Селище - Буличов Кір

Це були ліниві червоні мушки, які висіли на гілках і повільно вгризалися в кору. Вайткус намагався знищити їх, поливав яблуні розчином, схожим на вапно, навіть розбавленим шакалячою отрутою, однак, нічого не допомагало — вони були живучі та вперті. А потім, одного чудового дня, ягідки зникли. Дорослі нічого не помітили, а Вайткус полегшено зітхнув — великі солодкі плоди дерев були джерелом вітамінів узимку. Та хлопчаки знали, що ягідки нікуди не зникли, а перетворилися на гострі блакитні шпичачки, які закопалися у землю біля паркану, щоб перечекати зиму. Діти називали ці шпичаки ягідниками, а дорослі ніякого генетичного зв'язку між "ягодами" і "ягі-динками" не бачили. Ці шпичаки мали дивну здатність. Якщо хтось з живих істот проходив біля паркану, шпичаки вистрибували із землі, намагаючись залізти в шкіру, аби залишити в ній мікроскопічне зернятко. Воно розчинялося в людській крові та не було шкідливе. Але було боляче. Хлопчики вигадали гру. Вони знімали сандалі, підошви яких Сергіїв робив з твердої кори лісових кокосів, і які на дитячій мові називалися "ложками", і дратували ними шпичаків. Ті кидалися на теплі підошви і встромлялися в них. Вигравав той, хто набирав найбільше шпичаків і чиї шпичаки встромлялися у підошву найглибше. Гра була захопливою, але небезпечною, бо шпичак міг поранити руку. Отож, загадкова фраза Ніка означала лише те, що він грав з Арнісом, підставляючи підошву, і переміг.

...Ім'я Чистоплюй придумала Ірина, мати Олега, і його відразу усі прийняли. Тільки з однією поправкою. Клей Чистоплюя дорослі називали, як і належить, клеєм, а діти, зрозуміло, плюєм.

Поява Чистоплюя насправді полегшила життя кравців. Особливо після двох винаходів Вайткуса. Він виявив, що клей Чистоплюя твердне повільніше, якщо його змішати зі слиною, яка виділялася з хобота. А Сергіїв здогадався, як можна із сухого клею виточувати на токарному станку тарілки та горнятка. Коли ж змішати клей з фарбою, яку можна добути з кольорових глин біля болота, то посуд стає різнокольоровим і дуже гарним.

На зиму Чистоплюй задрімав і майже нічого не їв. І клей від нього було важко випросити. Добре ще, що Вайткус здогадався зробити запас клею на зиму в закритих посудинах. Навесні Чистоплюй прокинувся, почав хвилюватися, крутитися у клітці і плюватися, як і минулого року.

***

Безконечна відлига принесла нежить, бронхіти, загострення ревматизму. Мати лежала з радикулітом, і Олегові довелося самотужки підігрівати кашу і юшку.

Олег вже переконався, що ліки діють вибірково. Ті, хто в них вірить, виліковуються, а хто не вірить, продовжує хворіти. Щоправда, він не мав на увазі справжні ліки, які приніс з корабля. Але ті ліки були від справжніх хвороб, від яких колись помирали люди — від зараження крові, запалення легенів. Корабельних ліків було обмаль, їх берегли. Еглі Вайткус тримала їх у спеціальному ящику.

У матері був цілий запас усіляких дерев'яних посудин, де вона зберігала ліки із сушених трав. Ось і зараз, хоча Олег був дуже голодний, він перш за все розігрів воду і зробив пекучу мазь для розтирань. У хатині було майже зовсім темно, горів тільки каганець на столі. Мати лежала вкрита шкурами. Вона сказала:

— Ти поїж, я потерплю. Я весь день терпіла. Сиділа одна вдома і терпіла. Я думала, ти раніше прийдеш.

— Зараз, мамо, — сказав Олег, — зараз настоїться, і я тебе розітру.

— Ні, ти їж, — відповіла мати. — Ти тепер потрібна людина. Від тебе багато залежить. І взагалі, ти перемучений, блідий, схуд. Я потерплю, ти не хвилюйся. Зі мною нічого не станеться. Це просто радикуліт. Від цього ще ніхто не помирав.

За стіною у Старого щось впало. їм давно вже можна було роз'їхатися, побудувати новий дім або Старому перебратися у порожній будинок навпроти Вайткусів. Але вони звикли жити разом, Старий, Ірина і Олег. Вони не були однією сім'єю, але часто їли разом. Старий з Іриною любили насамоті довго розмовляти. Старий став дуже балакучий, він майже весь час говорив. Йому важко було мовчати. Можливо, він і вів уроки в школі саме через це. А мати сердилася і скаржилася на життя. У неї залишився тільки страх за Олега, аби він не впав, не захворів, тільки б його не втратити. Олегові скоро двадцять, він доросла людина, він цілі дні проводить в майстерні Сергіїва. Вони роблять потрібні для селища речі, і ще повсякчас навчаються з допомогою довідників, які Олег приволік з "Полюса". У них одна ідея — налагодити зв'язок. Тоді можна буде з "Полюса" повідомити на Землю, де люди, котрі вціліли. Скільки років селище живе надією повернутися на Землю, але раніше надія була боязкою й абстрактною, а тепер вона стала реальною.

Матір Олега повторювала, що коли зв'язок не змогли відремонтувати спеціалісти, інженери, які вижили після катастрофи корабля, то що можуть зробити хлопчисько та старий інвалід? Насправді, вона боялася, що Олегу доведеться знову йти до перевалу, де лежить розбитий "Полюс". Якось Олегу вдалося повернутися, а вдруге йому навряд чи поталанить. Але ж хіба краще прожити все життя у цьому смердючому селищі, серед каракатиць і мух, коли поряд громадиться страшний ліс, сповнений чудовиськ та вбивць? Ні, вона не знала, що гірше — все було гірше.

Олег приніс мазь, він все-таки гарний хлопчина, добрий, найкращий у селищі. Він дуже подорослішав за цю зиму. Як би батько зрадів, що вона виховала такого сина.

Олег розтер матері спину. Дотик пекучої речовини був приємним, оскільки він означав життя. Її тіло ще живе і відчуває себе, а в сина жорсткі теплі долоні, і він вміє розтирати спину. Він стільки разів робив це упродовж останніх років! Це велике щастя, що є у світі руки, які можуть робити тобі добро. Ірина тихо заплакала від несподіваної радості, а з-за перегородки почувся голос Старого:

— Тобі допомогти, Олеже?

— Ні, дякую, — відповів Олег. — А ви приходьте, я вже суп підігрів. Ми з вами пообідаємо.

— Дякую, я не голодний, — відповів Старий.

Ірина крізь сльози посміхнулась, почула — у неї був добрий слух, — як Старий почав збиратися в гості, помив свою миску, потім почав переодягатися; він любив ходити в гості, навіть якщо це була сусідня кімната за перегородкою.

Вони сіли за стіл утрьох. Ірині стало легше, у неї покращав настрій. Вона вірила в пекучий відвар, і тому він їй допомагав. Старий приніс до супу сушених горіхів, він сам збирав їх і сам сушив на пательні. Він одягнув нову куртку, в неї був тільки один рукав. Олег інколи дивувався, як людина може обходитися без руки; майже все Старий робив так, наче не був інвалідом.

— Коли наступного разу підеш на корабель, — сказав він, спостерігаючи, як Олег наливає суп, — обов'язково принеси багато паперу. Це була величезна помилка, що ти взяв так мало паперу.

— Я знаю. — Цей докір Олег чув вже не раз.

— Доки паперу у нас не було зовсім, — продовжував Старий, — ми чудово без нього обходилися. А ми влаштували справжній паперовий бенкет. Я сам винний, я навіть дітям в школі давав листки, щоб вони писали твори, але чи можна мені за це дорікати?

— Ні, не можна, — погодилася Ірина, — я тебе розумію.

— А Лінда Хінд написала цілу поему про Томаса, — сказав Олег.

— Людство звикло передавати паперу свої думки, і тому мікроплівки та відеокамери не змогли замінити папір. На Землі в мене є непогана бібліотека, зі справжніх книг. І вона нікого не дивує. Тому ти обов'язково принеси папір. Сила білого аркуша, на якому людина викладає свої думки або образи, якими вона живе — неймовірна! Та й діти будуть вчитися зовсім інакше.

— До літа ще жити та жити, — сказала мати. Вона сиділа прямо і нерухомо, аби не змінювати позу, у якій її не діймав біль. — Мене дивує, як ви всі, дорослі люди, бігаєте тепер до Олега. Про це не забудь, це принеси...

— Якщо би я міг дійти до корабля, — сказав Старий, — я би краще за Олега зметикував, що потрібно взяти. У мене досвід.

— А у мене інтуїція, — сказав Олег ліниво.

Від гарячого супу тягнуло на сон. Вони сьогодні закінчили робити металеві частини до млина, щоби навесні поставити його на річці. Через цей млин Олег пропускав заняття з електроніки. Тільки перед сном він встигав прочитати параграф у підручнику, і вранці перед роботою переказував його Сергіїву.

— Наступного разу, — сказав Олег, — принесемо з корабля цілий віз усякого добра. Я ж не думав, що все так скоро щезне.

— Воно не щезло. Воно розійшлося на потреби селища, — заперечив Старий.

— І майже половина пішла до Еглі й Сергіїва, — сказала мати, і не зрозуміло було, чи задоволена вона, чи засуджує Еглі та Сергіїва.

— Ще б пак, — сказав Олег. — У Сергіїва майстерня, він все робить. А Еглі лікує.

— Я їй навіть мікроскоп віддав. Тимчасово, — сказав Старий. Він знав, що зробив правильно.

В селищі все було спільне. Інакше тут би ніхто не вижив. Але були приватні речі, досить багато речей. Дзеркало в Мар'яни, мікроскоп у Старого, книга "Анна Кареніна" у матері. Не кажучи вже про одяг чи посуд. Через те, що були приватні речі, інколи траплялися казуси. Наприклад, дзеркало було тільки у Мар'яни. Його знайшов на кораблі Олег, кишенькове кругле люстерко, а потім, вже на зворотному шляху, подарував його дівчині. Дзеркало справило величезний вплив на життя селища. Раніше люди себе не бачили. Інших бачили, а себе ні. Хіба тільки у калюжі або у плівці вікна. А дзеркало сказало людям правду, і найчастіше сумну правду. Адже дорослі пам'ятали себе відтоді, коли було багато дзеркал. А тут вони побачили, як змінилися, постаріли і пострашнішали. Молоді взагалі ніколи себе не бачили. А тепер слід було хоч якось зрозуміти, хто ти. Мар'яна, наприклад, думку про себе змінила на гіршу. Коли вона побачила в дзеркальці обвітрене широке обличчя із запалими щічками, з гострим підборіддям і потрісканими губами, усе в синіх цятках від перекотиполя, і два великі шрами на шиї, то зрозуміла, що вона потворна і ніколи нікому не зможе сподобатися. Вона навіть не побачила своїх великих сірих очей, довгих чорних вій, пишного волосся, обрізаного коротко і не дуже рівно. А ось Ліз, навпаки, вирішила за допомогою дзеркала, що вона дуже гарна, майже як Анна Кареніна. Вона почала носити косу, а потім чорною сажею підвела собі брови, аби стати ще гарнішою. Саме Ліз вкрала у Мар'яни дзеркало.