Війна і мир (том 3) - Толстой Лев
Ось і Петро Кирилович скаже...
— Я тобі кажу — дурниці, ще молоко не обсохло, а на військову службу хоче! Ну, ну, я тобі кажу,— і граф, узявши з собою папери, мабуть, щоб іще раз прочитати в кабінеті перед відпочинком, пішов з кімнати.
— Петре Кириловичу, що ж, ходім покурити... П'єр був збентежений і нерішучий. Незвично-блискучі і жваві Наташині очі, безперестанно, раз у раз більше ніж привітно повертаючись на нього, викликали в нього цей стан.
— Ні, я, здається, додому поїду...
— Як додому, та ви ж вечір у нас хотіли... І так рідко почали бувати. А ця моя...— сказав добродушно граф, показуючи на Наташу,— тільки при вас і весела...
— Справді, я й забув... Мені неодмінно треба додому... Справи...— поспішно сказав П'єр.
— Ну то до побачення,— сказав граф, зовсім виходячи з кімнати.
— Чого ви їдете? Чого ви розстроєні? Чого?..—спитала П'єра Наташа, з викликом дивлячись йому в очі.
"Того, що я тебе люблю!" — хотів він сказати, але він не сказав цього, до сліз почервонів і опустив очі.
— Тому, що краще мені рідше бувати у вас... Тому... ні, просто в мене справи...
— Чому? Ні, скажіть,— рішуче почала Наташа і раптом замовкла. Обоє вони злякано і збентежено дивились одне на одного. Він спробував усміхнутися, але не міг: усмішка його виявила страждання, і він мовчки поцілував її в руку і вийшов. г
П'єр вирішив сам з собою не бувати більш у Ростових.
Петя, після категоричної відмови, яку він дістав, пішов до своєї кімнати і там, замкнувшись від усіх, гірко плакав. Усі вдали, що нічого не помітили, коли він до чаю прийшов мовчазний і понурий, з заплаканими очима.
Другого дня приїхав государ. Кілька чоловік двораків Ростових відпросилися піти подивитись на государя. Цього ранку Петя довго одягався, причісувався і припасовував комірці так, як у великих. Він хмурився перед дзеркалом, робив жести, знизував плечима і нарешті, нікому не сказавши, надів кашкета й вийшов з дому з чорного ґанку, пильнуючи, щоб його не помітили. Петя вирішив іти просто до того місця, де був государ, і просто пояснити якому-небудь камергерові (Петі здавалося, що государя завжди оточують камергери), що він, граф Ростов, незважаючи на свою молодість, бажає служити вітчизні, що молодість не може бути перепоною для 'Відданості і що він готовий... Петя, тоді як він збирався, приготував багато прекрасних. слів, які він скаже камергерові.
Петя розраховував на успіх свого представлення государеві саме тому, що він дитина (Петя думав навіть, як усіх здивує його молодість), а разом з тим у припасовуванні своїх комірців, у зачісці і в статечній повільній ході він хотів удати з себе стару людину. Але чим далі він ішов, чим більше його розважав, усе прибуваючи і прибуваючи біля Кремля, народ, тим більше він забував дотримувати статечності й повільності, властивих дорослим людям. Підходячи до Кремля, він уже почав дбати про те, щоб його не заштовхали, і рішуче, з загрозливим виглядом виставив по боках лікті. Але в Троїцьких воротях, незважаючи на всю його рішучість, люди, які, мабуть, не знали, з якою патріотичною метою він ішов до Кремля, так притисли його до стіни, що він мусив скоритися й зупинитись, поки у ворота з гудучим під склепінням звуком проїжджали екіпажі. Біля Петі стояла жінка, лакей, два купці і відставний солдат. Постоявши якийсь час у воротях, Петя, не дочекавшись, поки проїдуть усі екіпажі, раніш за інших хотів рушити далі і почав рішуче орудувати ліктями; але жінка, що стояла навпроти нього і що на неї першу він наставив свої лікті, сердито крикнула на нього:
— Чого, паничу, штовхаєшся, бачиш — усі стоять. Чого ж оце лізти!
— Так і всі полізуть,— сказав лакей і, теж почавши орудувати ліктями, затиснув Петю в смердючий куток воріт.
Петя обтер руками піт, що вкривав його обличчя, й поправив розмоклі від поту комірці, які він так добре, як у великих, припасував удома.
Петя почував, що він має непрезентабельний вигляд, і боявся, що коли він отак відрекомендується камергерам, то його не допустять до государя. Але опорядитися й перейти у друге місце не було ніякої можливості від тісноти. Один з генералів, що проїжджали, був знайомий Ростових. Петя хотів просити його допомоги, але подумав, що це суперечило б мужності. Коли всі екіпажі проїхали, натовп ринув і виніс і Петю на площу, заповнену народом. Не тільки на площі, але й на схилах, на дахах, скрізь був народ. Тільки-но Петя опинився на площі, він ясно почув звуки дзвонів і радісного народного гомону, що сповнювали увесь Кремль.
Якийсь час на площі було просторіше, але раптом усі голови відкрилися, все кинулося ще кудись уперед. Петю зчавили так, що він не міг дихати, і все закричало: "Ура! ура! ура!" Петя спинався навшпиньки, штовхався, щипався, та нічого не міг бачити, крім людей круг себе.
На всіх обличчях був один спільний вираз зворушення і захвату. Одна купчиха, що стояла біля Петі, ридала, і сльози текли в неї з очей.
— Отець, ангел, батечко! — примовляла вона, обтираючи пальцем сльози.
— Ура! — кричали з усіх боків.
Якусь хвилину натовп простояв на одному місці; але петім знозу кинувся вперед.
Петя, сам себе не тямлячи, зціпив зуби і, по-звірячому витріщивши очі, кинувся вперед, орудуючи ліктями і кричачи: "ура!", неначе він ладен був і себе і всіх убити в цю хвилину, але з боків його лізли такі самі звірячі обличчя з такими самими вигуками "ура!"
"Так.он що таке государ! — думав Петя.— Ні, не можна мені самому подати йому прошения, це занадто сміливо!" Незважаючи на те, він і далі так само одчайдушно пробивався вперед, і з-за спин передніх йому майнув порожній простір з доріжкою простеленого червоного сукна; але в пей час натовп хитнувся назад (спереду поліцейські відштовхували тих, що насунулися занадто близько до процесії; государ проходив з палацу в Успенський собор), і Петя зненацька дістав у бік такий удар по ребрах і так його придушили, що раптом світ йому потьмарився, і він знепритомнів. Коли він прийшов до нам'яті, якась духовна особа, із жмутком сивіючого волосся ззаду, в старій синій рясі, мабуть дяк, однією рукою тримав його під пахву, другою охороняв від натовпу, що напирав з усіх боків.
— Паничика задушили! — казав дяк.— Що ж це таке!.. Легше... задушили, задушили!
Государ пройшов до Успенського собору. Натовп знову розрівнявся, і дяк вивів Петю, блідого, без дихання, до цар-нушки. Кілька чоловік пожаліли Петю і раптом увесь натовп повернувся до нього, і вже круг нього зчинилася тиснява. Ті, що стояли ближче, прислужували йому, розстібали його сюртучок, садовили на підвищення гармати й докоряли комусь,— тим, хто придушив його.
— Отак до смерті розчавити можна. Що ж це! Душогубство робити! Бачиш, сердешний, як скатерка пополотнів,— казали люди.
Петя скоро опам'ятався, краска вернулась йому в обличчя, біль пройшов, і за цю тимчасову неприємність він одержав місце на гармата з якої сподівався побачити государя, що мав пройти назад. Петя вже не думав тепер про подачу прошения. Тільки б уже йому побачити його — і то він вважав би себе щасливим!
Під час відправи в Успенському соборі — з'єднаного молебства з нагоди приїзду государя і подячного молебства за укладення миру з турками — натовп розпросторився; з'явилися продавці квасу, пірників, маку, до якого особливо був охочий Петя, почулись їх вигукування і звичайні розмови. Одна купчиха показувала свою розірвану шаль і повідомляла, як дорого вона коштувала; друга казала, що нині всі шовкові матерії дорогі стали. Дяк, Петів рятівник, розмовляв з чиновником про те, хто і хто служить сьогодні з преосвященним. Дяк кілька разів повторював слово соборно, якого не розумів Петя. Двоє молодих міщан жартували з двірськими дівчатами, що лузали горіхи. Всі ці розмови, особливо жартики з дівчатами, які для Петі в його віці мали особливу принадність, всі ці розмови тепер не цікавили Петю; він сидів на своєму підвищенні — гарматі, так само хвилюючись від думки про государя та про свою любов до нього. Збіг почуття болю і страху, коли його зчавили, з почуттям захоплення ще більш посилив у ньому свідомість важливості цієї хвилини..
Раптом з набережної почулися гарматні постріли (це стріляли на ознаменування миру з турками), і натовп ринув до набережної — дивитися, як стріляють. Петя теж хотів бігти туди, але дяк, який узяв під своє заступництво паничика, не пустив його. Ще тривали постріли, коли з Успенського собору вибігли офіцери, генерали, камергери, потім уже не так поквапно вийшли інші, знову зняли кашкети з голів, і ті, що побігли дивитись на гармати, бігли назад. Нарешті вийшли ще четверо чоловіків у мундирах і стрічках з дверей собору. "Ура! ура!" — знову закричав натовп.
— Котрий? Котрий? — плаксивим голосом питав круг себе Петя, але ніхто не відповідав йому; всі були занадто захоплені, і Петя/вибравши одного з цих чотирьох осіб, якого вій через сльози, що виступили йому від радості на очі, не міг ясно розглядіти, зосередив на ньому весь свій захват, хоч це був не государ, закричав "ура!" несамовитим голосом і вирішив, що завтра ж, хоч би як це важко було здійснити, він буде військовим.
Натовп побіг за государем, провів його до палацу й почав розходитись. Було вже пізно, і Петя нічого не їв, і піт лив з нього градом; але він не йшов додому і разом з натовпом, що поменшав, але був ще досить великий, стояв перед палацом, під час государевого обіду, дивлячись у вікна палацу, чекаючи ще чогось і заздрячи однаково й сановникам, які під'їжджали до ґанку — на обід до государя, і камер-лакеям, що прислужували за столом і мигали в вікнах.
За государевим обідом Валуев сказав, оглянувшись у вікно:
— Народ усе ще сподівається побачити вашу величність. Обід уже закінчився, государ підвівся, доїдаючи бісквіт, і
вийшов на балкон. Народ кинувся, тягнучи з собою 1 Петю, до балкона.
— Ангел, батечко! Ура! Отець!..— кричав народ і з ним Петя, і знову жінки і деякі слабкіші чоловіки, а серед них і Петя, заплакали від щастя. Досить великий шматок бісквіта, якого тримав у руці государ, відломившись, упав на поручні балкона, з поручнів на землю. Кучер у чумарці, який стояв найближче за всіх, кинувся до цього шматочка бісквіта і схопив його. Деякі з натовпу кинулись до кучера.
