Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

П'єру не тільки не вдавалося говорити, але його грубо перебивали, відштовхували, одвертались від нього, як від загального ворога. Це робилося не тому, що неза-доводені були змістом його промови,— її і забули після великої кількості промов, що виголошувались за нею,— а для запалення юрмі треба було мати відчутний предмет любові і відчутний предмет ненависті. П'єр зробився цим останнім. Багато промовців говорило після збудженого дворянина, і всі говорили в тому ж тоні. Багато хто говорив прекрасно й оригінально.

Видавець Русского Вестника Глінка, якого впізнали ("письменник, письменник!" — почулося в натовпі), сказав, що пекло треба відбивати пеклом, що він бачив дитину, яка усміхалася при сяйві блискавки і при гуркоті грому, але що ми не будемо цією дитиною.

— Так, так, при гуркоті грому!— повторювали схвально в задніх рядах.

Натовп підійшов до великого столу, біля якого в мундирах, у стрічках, сиві, лисі, сиділи сімдесятилітні вельможі-старики; майже всіх їх у них удома з блазнями або в клубах за бостоном бачив П'єр. Натовп підійшов до столу, не перестаючи гудіти. Один за одним і часом два разом, притиснуті ззаду до високих спинок стільців налягаючим натовпом, говорили промовці. Ті, що стояли ззаду, помічали, чого не доказав попередній промовець, і поспішали сказати це пропущене. Інші, в цій жарі та тісноті, шукали в своїй голові, чи не знайдеться якої думки, і поспішали висловити її. Знайомі П'єру старенькі вельможі сиділи й оглядалися то на того, то на цього, і вираз більшої частини з них говорив лише, що їм дуже гаряче. П'єр, проте, почував себе схвильованим, і загальне бажання показати, що для нас усе дрібниця, яке виявлялося більше у звуках і в виразах облич, ніж у змісті промов, передавалось і йому. Він не зрікся своїх думок, але почував себе в чомусь винним і хотів виправдатись.

— Я сказав лише, що нам зручніше було б робити пожертвування, якби ми знали, чого бракує,— намагаючись перекричати інші голоси, промовив він.

Один найближчий дідок оглянувся на нього, але зараз же увагу цього старого відвернув крик, що почався на другому боці стола.

— Так, Москву буде зданої Вона буде спокутницею-визволи-телькою!— кричав один.

— Він ворог людства! — кричав другий.— Дозвольте мені говооити... Панове, ви мене душите!.,

XXIII

У цей час швидкими кроками перед юрмою дворян, що розступилася, в генеральському мундирі, із стрічкою через плече, зі своїм виставленим підборіддям та бистрими очима, увійшов граф Растопчин.

— Государ імператор зараз буде,— сказав Растопчин,— я щойно звідти. Я гадаю, що в тому становищі, в якому ми перебуваємо, розводитись багато нема чого. Государ удостоїв зібрати нас та купецтво,— сказав граф Растопчин.— Звідти поллються мільйони (він показав на залу купців), а наша справа виставити ополчення і не щадити себе... Це менше, що ми можемо зробити!

Почались наради між самими вельможами, що сиділи за столом. Вся нарада пройшла більш ніж тихо. Вона навіть здавалася журною, коли, після всього недавнього галасу, поодинці було чутно старечі голоси, що казали: один — "згодний", другий— для різноманітності — "і я тієї ж думки" і т. ін.

Було наказано секретареві писати ухвалу московського дворянства про те, що москвичі, так само, як і смоляни, жертвують по десять чоловік з тисячі та повне обмундирування. Пани учасники засідання підвелися, наче з полегшенням, загуркотіли стільцями й пішли по залі розминати ноги, забираючи декого під руку й розмовляючи.

— Государ! Государ!—раптом пішло по залах, і весь натовп кинувся до виходу.

Широким ходом між стінами дворян государ пройшов до зали. На всіх обличчях був вираз шанобливої і зляканої цікавості. П'єр стояв досить далеко і не міг добре розібрати госу-даревої промови. Він зрозумів лише, з того, що він чув, що государ говорив про небезпеку, в якій перебувала держава, та про надії, які він покладав на московське дворянство. Государеві відповідав другий голос, який повідомляв про щойно схва-' лену постанову дворянства.

— Панове! — сказав государ, і голос його затремтів; натовп зашелестів і знову стих,, і П'єр знову почув такий приємно-людський і зворушений государів голос, який казав:— Ніколи я не мав сумніву у щирості російського дворянства. Та цього дня воно перевершило мої сподівання. Дякую вам від імені вітчизни, Панове, будемо діяти — час дорожчий за все...

6*

83

Государ замовк, натовп став тиснутися круг нього, і з усіх боків чутно було захоплені вигуки.

— Так, дорожче за все... царське слово,— ридаючи казав ззаду голос Іллі Адрійовича, який нічого не чув, але все розумів по-своєму.

З зали дворянства государ пройшов до зали купецтва. Він пробув там коло десяти хвилин. П'єр серед інших побачив государя, який виходив з зали купецтва із слізьми зворушення на очах. Як потім стало відомо, государ тільки-но почав промову купцям, як сльози бризнули з його очей, і він тремтячим голосом доказав її. Коли П'єр побачив государя, він виходив у супроводі двох купців. Один був знайомий П'єру, товстий відкупщик, другий — голова, з худим, вузькобородим, жовтим обличчям. Обидва вони плакали. В худого стояли сльози, але товстий відкупщик ридав, як дитина, і все твердив:

— І життя, і майно візьми, ваша величність!

П'єр не почував у цю хвилину вже нічого, крім бажання показати, що все для нього дрібниці і що він усім ладен жертвувати, його промова з конституційним напрямом стояла перед ним, як докір йому: він шукав нагоди загладити це. Почувши, що граф Мамонов жертвує полк, Безухов зараз-таки заявив графові Растопчину, що він віддає тисячу чоловік та їх утримання.

Старий Ростов не міг без сліз розповісти дружині того, що було, і відразу ж погодився на просьбу Петі і сам поїхав записувати його.

Другого дня государ поїхав. Усі зібрані дворяни скинули мундири, знову розмістилися по домах та клубах і, покректуючи, давали накази управителям про ополчення і дивувалися з того, що вони зробили.

ЧАСТИНА ДРУГА

1 4~*їЩУ^ґ*

І

аполеон почав війну з Росією тому, що він не міг не приїхати до Дрездена, не міг не запаморочитись' від шани, не міг не одягти польського мундира, не міг не піддатися червневого ранку напливові заповзятливості, не міг здержатися від спалаху гніву в

присутності Куракіна і потім Балашова. Олександр відмовлявся від усіх переговорів тому, що він особисто почував себе ображеним. Барклай де-Толлі намагався якнайкраще керувати армією для того, щоб' виконати свій обов'язок і заслужити славу великого полководця. Ростов помчав у атаку на французів тому, що він не міг стриматися від бажання промчати по рівному полю. І так само, внаслідок своїх' особистих якостей, звичок, умов та цілей, діяли всі ті незліченні особи, учасники цієї війни. Вони боялися, пишались, раділи, обурювались, міркували, гадаючи, що вони знають те, що вони роблять, і що роблять для себе, а всі були мимовільним знаряддям історії і робили неясну для них, але зрозумілу для нас. роботу. Така незмінна доля всіх практичних діячів, і тим вони не вільніші, чим вище стоять у людській ієрархії.

Уже діячі 1812 року давно зійшли із своїх місць, їхні особисті інтереси зникли безслідно, і лише історичні результати того часу перед нами.

Провидіння змушувало всіх цих людей, прагнучи досягнення своїх особистих цілей, сприяти здійсненню одного величезного результату, на який жодна людина (ні Наполеон, ні Олександр, ні ще менше будь-хто з учасників війни) анітрошечки не сподівалася.

Тепер нам ясно, що було в 1812 році причиною загибелі французької армії. Ніхто не буде заперечувати, що причиною загибелі французьких військ Наполеона був, з одного боку, вступ їх пізнього часу без підготовлення до зимового походу вглиб Росії, а з другого боку, характер, якого набрала війна від спалення російських міст і збудження ненависті до ворога в російському народі. Але тоді не тільки ніхто не передбачав того (що тепер здається очевидним), що лише таким чином могла загинути восьмисоттисячна, найкраща в світі і з найкращим полководцем на чолі, армія в зіткненні із вдвічі слабшою, недосвідченою і з недосвідченими полководцями на чолі, російською армією; не тільки ніхто не передбачав цього, а всі зусилля з боку росіян були повсякчас спрямовані на те, щоб перешкодити тому, що одно могло врятувати Росію; і з боку французів, незважаючи на досвідченість і так званий воєнний геній Наполеона, були спрямовані всі зусилля до того, щоб розтягтися наприкінці літа до Москви, тобто зробити те саме, що мало погубити їх.

В історичних творах про 1812 рік автори-французи дуже люблять говорити про те, як Наполеон почував небезпеку розтягнення своєї лінії, як він домагався бою, як маршали його радили йому зупинитися в Смоленську, й наводити інші подібні доводи, які свідчать, що тоді вже начебто усвідомлено було небезпеку кампанії; а автори-росіяни ще більш люблять говорити про те, як з початку кампанії існував план скіфської війни заманювання Наполеона вглиб Росії і приписують цей план хто Пфулю, хто якомусь французові, хто Толю, хто самому імператорові Олександру, вказуючи на записки, на проекти та листи, в яких справді є натяки на цей спосіб дій. Але всі ці натяки на передбачення того, що сталося, як з боку французів, так і з боку росіян, виставляються тепер лише тому, що подія справдила їх. Якби подія не сталася, то натяки ці були б забуті, як забуті тепер тисячі і мільйони протилежних натяків та припущень, що були в ужитку тоді, але виявились неправдивими і тому забуті. Про результат кожної події в сучасників її завжди буває стільки припущень, що, хоч би чим вона кінчилася, завжди знайдуться люди, які скажуть: "Я тоді ще сказав, що це "так буде", забу ваючи зовсім, що серед незчисленних припущень було роблено й цілком протилежні.

Припущення про те, що Наполеон усвідомлював небезпеку розтягнення лінії і що росіяни заманювали ворога вглиб Росії,— належать, очевидно, до цього розряду, й історики тільки з великою натяжкою можуть приписувати такі міркування Наполеону та його маршалам і такі плани — російським воєначальникам. Усі факти цілком суперечать таким припущенням. Не тільки за весь час війни з боку росіян не було бажання заманити французів углиб Росії, а все було роблено для того, щоб зупинити їх з першого вступу їх у Росію, і не тільки Наполеон не боявся розтягнення своєї лінії, а він радів, як з тріумфу, з кожного свого кроку вперед і дуже ліниво, не так, як у попередні свої кампанії, домагався бою.

На самому початку кампанії армії наші розрізані, і єдина мета, до якої ми пориваємось, полягає в тому, щоб з'єднати їх, хоч для того, щоб відступати й затягати ворога вглиб країни, у з'єднанні армій нема вигід.