторонніх, хто не знав ного, він скидався на задирливого півня. Тим-то він присягався нам і сам у це вірив, як ото два роки тому, коли ми врешті мусили його викинути. Ви пам'ятаєте,— звернулася вона до міс Реби,— скільки довелось наморочитись, поки його повернули.

— А пам'ятаю,— відказала міс Реба.— Налий-но ще. ^^г^Не знаю, як він дасть собі раду,— казала Мінні.—

"Бо коли він забирається з дому, то не бере з собою нічого, крім одежі, тієї, що на ньому, бо за все тут заплачено грішми міс Реби. Але не мине й двох днів, як він пришле когось і передасть оті сорок доларів, геть усе до цента.

— Тридцять дев'ять доларів сімдесят п'ять центів,— поправив Бун.

— Ні,— заперечила Мінні.— Таки всі сорок доларів, бо навіть той четвертак — то все міс Реби. На менше він не пристане. Тоді міс Реба пошле до нього, і він повернеться. Торік, коли ми врешті знайшли його, він працював з артіллю, що прокладала каналізаційні труби коло станції Фріско, й міс Реба мусила на колінах його благати...

— Стривай,— перепинила її міс Реба.— Помовч, хоч поки джину наллєш.

Мінні почала наливати. І раптом зупинилась, пляшка застигла в повітрі.

— Що це за репет? — мовила вона.

Тепер ми всі почули глухий крик, десь ізнадвору.

— Іди подивись,— наказала міс Реба.— Тільки дай мені пляшку.

Мінні віддала їй джин і сама вийшла до кухні. Міс Реба налила собі н передала пляшку по колу.

— Тепер він на два роки старший,— мовила міс Коррі.— Буде розумніший... і

— А для чого він ховає ту свою розумність? — спитала міс Реба.— Передай далі пляшку.

Мінні повернулася до їдальні й сказала:

— Якийсь чоловік репетує під вікнами за будинком: "Містер Бун ХогенбекІ", а коло нього стоїть щось велике.

Ми всі побігли, Бун попереду, через кухню й надвір, на задню веранду будинку. Вже зовсім посутеніло, але місяць ще не піднявся високо, щоб нам зарадити. Два тьмяних силуети, один менший, а другий великий, бовваніли посеред двору, і менший горлав до горішніх вікон: "Бун ХогенбекІ Містер Бун Хогенбек! Е-гейі Е-гей!", аж поки Бун перекрив його своїм:

— ЦитьІ Цить! Цить!

То був Нед. —А коло нього — кінь.

VI

Ми всі зібралися в кухні.

— Боже всемогутній! — мовив Бун.— То ти проміняв хазяїнів автомобіль на коня?!

Він мусив це сказати аж двічі, бо Нед усе дивився на зуб Мінні. Тобто він чекав, щоб знов його побачити. Може, міс Реба її про що запитала, а може, Мінні сама озвалася. Пам'ятаю лише розкішний зблиск золота в електричному освіті з кухні в ту мить, коли Мінні щось сказала, немовби той зуб від тьмяного світла лампи в надвірній темряві зайнявся новим блиском і сяйвом, як ото очі в коня, бува, світяться,— та ще пам'ятаю, як цей блиск уразив Неда.

Він на мить завмер, наче від погляду василіска. Так само був і я завмер, уперше зуб той побачивши, отож мені зрозуміло було, що зараз Нед переживав. Проте ще дужче його вразило. Бо хоч мені було тільки одинадцять років, я вже неясно усвідомлював собі, що я занадто сторонній,— як расою, так і літами,— щоб відчувати те, що Нед відчував; зуб той міг лише сповнити' мене побожним острахом, подивом чи захватом, але не міг так заполонити, як Неда. Тут, у цьому прадавньому змаганні статей; знайшовся для нього гідний супротивник; тут, у цій прадавній містичній солідарності раси, знайшлася для нього верховна жриця, заради якої варто було життя покласти — якщо аж такої межі сягала його посвята {що, як скоро з'ясувалося, зовсім не входило в Недові заміри — чи бодай сподівання — зробити з Мінні). Отож Бун мусив повторити свої слрва, поки Нед його почув чи взагалі завважив.

— Ви ж незгірш за мене знаєте,— сказав Нед,— що хазяїн зовсім не хотів цього автомобіля. Він купив його, бо мусив, полковник Саргоріс приневолив його. Він мусив купити цього автомобіля, щоб присадити полковника Сарто-ріса, коли той не в міру захизувався.