Забуте вбивство - Крісті Агата
Голос у нього був низький і приємний, акцент злегка протяжний. Ґвенда не помітила в ньому чогось надзвичайного, але, на її думку, він був, безперечно, привабливий… Об'єктивно кажучи, він дуже поступався вродою Волтерові Фейну, але тоді як більшість жінок проминули б Волтера Фейна, не обдарувавши його другим поглядом, вони не проминули б Ерскіна. Фейна годі було описати, а Ерскін, попри свою спокійну вдачу, був наділений особистістю. Він розмовляв про звичайні речі у звичайний спосіб, але в ньому було щось – те саме щось, яке так швидко впізнають жінки й на що реагують суто по-жіночому. Майже неусвідомлено Ґвенда розгладила свою спідницю, відкинула з чола неслухняне пасмо волосся, підфарбувала губи. Дев'ятнадцять років тому Гелена Кеннеді могла закохатися в цього чоловіка. Ґвенда була переконана в цьому.
Коли вона підвела погляд, то зустріла погляд господині дому, спрямований на неї, і мимоволі почервоніла. Місіс Ерскін розмовляла з Джайлзом, але дивилася на Ґвенду, і її погляд був водночас схвальним і підозріливим. Дженет Ерскін була високою жінкою й мала глибокий, майже чоловічий голос. Вона здавалася старшою, ніж її чоловік, але Ґвенда подумала, що це, мабуть, не так. Її обличчя виглядало дещо змученим. Нещаслива, голодна жінка – такою вона уявилася Ґвенді.
Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.
А вголос продовжувала розмову.
– Шукати дім – робота вкрай невдячна, – сказала вона. – Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво – а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.
– Ви хочете оселитися в цій місцевості?
– Це одна з тих місцевостей, про які ми думали. Адже тут поблизу Адріанів мур. Джайлз завжди був зачарований Адріановим муром. Річ у тому – вам це може здатися дивним – але нам насправді однаково, де оселитися в Англії. Я прожила все життя в Новій Зеландії й не маю тут ніяких зв'язків. А Джайлза забирали різні тітки на всі вакації, тож він ні до чого тут особливо не прив'язався. Єдине, чого ми не хочемо – це жити поблизу від Лондона. Ми хочемо оселитися у справжній сільській місцевості.
Ерскін усміхнувся.
– Тут ви, напевно, повсюди знайдете справжню сільську місцевість. От ми, наприклад, живемо в цілковитому усамітненні. Сусідів у нас мало, а відстані між нашими оселями досить великі.
Ґвенді здалося, вона відчула потаємний смуток у цьому приємному голосі. Перед нею зненацька промайнула картина усамітненого життя – коротких і похмурих зимових днів, коли вітер свистить у комині, штори опущені, і він перебуває сам-один у товаристві цієї жінки з голодними, нещасними очима – а сусідів мало, й усі вони далеко.
Потім це видіння зблякло. Перед її поглядом знову було літо із заскленими дверима, відчиненими в сад, із пахощами троянд та звуками літа, що проникали в дім.
– Це старий будинок, еге ж? – запитала вона.
Ерскін кивнув головою.
– Доба королеви Анни. Моя родина жила тут протягом майже трьохсот років.
– У вас гарний дім. Ви, певно, пишаєтеся ним.
– Він уже досить занедбаний. Високі податки не дозволяють підтримувати садибу в пристойному стані. Але тепер, коли наші діти пішли у світ, нам стало жити значно легше.
– А у вас багато дітей?
– Двоє хлопців. Один служить у війську. А другий щойно закінчив Оксфорд. Він працюватиме у видавництві.
Його погляд ковзнув до полиці над каміном, і Ґвенда теж подивилася туди. Там стояла фотографія двох хлопців – десь років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, знята кілька років тому, як їй здалося. У погляді батька вона розгледіла гордість і любов.
– Вони хороші хлопці, – промовив він. – Хоч це й кажу я, їхній батько.
– Вони й справді дуже гарні, – сказала Ґвенда.
– Так, – підтвердив Ерскін. – Думаю, це варто робити – справді варто. Іти на жертви задля своїх дітей, – сказав він, прочитавши запитання в погляді Ґвенди.
– Я думаю, іноді доводиться віддавати їм дуже багато, – сказала Ґвенда.
– Дуже багато, справді..
Вона знову відчула потаємний смуток у його голосі, але тут утрутилася місіс Ерскін і сказала своїм глибоким, авторитетним голосом:
– А ви справді хочете купити собі дім у цій частині світу? Боюся, я не чула, аби тут поблизу продавалося щось пристойне.
І ти мені не сказала б, якби щось і чула, подумала Ґвенда з легким лукавством. Ця дурна стара жінка і справді дуже ревнива, відзначила вона. Її мучать ревнощі, бо я розмовляю з її чоловіком і я молода й приваблива!
– Це залежить від того, чи дуже ви поспішаєте, – сказав Ерскін.
– Власне, ми зовсім не поспішаємо, – весело заявив Джайлз. – Ми хочемо знайти собі щось таке, що нам справді сподобається. А поки що ми маємо будинок у Дилмауті на південному узбережжі.
Майор Ерскін відвернувсь від чайного столика й пішов узяти пачку сигарет на столі біля вікна.
– У Дилмауті, – повторила місіс Ерскін.
Її голос прозвучав цілком безвиразно. Її погляд був спрямований на потилицю чоловіка.
– Дуже миле містечко, – сказав Джайлз. – Ви там коли-небудь були?
На мить запала мовчанка, а потім місіс Ерскін сказала тим самим безвиразним голосом:
– Ми провели там кілька тижнів одного літа – багато, багато років тому. Нам там не сподобалося – тамтешній клімат надто розслаблює.
– Справді, – сказала Ґвенда. – Нам теж так здається. Ми з Джайлзом хочемо знайти таке місце, де повітря збадьорювало б.
Ерскін повернувся із сигаретами.
– У цій околиці ви знайдете досить повітря, яке збадьорює, – сказав він. У його голосі прозвучали похмурі нотки.
Ґвенда подивилася на нього, коли він припалював сигарету для неї.
– А ви добре пам'ятаєте Дилмаут? – запитала вона найбуденнішим тоном.
Губи Ерскіна скривилися в миттєвому спазмі болю – так принаймні здалося Ґвенді. Але його голос прозвучав цілком природно, коли він відповів:
– Досить добре, я думаю. Ми жили там – дайте-но мені згадати – у готелі "Роял Джордж", ні, пробачте, у готелі "Роял Кларенс".
– О, так це гарний старовинний готель. Наш будинок стоїть недалеко звідти й називається Дім-на-Горі, але раніше він називався Сент-Мері, чи не так, Джайлзе?
– Сент-Кетрін, – сказав Джайлз.
Цього разу реакція була непомильною. Ерскін рвучко відвернувся, філіжанка місіс Ерскін зацокотіла на блюдці.
– Можливо, – несподівано запитала вона, – ви хочете подивитися сад?
– О, звичайно.
Вони вийшли через засклені двері. Це був добре доглянутий і гарно впорядкований сад із довгими бордюрами та акуратними доріжками. Його доглядав переважно майор Ерскін, до такого висновку прийшла Ґвенда. Коли він розповідав їй про троянди, про рослини й трави, його темне, сумне обличчя світилося. Садівництво було явно його захопленням.
Коли вони нарешті покинули цей дім і їхали геть у машині, Джайлз запитав із деякою нерішучістю в голосі.
– Вона там випала в тебе з рук?
Ґвенда кивнула головою.
– Біля другого куща дельфіній.
Вона подивилася на свій палець і неуважно стиснула обручку на ньому.
– А якщо ти її більше ніколи не знайдеш?
– Тож не справжня моя обручка. Справжньою я не ризикувала б.
– Я радий це чути.
– Я дуже сентиментально ставлюся до своєї обручки. Пам'ятаєш, що ти сказав, коли надягнув її на мій палець? Ти даруєш мені зелений смарагд, тому що я загадкова зеленоока киця.
– Я сказав би, – промовив Джайлз без особливих емоцій у голосі, – що наші вияви ніжності могли б здатися дивними для когось, скажімо, з покоління міс Марпл.
– Мені цікаво, що вона зараз робить, наша люба старенька? Сидить на ґанку й гріється на сонечку?
– Ні, вона при ділі – або я зовсім її не знаю! Десь нишпорить, щось спостерігає або ставить комусь якісь запитання. Сподіваюся, вона не ставить їх забагато. Для літньої дами це цілком природна річ. Це так не впадає у вічі, як тоді, коли запитання ставимо ми.
Обличчя Джайлза знову посерйознішало.
– Ось чому мені так не подобається… – він зробив паузу. – Не подобається, коли ти ставиш запитання людям. Я не можу позбутися відчуття, що сам сиджу вдома, а тебе посилаю робити брудну роботу.
Ґвенда провела пальцем по його стурбованій щоці.
– Я знаю, мій любий, знаю. Але ти повинен визнати, що, наприклад, розпитувати чоловіка про його колишні любовні пригоди – нечемно й зухвало, але таку зухвалість жінка може інколи дозволити собі, якщо вона розумна. А я маю намір бути розумною.
– Я знаю, ти розумна. Але ж Ерскін саме той чоловік, якого ми шукаємо.
Ґвенда замислено проказала:
– Я не думаю, що це він.
– Ти хочеш сказати, ми гавкаємо не на те дерево?
– Не зовсім. Я думаю, він справді був закоханий у Гелену. Але він чоловік хороший, Джайлзе, навдивовижу хороший. Це зовсім не той тип, який душить жінок.
– У тебе не такий великий досвід стосунків із душителями жінок, ти згодна зі мною, Ґвендо?
– Ні. Але я наділена жіночим інстинктом.
– Гадаю, не одна жертва душителів теж так думала. Ні, Ґвендо, облишмо жарти, я тебе закликаю бути дуже обачною, гаразд?
– Звичайно ж я буду обачною. Мені так шкода цього бідолаху, змушеного жити з таким драконом у подобі жінки. Я ладна об заклад побитися, що він прожив тяжке життя.
– Атож, вона дивна жінка… У ній є щось моторошне.
– Атож, і дуже моторошне. Ти бачив, як вона весь час на мене дивилася?
– Я сподіваюся, твій план спрацює.
ІІІ
Вони почали здійснювати свій план наступного ранку.
Джайлз, почуваючи себе, як казав він сам, сумнівним детективом у справі шлюбного розлучення, обрав зручне місце для спостереження за ворітьми садиби Енстел-Мейнор. Десь о пів на дванадцяту він повідомив Ґвенді, що все йде згідно з планом. Місіс Ерскін від'їхала в невеличкому автомобілі "остін" вочевидь у напрямку ринкового містечка за три милі звідти. Поле битви було вільне.
Ґвенда під'їхала машиною до парадних дверей і подзвонила. Вона сказала, що хоче бачити місіс Ерскін, і їй сказали, ще пані немає. Тоді вона запитала, чи вдома майор Ерскін. Майор Ерскін був у саду. Вій стояв, нахилившись над клумбою, і випростався, коли підійшла Ґвенда.
– Пробачте, що турбую вас, – сказала Ґвенда. – Але я, здаєтеся, загубила свою обручку вчора десь тут, у саду. Я знаю, вона була в мене на палаці, коли ми відійшли від чайного столика. Вона трималася досить вільно, але я не можу дозволити собі загубити її, бо це моя весільна обручка.
Вони відразу розпочали пошуки. Ґвенда пройшла по своїх учорашніх слідах, вона намагалася пригадати, де зупинялася й до яких квітів доторкалася.
