Забуте вбивство - Крісті Агата
Хоча влітку сюди завжди приїздило багато людей, відколи я пам'ятаю. Але то були приємні, спокійні люди, що приїздили сюди щороку, а не ті бродяги та волоцюги, яких ми бачимо нині. То були пристойні родини, які рік у рік оселялися в тих самих кімнатах.
– Я думаю, – сказав Джайлз, – ви знали Гелену Кеннеді до того, як вона стала місіс Гелідей?
– Я, звичайно, знала про неї, так би мовити, і, мабуть, не раз її бачила. Але я не була з нею близько знайома, доки не прийшла туди на службу.
– І вона подобалася вам, – сказала міс Марпл.
Едіт Паджет обернулася до неї.
– Так, мем, подобалася, – сказала вона. Певний виклик прозвучав у її голосі. – То байдуже, що про неї говорять. Для мене вона завжди була жінкою милою та приємною. Я ніколи не думала, що вона зробить те, що зробила. У мене тоді подих перехопило, знаєте. Але ходили також чутки…
Вона раптово замовкла й подивилася на Ґвенду таким поглядом, ніби хотіла вибачитися перед нею.
– Я хочу знати, – схвильовано промовила Ґвенда, – Не думайте, що я можу образитися, якщо ви скажете про неї щось не так. Адже вона не була моєю матір'ю…
– Справді, не була, мем…
– І зрозумійте нас, ми дуже хочемо знайти її. Вона виїхала звідси – і, схоже, її втратили з виду. Ми не знаємо, де вона тепер мешкає й чи взагалі жива. А тепер виникли причині…
Вона завагалася, і Джайлз швидко сказав:
– Причини юридичного плану. Ми не знаємо, чи можемо констатувати її смерть, чи…
– О, я цілком розумію вас, сер. Чоловік моєї сестри в перших пропав безвісти – це було після битви під Іпре – і вона мала дуже багато клопоту при спробах підтвердити його смерть. Для неї то було справжнім випробуванням. Тому, сер, якщо я зможу розповісти вам щось таке, що допоможе вам розв'язати ваші юридичні проблеми, я це зроблю, адже ви мені не чужі. Мені не чужа місіс Ґвенда та її "віньки". Ви так кумедно промовляли те слово.
– Це дуже люб'язно з вашого боку – сказав Джайлз. – Тому, якщо ви не заперечуєте, я поставлю вам кілька запитань. Місіс Гелідей покинула дім цілком несподівано, я правильно розумію?
– Так, сер, і то було велике потрясіння для нас усіх – а надто для майора, бідолашного чоловіка. Він геть занепав духом.
– Я хочу вас запитати прямо – ви маєте якесь уявлення про того чоловіка, з яким вона втекла?
Едіт Паджет похитала головою.
– Доктор Кеннеді вже запитував мене про це – і я нічого не могла йому сказати. Не знала цього й Лілі. А тим більше нічого не могла про це знати Леоні, адже вона була іноземкою.
– Ви не знали, хто був той чоловік, – сказав Джайлз. – Але хіба у вас не було здогадів? Тепер, коли минуло стільки часу, ніякої шкоди вже не буде, навіть якщо ваші здогади виявились хибними. Безперечно, ви підозрювали когось.
– Атож, підозри в нас були… але ви повинні зрозуміти, що то були не більш як підозри. Щодо мене, то я взагалі нічого не бачила. Але Лілі, як я вже вам сказала, була дуже прониклива дівчина, вона мала свої припущення й довго їх зберігала. "Запам'ятайте мої слова, – мала звичай вона казати. – Цей чоловік без тями від неї. Ви тільки гляньте, як він дивиться на неї, коли вона розливає чай. А як дивиться на неї його дружина!"
– Он як. А хто був… той чоловік?
– Боюся, сер, я вже не пам'ятаю, як його звали. Після стількох років! Капітан Есдейл? Ні. Капітан Емері – ні. У мене таке відчуття, що його прізвище починалося на Е. А може, на Г. Досить незвичайне було прізвище. Але я навіть не згадала про нього жодного разу за останні шістнадцять років. Він та його дружина жили тут у готелі "Роял Кларенс".
– Вони приїздили сюди на літо?
– Так, але я думаю, що він – а може, вони обоє – були знайомі з місіс Гелідей раніше. Вони приходили до них дуже часто. Хай там як, а на думку Лілі, він був без тями від місіс Гелідей.
– А його дружині це не подобалося.
– Ні, сер… Але, мушу вам сказати, я ніколи й на мить не припускала, що між ними могло бути щось погане. І я досі не знаю, що думати.
Ґвенда запитала:
– А вони були ще тут – у "Роял Кларенс" – коли моя мачуха зникла?
– Наскільки пригадую, вони виїхали звідси приблизно в той самий час, на день раніше чи пізніше – принаймні, різниця в часі була не така велика, щоб люди не звернули на це уваги. Але я ніколи не чула нічого конкретного. Вони поїхали звідси дуже тихо, якщо то справді були вони. У місті всі були вражені, що місіс Гелідей поїхала кудись так раптово. Але люди завжди вважали її легковажною – хоч сама я ніколи нічого такого не помічала. Я не захотіла б поїхати з ними в Норфолк, якби так думала.
На мить троє присутніх у кімнаті людей втупили в неї здивовані погляди. Потім Джайлз сказав:
– У Норфолк? Вони хотіли переїхати в Норфолк?
– Так, сер. Вони купили там дім. Місіс Гелідей сказала мені про це за три тижні до того, як усе сталося. Вона запитала, чи поїду я з ними, коли вони переселяться, і я сказала, що поїду. Зрештою, я ніколи не була поза межами Дилмаута, і мені захотілося якоїсь переміни – та й любила я цю родину.
– Я ніколи не чув про те, що вони купили будинок у Норфолку, – сказав Джайлз.
– Не дивно, що ви нічого не чули, сер, бо місіс Гелідей не хотіла, щоб про це знали. Вона попросила мене нікому не розповідати про це – і я, звичайно, мовчала. Але вона дуже хотіла покинули Дилмаут на певний час. Вона тиснула на майора Гелідея, щоб виїхати якомога швидше, але йому подобалося жити в Дилмауті. Наскільки мені відомо, він навіть написав листа місіс Фіндейсон, якій належав будинок Сент-Кетрін, запитуючи, чи вона не захоче продати його. Але місіс Гелідей була категорично проти. Вона була дуже налаштована проти Дилмаута. Таке враження, що вона тут боялася жити.
Слова виливалися з неї цілком природно, але, слухаючи її, троє людей напружили всю свою увагу.
Джайлз сказав:
– А ви не думаєте, що вона хотіла переїхати до Норфолка для того, щоб бути поблизу чоловіка, чиє прізвища ви не можете пригадати?
Едіт Паджет, здавалося, була прикро вражена,
– О, ні, сер, мені не хотілося б так думати, і я ніколи так не думала. Крім того, тепер я пригадую, що ті люди приїхали десь із півночі, з Нортумберленда, якщо не помиляюся. Але їм хотілося приїздити сюди на вакації, бо тут м'який клімат.
– Вона чогось боялася, я вас правильно зрозуміла? – запитала Ґвенда. – Я маю на увазі свою мачуху.
– Я дещо пригадала тепер, коли ви це сказали…
– Що?
– Одного разу Лілі прийшла на кухню. Вона підмітала сходи й сказала: "Схоже, кепські в них справи!" Вона мала звичай іноді ляпнути щось, не подумавши, я маю на увазі Лілі, тож ви повинні мені пробачити.
Тоді я запитала в неї, про що вона говорить, і вона сказала, що пані з паном увійшли із саду до вітальні, а що двері залишилися прочиненими, то Лілі підслухала їхню розмову. "У її словах звучав страх, – сказала мені Лілі. – "Я давно вже тебе боюся. Ти божевільний. Ти ненормальний. Іди геть і дай мені спокій. Ти повинен залишити мене саму. Я боюся. Мабуть, у глибині душі я завжди тебе боялася…"
Вона тоді сказала щось подібне – звісно, я не можу тепер ручатися за точність кожного слова. Але Лілі сприйняла ту розмову дуже серйозно й тому, після того, як усе сталося, вона…
Зненацька Едіт Паджет замовкла. Дивний зляканий вираз промайнув на її обличчі.
– Я, звичайно ж, не хотіла… – почала вона. – Пробачте мені, мем, мій язик не знає, що він базікає.
Джайлз лагідно сказав.
– Будь ласка, розкажіть нам усе, Едіт. Зрозумійте, для нас дуже важливо знати, як усе насправді було. Це сталося дуже давно, але ми повинні знати.
– Я не зможу вам розповісти, – безпорадно промовила Едіт.
Міс Марпл запитала.
– Що тоді подумала Лілі – чи чого вона не подумала?
Едіт Паджет сказала тоном вибачення:
– У голові в Лілі завжди виникали всілякі думки. Я ніколи не звертала на них уваги. Вона полюбляла ходити в кіно й запозичувала звідти безліч дурних мелодраматичний уявлень. Вона ходила в кіно й того вечора, коли це сталося – і більше того, вона взяла із собою Леоні – а цього робити було не слід, і я їй сказала. "Усе гаразд, – відповіла мені вона. – Ми ж не залишаємо дитину саму-одну в домі. Ти будеш унизу на кухні, а трохи згодом повернуться пан і пані, до того ж ця дитина ніколи не прокидається, вона завжди спить міцним сном". Але вона вчинила неправильно, так я їй і сказала, хоч, звичайно, про те, що Леоні пішла тоді з нею, я довідалася пізніше. Якби я знала про це, я пішла б нагору подивитися, чи з вами – я маю на увазі вас, місіс Ґвендо, – усе гаразд. Ви нічого не можете почути з кухні, коли нижні двері зачинені.
Едіт Паджет помовчала, а тоді провадила:
– Я прасувала одяг. Вечір минав швидко, а потім до мене на кухню зайшов доктор Кеннеді й запитав, де Лілі, а я сказала, що вона сьогодні має вільний вечір, але з хвилини на хвилину мусить прийти, і справді вона пришила саме в ту хвилину, і він повів її нагору до кімнати пані. Він хотів, знати, чи забрала вона із собою одяг і який саме. Тож Лілі подивилася, якого одягу бракує, а потім спустилася до мене. Вона була дуже збуджена. "Вона вшилася, – сказала мені Лілі. – Утекла з кимось. А з паном справи кепські. Пережив удар чи щось таке. Це стало великим потрясінням для нього. Він мусив знати, що до цього йдеться". "Не говори так, – сказала я. – Звідки ти знаєш, що вона з кимось утекла? Можливо, вона одержала телеграму від хворого родича".
– "Який там, у біса, хворий родич, – сказала Лілі (вона завжди висловлювалася досить грубо, я вже вам казала). – Вона залишила цидулку". – "А з ким вона втекла?" – запитала я. "А ти як гадаєш? – запитала мене Лілі. – Звичайно, не з тишком Фейном із його овечими очима та манерою ходити за нею, як вірний пес". – "То ти гадаєш, вона втекла з капітаном – не пам'ятаю, як там його звали". І вона мені тоді сказала: "Авжеж із ним, я ладна об заклад побитися. Якщо тільки не з таємничим коханцем у розкішному автомобілі" (То був наш ідіотський жарт, не більше). І я сказала: "Я в це не вірю. Місіс Гелідей не така. Вона б такого не вчинила". А Лілі й каже: "Але схоже, вона таки це вчинила".
Так було на самому початку ви розумієте. Але згодом у нашій спальні Лілі мене розбудила. "А знаєш, – сказала вона. – Там усе було не так". – "Що там було не так?" – запитала я. А вона мені: "Одяг був не такий". – "Про що ти говориш?" – запитала я.
