Селище - Буличов Кір
Ми, дорослі, навіть більше, аніж ти. Ми знаємо, що ми втратили, а ти тільки здогадуєшся. Але навіть в такому дивному соціумі, як наше селище, виробляються стереотипи у ставленні до нового. І вони майже не відрізняються від того, що відбувається у великому місті. Йти до корабля — це зрозуміло, всі так робили. Вбивати звіра — зрозуміло. Без цього не проживеш. Але летіти в гори на повітряній кулі — божевілля! Дитячий тип ризику. Це мрія Казика, а не справа людини, на яку селище покладається в іншому.
— Але пішки теж небезпечно.
— Пішки удесятеро більше шансів дійти. Дорога вже відома. Спорядження у вас краще, ніж минулого року. Досвіду у вас теж більше. Ні, я за традиційні шляхи, навіть коли традиціям усього рік. Надто багато поставлено на карту.
Заперечення не зупиняли Олега. Але за винятком Сергіїва, який в перші ж дні підрахував об'єм кулі та потужність пальника і прийшов до висновку, що куля зможе полетіти, решта мешканців селища сподівалися, навіть були впевнені, що нічого з цього не вийде.
Дік, як і раніше, не заздрив Олегові. Йому було достатньо власної вищості у тих життєвих ситуаціях, у яких він був переможцем. Він би й сам полетів на кулі, але не до корабля, а в інший бік, до таємничих лісів і рік, які ховалися за пагорбами. Там були його перемоги і випробування. Дік хотів побачити світ зверху, наче птахи. Але про це не вважав за потрібне говорити. Тому Олег здивувався, коли Дік також розшукав лежбище мустангів і приніс звідти цілий мішок міхурів.
Зовсім вже несподівано запротестувала проти польоту Ліз.
Олег уникав її, наскільки можна уникнути людину в маленькому селищі. І якщо Ліз приходила до них, він шукав привід піти в майстерню або перейти за перегородку до Старого, щоби там позайматися, не слухаючи жіночих теревенів. Його дивувала мама — з Ліз вона починала говорити, до того ж зі щирим захопленням, до того ж, про речі неважливі, дріб'язкові, які насправді не вартували того, щоби їх обговорювати. Та Бог із ними, поки вони обговорювали рецепти різних нехитрих страв, змагаючись у вмінні поєднувати солодкі бульби з кашею або сушеними горішками, це їхня справа, але вони взяли собі за звичай обговорювати інших людей. Не бажаючи слухати ці розмови, але не в змозі не слухати — голоси доносилися навіть через перегородку, — він дізнався, наприклад, що Лінда погано виховує руду Рут, оскільки більше думає про те, як запопасти Сергіїва. Велика Луїза не догодовує Казика, і він такий блідий, а Мар'янка все поганішає — якісь в неї негаразди з метаболізмом. Це були слова матері, Ліз їх не зрозуміла, але одразу згодилася. Якась недорозвинута дитина — вісімнадцять років, а більше схожа на хлопчака-підлітка. Олег навіть закашлявся, щоби вони зрозуміли, що він все чує, і через те Ліз засміялася високим голосом. І він одразу ж уявив собі Ліз, тільки не за голосом, хоча аж ніяк не хотів про неї думати. Ліз була найтовстішою з молодого покоління. Тобто, вона не була товстою, але в неї були товсті частини тіла. Іншого слова Олег підібрати не міг. Товсті груди і товсті стегна. Ліз часто сміялася, коли з нею розмовляли Олег чи Дік. Якось Олег перехопив погляд Діка, котрий дивився на Ліз, як на здобич на полюванні. Одного разу, коли Ліз пішла, а Олег, повернувшись від Старого, почав вмощуватися спати, мати запитала, чи не час йому подумати про сім'ю. Олег навіть не зрозумів, про що йдеться.
— Одружитися, — сказала мати.
Олег засміявся і запитав:
— Чи не з Ліз?
— Життя триває, — сказала мати. — Навіть у такій дикій ситуації. Дивися, втратиш дівчину. Піде вона до Діка.
— Вважай, йому пощастило, — відповів Олег.
— У тебе немає вибору.
— Я полечу на Землю і там вирішу всі свої проблеми.
— Дурень, — сказала мати спересердя. — Закінчиться тим, що закохаєшся у здихлю.
— Мар'яна хоча б не дурепа. — Олег відвернувся до стіни.
***
Весна прийшла рання і тепла. Сергіїв, який відповідав не тільки за календар, але й погоду, казав, що і літо, за його підрахунками, має бути теплим.
Спочатку дощі змили рештки снігу, тільки глибоко в лісі він ще тримався деякий час, потім дощі порідшали, і вдень повітря прогрівалося крізь хмари настільки, що дітлашня скинула хутряні сорочки і вибігала голими по пояс на вулицю. Сонце піднімалося вже так високо, що його можна було вирізнити непевною, але яскравою плямою, крізь одвічні хмари. Коза пережила черговий медовий місяць, і тепер заспокоїлася, паслася за частоколом і чекала приплоду.
З півдня повернулися шакали, які відкочували туди за звіриною. Перші птахи опустилися на загорожі, гучно б'ючи перетинчастими крилами. З'явився гнус, і коли дітлахи та жінки на чолі з Вайткусом працювали на городі, доводилося запалювати димні вогнища. Одного із близнюків Старого вкусила снігова блоха, і він прикусив собі до крові язик.
Літо ще тільки починалося, але Олег все більше відчував внутрішню тривогу, нетерплячку і навіть страх, що часу залишилося обмаль. Він нічого не встигне. Найголовніше, не встигне вивчити все, що потрібно, щоби прийти на корабель і відремонтувати зв'язок. Тепер його часто звільняли від спільних справ — він зовсім перестав ходити, на полювання і його не кликали працювати в поле. Навіть у майстерні Сергіїв наказував йому не плутатися під ногами. А вечорами суворо допитувався, що він вивчив, дізнався, зрозумів. До того ж Олег бачив і роздратування Сергіїва, спричинене тим, що сам Сергіїв далеко не все розумів.
А попри те куля, непомітно долаючи опозицію, перетворювалася в об'єктивну реальність. Коли минулися дощі, а Чистоплюй, якого Казик із Фуміко вдосталь годували хробаками, почав плюватися так злісно, що навколо його клітки утворилось скляне озеро, під навісом між майстернею і яблунями Олег з Мар'яною почали кроїти і клеїти з міхурів кулю. Спочатку вони з Сергіївим намалювали на землі викрійку кулі, схожу на квітку, з гострими пелюстками, і вона була настільки великою, що Фуміко заледве докидала камінець від краю до краю. Сто двадцять кроків. Потім Мар'яна з Олегом почали склеювати сегменти кулі — пелюстки. Міхурів, яких здавалося там багато, одразу ж не вистачило. Казику з Діком довелося знову полювати на мустангів.
Ставлення селища до кулі поступово змінилося — мабуть, звикли. Навіть мама перестала кричати. Ліз приходила кілька разів клеїти та вирізати міхурі. А потім разом з Христиною, яка раптом виявила талант до плетення сіток, вона крутила мотузки. Вайткуси робили кошик — його плели з тонких гілок.
Але все ж таки настільки серйозно, як Олег, до кулі ніхто не ставився. Навіть Мар'яна. Залишався, щоправда, Казик, але він був ще хлопчаком, диким дитям, який у глибині душі вірив, що на кулі вони врешті-решт прилетять в Індію. Не раз бувало, що коли у селищі всі ще спали і чорне холодне небо ледь починало сіріти, Олег вилазив тихенько на холод, гнаний наростаючим нетерпінням, і йшов до розкладених на землі блискучих пелюсток. Казик з'являвся поруч нечутною тінню, таким собі лісовим Мауглі. Він біг до клітки, щоб розбудити Чистоплюя, і мовчки допомагав Олегу.
Потім потрібно було склеювати пелюстки по краях, щоби вийшла куля, тобто груша, витягнута донизу. Як не старайся, клей потрапляв на руки, пальці скляніли і німіли. Вранці треба було остерігатися колючих кульок перекотиполя, які піднімалися в повітря і летіли на пошуки ведмедя, аби прорости у ньому новими паростками.
Нарешті, куля була склеєна.
Потім була готова сітка. І навіть канат з якорем, щоби чіплятися за землю. І пристрій для нагнітання гарячого повітря Сергіїв закінчив своєчасно, і палива заготовили цілий дерев'яний бак. І кошик був готовий, міцний надійний кошик. Можна було збирати кулю.
Старий вимагав, щоби спочатку кулю запустили без людини. Нехай повисить, якщо підніметься, і опуститься назад. Але Олег був проти, і його підтримав Сергіїв. Бо ж випробовувати потрібно було не тільки кулю, а й пальник, треба було перевірити, чи куля керована.
— Канат зробіть коротшим, — сказала мати.
Олег тільки посміхнувся. Канат плели Ліз з Христиною. Він також їм допомагав, хоча часу для цього зовсім не було. Олег розумів, що Ліз робить це виключно для нього. Він два рази вечорами приходив в хатину, де жили Ліз з Христиною, слухав Христину, яка завжди скаржилася і чекала смерті. І вони плели разом цей безкінечний канат. Олегу можна було і не приходити — який з нього плетун, — Ліз дивилася на нього, відволікалася і намагалася знайти причину, щоби торкнутися його рукою. Олег терпів, терпів, слухав пустопорожні слова, намагався думати про інше, а потім все ж не витримував і втікав в майстерню або до себе додому.
Олег знав, що першим на кулі підніметься він, і ніхто цьому не заперечував — куля була його дітищем, без його наполегливості нічого би не вийшло. Казик останніми днями мовчки ходив за Олегом і ніяк не міг примиритися з думкою, що його власна мандрівка відкладається. Він сподівався на диво, яке допоможе йому здійснити першу подорож. Олег був непохитний. Тут було вперте переконання, що кулю задумав і зробив, в першу чергу, саме він, Олег, хоча ніхто і не вірив, а тому перший політ належить тільки йому і більше нікому.
Напевно, хтось і здогадувався про думки Олега, але вголос не казав.
Тільки Старий сказав. Вранці, коли мала піднятися куля.
Відчуваєш себе Наполеоном? — запитав Старий.
— Чому? — здивувався Олег. — Ніколи не бачив Наполеона. Навіть на картинці. І не знаю, що він зробив.
— Знаєш, — заперечив Старий, милуючись Олегом.
Олег підріс за зиму, плечі стали ширшими, волосся потемніло, але зберегло легку пишність. Хотілося запустити п'ятірню і покуйовдити.
Обличчя змінилося, втратило хлопчачу лагідність. Це було розумне обличчя. Можливо, недостатньо сильне, але в округлому підборідді і гострих скронях була внутрішня сила та впертість. Приємне лице.
— Ну добре, знаю, — усміхнувся Олег. — Завоював пів-Європи.
Він одягнув чоботи і перевірив, чи надійно вони прилягають до
штанів. Вайткус казав, що там, нагорі, буде холодно. Як в горах.
— Хіба цього недостатньо? — запитав Старий.
Прибігли близнюки, вихованці Старого, істоти безтурботні, схильні до вибухів сміху і необдуманих бешкетів. Вони, як і все селище, відчували, що сьогодні особливий, урочистий день, справжнє свято.
