Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин
Військові пригостили Савку грудочкою цукру, і він охоче повідомив їх:
— Ось везу.... маму! Вже недалеко залишилося.
— До Архангельська?
— Так.
— До рідних, напевне? 1
Савка показав конверт останнього листа, що надійшов від батька.
— І адреса є — номер польової пошти. Він у мене не будь-хто там, а комісар!
— Це постать,— оцінили його батька військові.— Але, любий, номер польової пошти — це ще не номер будинку,
— Я знайду. Тільки б в Архангельськ швидше... А там буде по всьому!
Ось і кінець дороги. Вокзал — на лівому березі Двіни, а місто — на правому. Мосту через річку нема, й пасажири дружно тупотять по підталій кризі. Навіть не віриться, що там, па отих вулицях, у хитросплетінні корабельних щогл, десь тепер перебуває Савчин батько, який ще не знає, що вони вже тут, лише на протилежному березі... Савка склав докупи всі речі на пероні вокзалу, зверху посадовив матір, бона тицьнула кулаком у синій клунок, перевіряючи:
— Чи машинка ще тут? Начебто є...
Перед тим як піти, Савка якнайсуворіше наказав їй:
— Ти сиди, доки я тата знайду. Головне — стережи чемодан — у ньому мої твори.
По слизькій, проторованій санчатами стежці він з'їхав з берега на лід річки. Де ж шукати батька? Даремно він розпитував перехожих, показуючи їм конверт:
— Де тут знайти — ось, за таким номером?
— За номером? Не знаю,— відповідав кожен з перехожих. > "
А один навіть покрутив конверт у руках, потім сказав:
— Ну й комік же ти, приятелю!
Зайшов Савка й на пошту, де вистояв довжелезну чергу, щоб запитати знову про те ж саме. Але й тут на нього чекало глибоке розчарування.
— Щодо номерів польової пошта довідок пе даємо...
Його вже хитало. Від холоду. Від голоду. Від недосипання. Дуже боліло плече, й Савка помітив, що пальці лівої руки ледве розтуляються.
У безлюдній ощадкасі, куди. Савка' зайшов погрітися, за скляними віконцями сиділи дві кралі. Залізна грубка люто вистрілювала, багряні іскри.
— Що тобі тут треба? — запитали кралі.
— Хіба не можда? — відповів запитанням Савка.
— Можаа. Тільки ж не поцуп чого-небудь.
— Чого б це я цупив! Мені б так... погрітися. З Ленінграда я, з блокади. Приїхав ось... а не знаю...
Ставлення до нього вмить змінилося, і Савка знову тряс конвертом, розповідав про батька, який служить на кораблях, і не ким-небудь, а комісаром.
— То тобі в Соломбалу треба.
— А що це таке? — запитав Савка, запам'ятовуючи це слово.
— Острів. Ну, як у Ленінграді — Васильевський. У Со-ломбалі, на другій лісобіржі — флотський екіпаж. Старий цегляний будинок на п'ять поверхів. Ось там свій конверт і покажи.
Довелося знову переходити через річку, і — правда! — показався величезний будинок казенного вигляду, без фіранок на війнах. Біля пропускного пункту походжав рум'янощоким матрос — новобранець з карабіном. Він явно нудився і пострахав Савку багнетом:
— Ось я тебе на шомпол настромлю, а потім засмажу! Савка багнета де злякався.
— Знайшов чим лякати... Та ще кого — ленінградця! Мені б оце комісара Огурцова. Може, чув?
— А ти хто такий? Для чого тобі комісар?
— Та ж я його син... Савка Огурцов!
— Хвилиночку,— і матрос почав кудись дзвонити. Незабаром з'явився засапаний розсильний у бушлаті.
•— Цього ось хлопчика — у політвідділ.
— Єсть! — розвернувся розсильний.
Він провів Савку на третій поверх, у просторий кабінет, де за столами (під плакатами, що закликали до перемоги) сиділи и щось писали чотири морські офіцери. Савка зрозумів, який змарнілий вигляд мав він, бо, побачивши його, один з офіцерів ухопився за голову, другий свиснув, третій охнув, а четвертий, напевне, людина справи, запитав:
— Що нам робити з ним перш за все? Купати чи годувати?
Відбулася коротка дискусія, в якій Савка участі не брав. Колегіально вирішили: спочатку годувати, але не донесхочу — щоб не вмер.
— Іди на камбуз, але дотримуйся норми. Потім їж, скільки влізе, а попервах* стримайся. Батько твій на тральщиках, ми йому зараз подзвонимо, і він скоро прибуде...
їдальня в Екіпажі — величезний зал, схожий на театрала ний. Столи, столи, столи... Вони накриті на обід — миски, ложки, ополоники, а виделок морякам не заведено давати. Збіглись офіціантки. Співчутливо зойкаючи, посадовили Сапку за окремий стіл і самі всілися напроти нього. Журно підперши підборіддя руками, жінки дивилися, як він дочиста ум'яв і перше, й друге, й третє. Одна з них, старша, сказала йому:
— Нам не шкода. Ми ще дали б, але з політвідділу дзвонили. Не можна тобі одразу багато їсти.
Знову з'явився розсильний і оголосив Савцї весело:
— Йди за мною вниз по трапу. Тут недалеко... тільки до баржі!
Привів він Савку на баржу, вмерзлу в лід під берегом, а на баржі була баня. Літній матрос-банщик суворо запитав:
— А воші є у вашої величності?
— Вдосталь,— боязко зізнався Савка.
— Тоді знімай усе з себе, кукарачо!
Найперше банщик забажав постригти Савку під машинку.
— Нагнись. Я тебе під нуль обчикрижу.
Савчине шмаття він зав'язав у вузол і підняв його двома пальцями.
— Вошд,— сказав матрос переконливо,— тварина загадкова. Коли людина в теплі, у щасті і в ситості, її нема! А як тільки війна, смерть, голод і горе людське,— тут вона, стерво, і виповзає, і ти шкребешся, як сам не свій... Ось що,— закінчив він,— од колишнього райського життя залишу я тобі пальтечко, штани та валянки. Все інше в трубку кину.
Кидайте,—згодився Савка.—За чим тут шкодувати:* Миючись казенним милом, він помітив, що його ліве плече зовсім все' посипіло від удару вагонним гаком. У трюмі баржі — жарка парна, лежать на полицях обтріпані віники. Коли Савка викупався, банщик кинув йому все чисте — морське. Кальсони й тільняшка пахли особливим, сказати б, казенним запашком.
_ Флот жертвує,— сказав баищик, задоволений собою.
Батько прибув у Екіпаж, уривчасто запитав сина:
— А мама де?
іг І — На вокзалі, з речами. Я тебе шукати пішов.
Швидко подали базову вантажівку. Батько сів у кабіну з шофером.
— Чекай! — гукнув.— Зараз привезу...
Незабаром повернувся. Виліз з кабіни і тільки тепер поцілував сина. "Де ж мама?" — подумав Савка, і, ніби відповідаючи на його думки, батько показав рукою на кузов машини:
— Вона... т а м.
Савка глянув через борт. Мати лежала, рівно витягнувшись на спині, серед клунків, уже розпорених ножами вокзальних уркаганів. Широко розплющеними очима вона дивилася на яскраве весняне сонце. Дивилася, вже не кліпаючи від його блиску.
— Ходімо,— сказав Савці батько.
А кладовищо в Соломбалі було старовинне, могили там перевиті ланцюгами, і в грунт останнього людського пристановища дп'ялися ржаві якорі.
Батько поселив сина в кімнатці, найнятій на певпий час у дерев'яному соломбальському будинку, иа березі річечки Кур'ї. Далекі голоси сурм, які щоранку виспівували на дворах Екіпажу, невпинно закликали до подвигів. Прокинешся — і одразу бачиш у вікпі, за пуп'янками пишних гераней, плетиво снастей, безладдя корабельних рангоутів. Усе нагадувало про море. Здається, Соломбала здавна вже так влаштована, щоб заманювати підлітків у привабливі далі морських блукань. Звідси, від її причалів, де зараз гарчать дизелі "морських мисливців", починали свої шляхи Лазарев і Чичагов, Літке й Русанов, Сєдов і Вороній! Від могилн матроса, який загинув біля мису Желанія, пряма дорога приведе тебе в криві завулки Соломбали, і ти постукаєш У дім, де живуть його нащадки. Саме тут народжувались і виростали мандрівники-непосиди, яким добре лише в морі. Навіть діти Соломбали, допізна граючись біля води, співають свої особливі пісні:
Човна у батька попрохав, А батько ремінцем лякав: — Ось дам човпа із веслами, Малий гулять з матросами!
У місто Савка навіть і не заглядав. Днями пропадав па вулицях і річках Соломбали, никав біля пристаней, вдихаючи їдкий гар судноремонтних майстерень, і не раз блукав у лабіринтах лісобіржі, серед штабелів лісу, складених у "проспекти". Соломбала — давня верф Росії, і жителі її не знають грунту під своїми ногами: будинки стоять на багатовікових відкладах трісок і тирси — відходів од будівництва кораблів, що давно зникли у походах.
Від того, напевне, оселі соломбальських майстрів і осідали в хистку землю, ніби тонучі кораблі в морську безодню. Ідеш по рипливих містках, а врівень в ними дивляться на світ кватирки перших поверхів — господарі вже перейшли па другий. Над річками Соломбали, ніби у Венеції, перекинуті горбаті місточки, а їхні береги щільне заставлені човнами, весловими Й моторними.
Навесні Соломбалу залила широка повінь, але життя йшло своїм звичаєм. На моторках пливли до школи діти, човнами пливли з магазинів бабусі з кошиками, а біля дверей перукарні погойдувалися на хвилях, ставши в кільватер, катери соломбальських чоловіків, які прибули, щоб поголитися й освіжитися.
Настало літо. Інколи, наскоком, батько відвідував сина.
— Тобі треба поправлятися,— казав він.
Після блокади Савка відчував постійний голод і ладен був їсти з ранку до ночі. Батько віддавав йому свій "сухий" бортпаиок офіцера-: печінку тріски, бруски жовтого вершкового масла, тушонку. Приносив у пляшках хвойний екстракт.
— Пий ось. Та пе кривися. Це рятує від цинги. Якось батько приніс велику рожеву сьомгу,
— По вари її і не смаж,— сказав він Савці,— їж, як їдять помори,— сирою. Відріж шматочок, посоли і з'їж.
— Тату, ти сам упіймав?
— Ні, Коли "мисливці" кидають на ворога глибинні бомби, то після вибухів спливає багато оглушеної риби. Очманіла, догори животами, б'є хвостами... Видовище не вельми приємне.
Літо випало спекотне. Архангельськ як тилове місто що не знав світломаскування, і вечорами його бульвари та набережні освітлювали затишні вогні. Посеред Двіни, майорячи прапорами Штатів, Англії й Канади, стояли товстобокі транспорти типу "ліберті" і "вікторія". Вздовж берега сиділи навпочіпки охайні, як єноти, малайці і прали свою білизну, ще мокру після вчорашнього прання. Біля них примостилися матроси-негри — самі брудні, як чортн, вони сумлінно крохмалили білосніжні комірці в манжети. А поруч купалися білі північні ведмеді з.цирку-шапіто, і це розмаїття настроювало Савку на пригодницький лад...
З'явився батько, скуйовдив Савці волосся.
— Поздоровляю. Тобі сьогодні виповнилося чотирнадцять.
— Невже? А я й забув...
Батько розповів, що німці наближаються до Волга, утворений новий фронт — Сталінградський.
— Сьогодні у нас мітинг.
