Селище - Буличов Кір
— Я тут спати не буду.
— Чому?
— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.
Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.
— Я теж не буду тут спати, — сказала Мар'яна. — Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.
Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар'яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.
— Вони не схоплять? — спитав Олег.
— Ні, — сказала Мар'яна, — вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?
— Це не важливо, — сказав Дік. — Пішли. Не будемо гуляти тут знічев'я. А раптом тут немає їжі?
Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви.
Через десять кроків вони побачили ще одну нішу, але скло в ній було розбите. Мар'яна простягнула руку.
— Не можна, — попередив Дік.
— Я знаю краще, я їх відчуваю. А ці — мертві.
Вона доторкнулася до гілки, і листочки розсипалися на порох.
— Шкода, — сказала Мар'яна. — Шкода, що нема насіння, ми би його висіяли в селищі.
— Праворуч склади, — повідомив Олег. — Подивимося, що там.
Вони повернули праворуч. Посеред коридору лежав розірваний
напівпрозорий мішок, і з нього викотилося декілька білих банок — напевно, коли люди втікали з корабля, мішок розірвався.
Це був чудовий дивний банкет. Вони відкрили банки. Дік — ножем, а Олег здогадався, що це можна робити без ножа, якщо натиснути на край банки; вони куштували те, що було в банках і тюбиках. І майже завжди це було смачно і незнайомо. І банок не шкодували, бо там були цілі кімнати, заповнені ящиками і контейнерами, там були мільйони банок та інших продуктів. Вони пили згущене молоко, але не було поруч Томаса, який би сказав їм, що це молоко. Вони ковтали шпроти, але не знали, що це шпроти; вони витискали з тюбиків варення, яке здавалося їм надто солодким; вони жували борошно, не знаючи, що це борошно. Мар'яна сердилася, що вони так насмітили і на підлозі брудно.
Потім їх потягнуло на сон — очі злипалися, ніби уся втома останніх днів впала на плечі. Та Олегові не вдалося переконати друзів залишитися у кораблі і спати в ньому. Вони пішли вдвох, і Олег, як тільки їхні кроки затихли в коридорі, раптом злякався і ледве стримався, щоб не побігти за ними. Він ліг на підлогу, розсунув банки, і проспав багато годин, але час тут, в кораблі, завмер. Його нічим не можна було упіймати. Олег спав без снів, без думок, глибоко і спокійно, значно спокійніше, аніж Мар'яна з Діком, тому що Дік, навіть страшенно втомлений, кілька разів за ніч прокидався і прислуховувався — чи все гаразд. І тоді прокидалася Мар'яна, яка сторожко спала, поклавши голову на його груди. Вони накрилися усіма ковдрами і палаткою, їм було тепло, бо ввечері пішов густий сніг і завалив їх, перетворивши сховище у затишну барлогу.
Олег прокинувся раніше за друзів, які спали назовні, тому що замерз. Він довго стрибав, щоб зігрітися, потім поїв. Це було чудове відчуття: не думати, чи вистачить їжі, — він нічого подібного ніколи не відчував. Трохи болів живіт. Міг би боліти сильніше, подумав Олег. Було соромно дивитися на рештки банкету, і Олег відсунув у кут кімнати порожні і напівпорожні банки. "Треба йти далі, — подумав він. — Піти і покликати друзів? Ні, напевно, вони ще сплять". Олегу здавалося, що його сон тривав лише декілька хвилин.
Він трохи роздивиться, потім вийде з корабля і розбудить Діка з Мар'яною. На кораблі нікого немає, давно нікого немає, боятися нічого. Треба повертатися, перевал скоро завалить снігом. А ми тут спимо. Хіба можна тут спати?
Олег, як справжній мешканець лісу, скрізь чудово орієнтувався. Навіть на кораблі. Він не боявся заблукати і тому спокійно пішов по пандусу, який вів нагору, до житлових приміщень.
Каюту з округлою табличкою "44" він знайшов через годину. Не тому, що важко було знайти, він просто відволікався по дорозі. Спочатку він потрапив у кают-компанію, де побачив довгий стіл, і там йому дуже сподобалися встановленні посередині цікаві посудинки для солі і перцю, і він навіть поклав їх у мішок по одній, подумав, що мати зрадіє, коли він принесе їй такі речі. Потім він довго роздивлявся шахи — напевно, після катастрофи шахівниця впала і розбилася, а фігури розсипалися по килимку. Йому ніхто не розповідав про шахи, і він вирішив, що це фігурки невідомих йому земних тварин. І дивний був килим — на ньому не було жодного шва, отже, його зробили зі шкіри якоїсь однієї тварини. Яка ж тварина на Землі має такі велетенські розміри і такий дивний візерунок? Напевно, це мешканець земних океанів. Еглі розповідала, що найбільші тварини живуть в океанах і називаються китами. Олег бачив ще багато дивних і незрозумілих речей, і через годину, поки він йшов до каюти "сорок чотири", він був переповнений враженнями. Враження накопичувалися, викликали гострий сум від власної тупості, від неспроможності самотужки вивчити ці речі і від того, що Томас не дійшов до корабля і не може все пояснити.
Перед дверима сорок четвертої каюти Олег довго стояв, не наважуючись їх відчинити, хоча знав, що нічого особливого там не побачить. Він навіть розумів чому. Хоча мати говорила багато разів, що його батько загинув під час катастрофи корабля, що він був у відсіку двигунів, де навпіл розламався реактор, — все одно йому здавалося, що батько може бути там. Чомусь Олег не вірив у смерть батька, і батько залишався живим, на кораблі, який чекає на когось. Можливо, це йшло від внутрішнього переконання матері, що батько живий. Це була її маячня, її хвороба, яку вона ретельно приховувала від усіх, навіть від сина, але син про все знав.
Нарешті Олег змусив себе штовхнути двері. В каюті було темно. Стіни були помальовані звичайною фарбою. Довелося затриматися, запалити факел, і очі не відразу звикли до напівтемряви. Каюта була двокімнатна. В першій стояв стіл, диван, тут ночував батько, в другій, внутрішній кімнаті жила мати з ним, з Олегом, немовлям.
Каюта була порожня. Батько не повернувся до неї. Мати помилилася.
Але Олега опанувало інше потрясіння — кінця часу, паузи, в якій жив корабель з моменту, як люди покинули його, і до того дня, коли на нього повернувся Олег.
У маленькій кімнаті стояло дитяче ліжечко. Він одразу збагнув, що цей пристрій з ремінцями, які звисали з кожного боку, м'якенький, ніби повислий у повітрі, створений для маленької дитини. І ось чомусь недавно, хвилину тому, дитину забрали звідси поспіхом, навіть залишили одну, дуже маленьку дитячу річ — рожеву шкарпетку і різнокольорове брязкальце. Олег, ще не усвідомивши цілком, що зустрівся із самим собою у цьому заповіднику часу, що зупинився, підняв брязкальце, труснув ним, і саме в цю мить, почувши калатання, і як це не дивно, впізнавши його, — він усвідомив реальність корабля, реальність цього світу, більш глибоку і справжню, аніж реальність селища і лісу. У звичайному житті не можна зустрітися із самим собою. Речі зникають, а якщо й залишаються, то як пам'ять, як сувенір. А тут, у петлі, прикріпленій до ліжечка, висіла недопита пляшечка з молоком. Молоко замерзло, але його можна було підігріти і допити.
І побачивши себе, зустрівшись із собою, усвідомивши і переживши цю зустріч, Олег почав шукати сліди двох інших людей, які існували отут, де зупинився час, — батька та матері.
Маму знайти було легше. Вона бігла звідси, виносила його, Олега, а тому на її ліжку, в глибині каюти, лежав скручений, зім'ятий, зірваний поспіхом халат. М'які туфлі визирали з-під ліжка, книга з аркушем паперу всередині лежала на подушці. Олег підняв книгу, обережно, ніби чекав, що вона зараз розсиплеться на порох, як і ті рослини в коридорі. Але книга мужньо витримала мороз. Книга називалася — "Анна Кареніна" і була написана Львом Толстим. Це була грубезна книга, а на закладці були начерки формул — мати була фізиком-теоретиком. Олег ніколи не бачив почерку матері, тому що в селищі ніхто нічого не писав, бо книг та олівців не встигли взяти з корабля. Олег чув ім'я письменника на уроках тітки Луїзи, але не думав, що письменник зміг написати таку велику книгу. Олег взяв книгу з собою. І він знав: як би не важко було йти назад, книгу він донесе. І цей аркуш паперу з формулами. І потім, подумавши, він поклав в мішок туфлі матері. Вони здавалися дуже вузькими для її старих, розбитих ніг, але нехай вони в неї будуть.
А сліди батька хоч і були реальні та очевидні, чомусь не вплинули на Олега так, як зустріч з самим собою. Це сталося тому, що батька на момент катастрофи корабля тут не було, він пішов раніше. Він пішов на вахту, прибравши за собою — батько був акуратною людиною і не переносив безладу. Його книги стояли на поличці за склом, його речі висіли в шафі... Олег витягнув з шафи форму батька. Напевно, він не одягав її на кораблі. Форма була зовсім новою, синьою, міцною, з двома зірочками на грудях, над кишенею куртки, з тонким золотим лампасом на вузьких штанах. Олег витягнув форму із шафи і приклав до себе — форма була завелика. Тоді Олег одягнув куртку поверх своєї, і вона стала як на нього шита, тільки довелося трохи засукати рукави. Потім він попідкочував штани. Якби батько жив у селищі і ходив би у цій формі, він дозволив би Олегові інколи її одягати.
Тепер корабель повністю належав Олегові. Навіть повернувшись у ліс, він завжди сумуватиме за кораблем і мріятиме повернутися сюди знову, як мріє Старий і як мріяв Томас. І в цьому теж не було нічого поганого, і в цьому була перемога Старого, який не хоче, щоби ті, хто ріс у селищі, стали частиною лісу. Тепер Олег абсолютно зрозумів, як і чому думав Старий, і його слова набували змісту, усвідомити який можна було тільки тут.
Олег здогадався підняти кришку стола, там всередині було дзеркало. Хлопцеві доводилося бачити своє відображення в калюжі. Але у великому дзеркалі він ніколи себе не бачив. І дивлячись на себе, він усвідомив роздвоєння, але це роздвоєння не було неприроднім — адже там, за зачиненими дверима, тільки що був він, маленький Олег, він навіть не допив молоко.
