Забуте вбивство - Крісті Агата
Гелена й батько мали відчуття, що їхні долі схожі – а крім того, була я, мала дитина, яку треба було доглядати, і вона подумала, що зможе зробити його щасливим, а може, подумала, що й сама зрештою знайде щастя в шлюбі з ним.
Вона замовкла, подивилася на міс Марпл, енергійно кивнула головою й сказала:
– Ось як усе було.
Джайлз здавався роздратованим.
– Знаєш, Ґвендо, ти навигадувала казна-чого й намагаєшся переконати нас, що все й справді відбувалося саме так.
– Усе так і відбувалося. Так воно мало бути. І це дає нам третього Ікса.
– Тобто?
– Одруженого чоловіка. Ми не знаємо, ким він був. Він міг бути зовсім непривабливим. Або навіть трохи божевільним. Він міг приїхати за нею сюди.
– Ти щойно казала, що він плив на кораблі до Індії.
– Люди можуть повертатися з Індії, хіба ні? Волтер Фейн повернувся. Це сталося десь через рік. Я не запевняю, що той чоловік повернувся насправді, але таку можливість виключати не можна. Ти знову й знову запитуєш про те, які чоловіки були в її житті. Що ж, ми маємо вже трьох, Волтера Фейна, юнака, чийого імені ми не знаємо, й одруженого чоловіка…
– Про якого ми не знаємо, чи існує він узагалі, – закінчив за неї Джайлз.
– Ми це з'ясуємо, – сказала Ґвенда. – Ви зі мною згодні, міс Марпл?
– Якщо ми не пошкодуємо ні часу, ні терпіння, то зможемо з'ясувати дуже багато, – сказала міс Марпл. – А тепер я розповім про свої досягнення. З невеличкої розмови, яку мені пощастило провести в мануфактурній крамниці сьогодні, я довідалася, що Едіт Паджет, яка була кухаркою в Сент-Кетрін у той час, який нас цікавить, досі живе в Дилмауті. Її сестра одружена тут із кондитером. Я думаю, Ґвендо, буде цілком природним, якщо ви захочете зустрітися з нею. Вона може багато чого нам розповісти.
– Це чудово, – сказала Ґвенда. – У мене виникла ще одна думка, – додала вона. – Я хочу скласти новий заповіт. Не дивися на мене таким убивчим поглядом, Джайлзе. Я не викину тебе зі свого заповіту. Але попрошу Волтера Фейна, щоб він склав для мене новий заповіт.
– Ґвендо, будь обережною, – застеріг її Джайлз.
– Складання заповіту, – сказала Ґвенда, – найприродніша річ у світі. І я певна, що обрала дуже добрий спосіб наблизитися до нього. Хай там як, а я хочу зустрітися з ним. Я хочу подивитися, який він є, і, можливо…
Вона не закінчила свого речення
– Мене дивує, – сказав Джайлз, – що більше ніхто не озвався у відповідь на наше оголошення, ця Едіт Паджет, наприклад…
Міс Марпл похитала головою.
– Люди, які живуть у сільській місцевості потребують багато часу щоб зважитися на такі речі, – сказала вона. – Вони підозріливі. Вони і полюбляють усе добре обміркувати.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Лілі Кімбл
Лілі Кімбл розстелила на кухонному столі дві старі газети, щоб викласти на них смажену картоплю, яка шкварчала на сковороді. Нечутно мугикаючи популярну пісеньку, вона нахилилася й машинально прочитала кілька рядків, надрукованих в одній із газет.
Потім раптом перестала мугикати й погукала:
– Джіме, Джіме! Послухай-но, що я тобі скажу!
Джім Кімбл, небалакучий літній чоловік, умивався в кухні над зливальницею. Щоб відповісти дружині, він застосував своє улюблене слово:
– Ну?
– Ось що написано тут у газеті: "Усіх, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, у дівоцтві Кеннеді, просять сконтактуватися з панами Рід і Гарді, Саунтгемптон-Роу". Це мабуть, та сама місіс Гелідей, у якої я служила в Сент-Кетрін. Вона та її чоловік узяли той будинок в оренду разом із меблями від місіс Фіндейсон – так мені розповідали. Її справді звали Гелена – і вона доводилася сестрою докторові Кеннеді, тому самому, що завжди радив мені видалити аденоїди.
Запала коротку пауза, коли місіс Кімбл вправним рухом перекинула сковороду з підсмаженими чіпсами. Джім Кімбл форкав у рушник, яким витирав обличчя.
– Звісно, це стара газета, – сказала місіс Кімбл. Вона подивилася на дату. – Тижневої давності чи навіть давніша. Цікаво, про що, власне, ідеться? Ти не думаєш, що тут можна заробити якісь гроші, Джіме?
– Ну, – відповів Джім цього разу тоном ствердження, а не запитання.
– Може, знайшовся якийсь заповіт, – міркувала його дружина. – Це було досить-таки давно.
– Ну.
– Вісімнадцять років тому або й більше… Не розумію, навіщо вони знову все це ворушать? Ти не думаєш, що до цього причетне поліція, Джіме?
– З якого дива? – запитав містер Кімбл.
– Ти ж бо знаєш, що я завжди думала, – таємничим голосом сказала йому місіс Кімбл. – Я ж розповідала тобі, що тоді сталося, коли ми пішли з дому. Він сказав, вона втекла з коханцем. Чоловіки завжди так кажуть, коли хочуть порішити свою жінку. Можеш не сумніватися, то було вбивство. Я це сказала тоді тобі й сказала Еді, але Еді ніяк не хотіла вірити в це. У неї ніколи не було уяви, в Еді. Той одяг, який вона нібито забрала з собою – то був не той одяг, якщо ти розумієш, про що я кажу. З дому тоді зникли валіза й сумка і зникло досить одягу, щоб їх наповнити, але то був не той одяг. І тоді я сказала Еді: "Можеш не сумніватися, хазяїн убив її, а труп укинув у льох". Але насправді про льох не йшлося, бо Леоні, швейцарська нянька, дещо тоді побачила. З вікна. Вона ходила того вечора в кіно разом зі мною, хоч і не повинна була залишати без нагляду дитячу кімнату – але я сказала їй, що та дитина ніколи не прокидається, дитина була як золото, завжди спала вночі. "А пані ніколи не заходить увечері в дитячу кімнату, – сказала я, – тож ніхто не знатиме, що ти пішла зі мною". Ну, вона й пішла. А коли ми повернулися, у домі вже діялося казна-що. Там був доктор, а хворий хазяїн спав у перевдягальні, і доктор дивився за ним, і саме тоді він запитав у мене про одяг, і тоді мені здалося, що все гаразд. Я подумала, вона справді втекла з тим чоловіком, від якого була без тями – а він же був одружений – й Еді сказала, вона сподівається й молиться, щоб нас не приплутали до процесу з розлучення. Як же пак його звали? Не можу згадати. Його ім'я, схоже, починалося на М… Чи на Р?.. Пам'ять у мене вже не та, що колись.
Містер Кімбл відійшов від посудомийні й, пустивши повз вуха всю неістотну для нього балаканину жінки, запитав, чи готова вечеря.
– Зараз подам картоплю. Стривай-но, я постелю іншу газету. Цю ліпше зберегти. Не схоже, щоб ішлося про поліцію, надто багато часу минуло. Можливо, це адвокати – а з адвокатів можна буде взяти гроші. Про винагороду там не йдеться… та мало що… З ким би мені порадитися? Тут говориться, що треба написати на якусь адресу в Лондоні – але я не певна, що напишу… не довіряю я тим лондонцям… А ти що скажеш, Джіме?
– Ну… – сказав Джім, дивлячись жадібним поглядом на рибу зі смаженою картоплею.
На цьому розмова тимчасово урвалася.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Волтер Фейн
I
Ґвенда дивилася через широкий стіл із червоного дерева на Волтера Фейна.
Перед нею сидів досить стомлений на вигляд чоловік віком років сорока з лагідним обличчям без якихось прикметних рис. Такого чоловіка було б важко запам'ятати, якби вона десь випадково з ним зустрілася, подумала Ґвенда… Чоловік, позбавлений особистості, як тепер полюбляють казати. Його голос, коли він говорив, лунав якось спроквола, був виважений і приємний. Мабуть, це добрий і гідний усілякої довіри адвокат, подумала Ґвенда.
Вона нишком окинула поглядом кабінет – кабінет старшого партнера фірми. Він був зручний для Волтера Фейна, вирішила вона. Обставлений старомодними меблями, потертими, але виготовленими з гарного вікторіанського матеріалу. Під стінами розташовані шухляди зі справами – шухляди, які були позначені прізвищами шанованих жителів графства. Сер Джон Вейвасур-Тренч. Леді Джесеп. Артур Фоукс, есквайр, покійний.
Великі вікна з досить брудними шибками виходили на заднє подвір'я, оточене міцними стінами сусіднього будинку, спорудженого ще в сімнадцятому сторіччі. Тут ніде не було чогось особливо вишуканого або сучасного, але й нічого занедбаного теж не було. На перший погляд, досить неохайний кабінет із безладно розташованими шухлядами та столом, заваленим паперами, – але насправді то був офіс людини, яка знала достеменно, де взяти все, що може їй знадобитися.
Волтер Фейн перестав скрипіти пером. Він усміхнувся своєю млявою, приємною усмішкою.
– Думаю, тут усе ясно, місіс Рід, – сказав він. – Це дуже простий заповіт. Коли ви прийдете підписати його?
Ґвенда сказала, що готова прийти, коли йому буде зручно. Поспішати їй нема куди.
– Ми купили тут будинок, – сказала вона. – Дім-на-Горі.
Волтер Фейн мовив, глянувши на свої папери:
– Так, ви мені дали адресу..
Вона не помітила жодної зміни в рівному тенорі його голосу.
– Це гарний дім, – сказала Ґвенда. – Він нам дуже подобається.
– Справді? – усміхнувся Волтер Фейн. – Він біля моря?
– Ні, – сказала Ґвенда. – Наскільки нам відомо, його назву змінили. Колись він називався Сент-Кетрін.
Містер Фейн скинув пенсне. Він протер скельця шовковою хусточкою, дивлячись на стіл.
– О, так, – сказав він. – Біля дороги на Лігемптон?
Він підняв погляд, і Ґвенда подумала, наскільки іншою здається людина, коли вона знімає окуляри, які завжди носить. Його світло-сірі очі здавалися тепер дивно слабкими й не здатними сфокусувати погляд.
Це робить його обличчя таким, подумала Ґвенда, ніби його тут немає.
Волтер Фейн знову надів пенсне. Він сказав своїм зрівноваженим голосом адвоката:
– Ви, здається, сказали що укладали заповіт відразу після одруження?
– Так. Але я там заповідала дещо своїм родичам у Новій Зеландії, які після того померли, тому я подумала, що простіше буде скласти цілком новий заповіт – тим більше, що ми маємо намір жити в цій країні постійно.
Волтер Фейн кивнув головою.
– Атож, це вельми розумна думка. Що ж, гадаю, тут усе зрозуміло, місіс Рід. Чи зможете ви прийти післязавтра? Одинадцята година вас влаштовує?
– Цілком.
Ґвенда встала, і Волтер Фейн підвівся теж.
Ґвенда сказала з легким хвилюванням, яке вона відрепетирувала заздалегідь:
– Я… я вирішила звернутися саме до вас, бо думаю – так мені сказали, – що колись ви знали мою матір.
– Справді? – запитав Волтер Фейн, додавши нові теплі нотки до свого й так люб'язного голосу. – А як її звали?
– Гелідей. Міґен Гелідей. Мені сказали, ніби ви були колись заручені з нею?
Дзиґарі на стіні стали цокати.
