Дзвінок у двері - Стаут Рекс

Наприклад, щодо Морріса Елтхауза. Ви добре його знали?

– Я взагалі його не знала.

– Він був принаймні один раз у вас удома. В кабінеті. Так сказав Оделл.

Місіс Бранер кивнула головою:

– Це правда, був. Я згадала про це, коли прочитала про його вбивство. – Вона рвучко підвела голову. – Мені не до вподоби ваш тон, містере Гудвін. Чи не хочете ви сказати, ніби я щось приховую?

– Так, місіс Бранер. Саме це я й хочу сказати. Що ви напевно щось приховуєте. І краще нам з'ясувати це до ленча, ніж після нього. Ви найняли містера Вулфа для справи, яку можна вважати за майже безнадійну. Єдине, чим ви могли б нам допомогти, – це розповісти все, що має хоч якийсь, хай навіть найменший стосунок до справи. І те, що ви знали Морріса Елтхауза чи принаймні зустрічалися з ним, певна річ, насторожує нас. Ви знали, що він працює над статтею про ФБР? Тільки не перебивайте мене. Ви знали чи, може, підозрювали, що ФБР причетне до його вбивства? Чи не тому ви й розіслали ту книжку? Чи не тому ви й прийшли до Ніро Вулфа? Поки що ось ці запитання. Просто ми повинні знати все, що знаєте ви, та й годі.

Місіс Бранер трималася чудово. Жінка, що зуміла не змигнувши оком кинути вам чек на сто тисяч доларів, навряд чи звикла вислуховувати думки свого найманця. І все ж вона мовчки мене слухала. Місіс Бранер не лічила до десяти – принаймні вголос, – а тільки взяла свій келих, зробила ковток, подивилась мені в очі, тоді поставила келих на стіл і промовила:

– Я нічого не приховую. Просто мені й на думку не спало згадати про Морріса Елтхауза. Чи, може, й з'являлась така думка, але тоді, коли я міркувала про цю справу, а не тоді, як розмовляла з містером Вулфом. Бо все це було так… Я справді нічого не знала. Нічого я не знаю і тепер. Я прочитала про вбивство й пригадала, що бачилася з ним. Але думка про те, що до вбивства може бути причетне ФБР, з'явилась у мене після того, як міс Дакос, моя секретарка, сказала… Та це були просто жіночі теревені. Вона теж нічого не знала. Це не мало ніякого відношення до мого наміру розіслати книжку. Книжку я розіслала після того, як прочитала її і подумала, що важливим людям буде важливо з нею ознайомитися. Вас задовольняє моя відповідь?

– Цілком. Але вона викликає що одне запитання. Не забувайте тільки, що я працюю на вас. Що вам розповіла міс Дакос?

– Та так, пусте. Вона жила в тому самому будинку – та, власне, й тепер живе. Її…

– В якому будинку?

– В будинку, де жив і той чоловік, Морріс Елтхауз. У Вілліджі. На другому поверсі, під його квартирою. Того вечора вона кудись ходила, і невдовзі після…

– Того вечора, коли сталося вбивство?

– Так. Тільки не перебивайте. Невдовзі після того, як міс Дакос вернулася додому, вона почула на сходах кроки. Якісь люди спускалися вниз, і її зацікавило, хто б то міг бути. Вона підступила до вікна й виглянула на вулицю. З будинку вийшли троє чоловіків і завернули за ріг. Вона подумала, що ті троє з ФБР. На цю думку її наштовхнуло тільки те, що вони були дуже схожі на агентів ФБР. "Такого типу", – сказала міс Дакос. Як я вже згадувала, вона нічого не знала, не знала і я, чи є якийсь зв'язок між Моррісом Елтхаузом і ФБР. Ви питали, чи я знала, що він працював над статтею про ФБР. Ні, не знала, поки ви про це не сказали. Мене образила ваша підозра, нібито я щось приховую. – Місіс Бранер. поглянула на свій годинник. – Уже початок другої, а о пів на третю у мене засідання комісії, і я не можу спізнюватись.

Я натис кнопку на столі – два короткі сигнали – і попросив у місіс Бранер вибачення, що запросив її на ленч, а тепер морю голодом. Через кілька хвилин увійшов П'єр із супом з омарів, і я сказав йому принести печеню через десять хвилин, не чекаючи дзвінка.

Тут виникла одна делікатна обставина. З погляду ділового я мав би доповісти місіс Бранер, що в ресторані Рустермана і з Вулфа, і з мене, і з наших гостей брати гроші рішуче відмовляються, отож вартість ленча у рахунок витрат на її справу не ввійде. Однак говорити про це за печенею по-московському, грибами по-польському, салатом "Беатріс" та суфле "Арменонвіль" мені здалося просто нетактовним, і я промовчав. Не став я перепитувати і про міс Дакос, адже єдине, що нас цікавило, була діяльність ФБР. За ленчем я довідався, що місіс Бранер одержала шістсот сім листів, у яких їй коротко, але щиро дякували за книжку, сто вісімдесят чотири листи – декотрі з них досить довгі, – в яких автори висловлювали невдоволення вчинком жінки, і двадцять дев'ять анонімних листів та листівок, де її просто поливали брудом. Мене здивувало, що таких налічувалось тільки двадцять дев'ять, адже серед тих десяти тисяч душ, яким місіс Бранер надіслала книжку, принаймні кілька сот були члени товариства Джона Берча та інших таких організацій.

За кавою я повернувся до розмови про Сару Дакос, але перед цим дещо підрахував. Якщо Вулф виїде від Х'юїтта о четвертій годині, то вдома буде десь о пів на шосту. Але ж він може виїхати й пізніше, скажімо, о п'ятій, і прибуде о пів на сьому, а тоді йому ще забагнеться відпочити після небезпечної, як на нього, нічної поїздки, коли мимо пролітають тисячі шалених машин… Одне слово, звільниться він уже після вечері. Отож коли П'єр налив кави й вийшов, я промовив до місіс Бранер:

– Містер Вулф захоче, звісно, побалакати з міс Дакос. Може, та й справді, як ви сказали, нічого не знає, але він повинен сам у цьому переконатись. Ви б її не попросили, щоб вона прийшла сюди о дев'ятій вечора? До цієї кімнати. Вдома, у нашому кабінеті, можливо, стоять потайні мікрофони.

– Але ж я вам сказала: то були просто жіночі теревені! Я відповів, що вона, може, й має рацію, але Вулф – чоловік дивакуватий і взяв собі за звичку діставати потрібні йому відомості від людей, які люблять просто плескати язиком. Отож коли місіс Бранер допила каву, ми пішли з нею до кімнати Фелікса в глибині будинку, й вона подзвонила звідти міс Дакос і про все домовилась.

Я провів місіс Бранер на вулицю, посадив у машину, вернувся нагору й випив іще чашку кави. Вулфові я вирішив не дзвонити, поки не буду певен, що вони там скінчили ленч. Я сидів, обмірковуючи бесіду з місіс Бранер, і спіткнувся тільки на одному: я не поцікавився, чи чула міс Дакос розмову Морріса Елтхауза та Френка Оделла з місіс Бранер у її кабінеті. Звичайно, про це нам може сказати і Capa Дакос, але з'ясовувати такі деталі Вулф покладає на мене, і я мусив це зробити. Наскільки обгрунтовано припущення, що саме міс Дакос повідомила поліцію про тих трьох чоловіків? Анінаскільки, хіба що вона могла вигадати це для поліції чи для місіс Бранер. З вікна будинку шістдесят три їй годі було побачити, як вони підійшли до машини за рогом, надто ж розгледіти номер машини. Та якщо дівчина їх усе ж таки бачила, ми дістанемо підтвердження першої версії – що Елтхауза вбили агенти ФБР, але не другої, яка влаштовує нас більше. То й що? Адже для планів Вулфа це теж щось би та заважило.

Мені пригадалось, як учора, прогулюючись по Вашінгтон-сквер, я відзначив про себе, що Арбор-стріт лежить у Вілліджі й Сара Дакос теж живе у Вілліджі. Тепер це могло бути чимось більшим, ніж випадковий збіг обставин. Це могло бути причиною і наслідком.

О третій годині я зайшов до кімнати Фелікса і набрав номер Льюїса Х'юїтта. В цьому шикарному ресторані й телефон, певно, якийсь не такий, бо минуло добрих чотири хвилини, перше ніж я почув голос Вулфа:

– Алло, Арчі?

– І так, і ні, – сказав я. – Та все ж більше так, аніж ні. Я в Рустермана. Ми тут з місіс Бранер саме пообідали. Якщо ви приїдете сюди до пів на сьому, я встигну доповісти про все ще до вечері. Ми зможемо тут і повечеряти, бо одна особа прийде сюди о дев'ятій дещо обговорити.

– Їхати до ресторану?

– Атож, сер.

– У Рустермана? Чому не в кабінеті?

– Тут буде краще. Якщо, звісно, ви не хочете, щоб одна чарівна дівчина години зо дві розмовляла з вами при ввімкненому радіоприймачу та ще й замалим не сидячи у вас на колінах!

– Яка ще дівчина?

– Сара Дакос, секретарка місіс Бранер. Я все поясню, коли ви приїдете.

– Якщо я приїду. Чудово! – І Вулф поклав трубку.

Я набрав добре знайомий номер і сказав Фріцові, що ми вечерятимемо в Рустермана, а відбивні котлети з оленини в маринаді нехай залишить на завтра. Потім я знайшов у довіднику телефон місіс Елтхауз і подзвонив їй, та коли вона взяла трубку, я передумав розмовляти з нею по телефону. Я тільки хотів запитати, чи по траплялось їй чути, щоб син згадував дівчину на ім'я Сара Дакос. Але ж мені треба було якось згаяти ще цілих три години часу, і я міг з таким самим успіхом прогулятись. Отож я спитав місіс Елтхауз, чи вона не проти прийняти мене десь о пів на п'яту, і жінка дала згоду. Виходячи з ресторану, я сказав Феліксові, що ми з Вулфом ще прийдемо до нього вечеряти.

9

Я сидів у кабінеті з глухими стінами, випроставши ноги й розглядаючи носаки своїх черевиків, уже вдесяте перебираючи в голові обставини цієї заплутаної справи, коли за двадцять до сьомої Фелікс розчинив двері й з'явився Вулф. Знаючи, що в такий час внизу у Фелікса відвідувачів найбільше, я відразу його нагнав, узяв у Вулфа пальто, почепив на вішалку й висловив сподівання, що поїздка в нього була цікава.

У відповідь Вулф щось буркнув і сів у крісло, яке Марко Вукчич багато років тому придбав спеціально для свого товариша Hipo. Між його візитами це крісло стояло в кімнаті, де колись був особистий кабінет Марко.

– Я зробив висновок, – промовив Вулф, – що наші сучасники напівідіоти-напівгерої. Бо тільки герої здатні вижити у цій круговерті й лише ідіотам хочеться жити в ній.

– Це не завжди так, – висловив я свою думку. – Після вечері ваше самопочуття поліпшиться. Сьогодні у Фелікса вальдшнепи.

– Знаю. – Вулф сердито глипнув на мене. – Ви таке любите!

– Я не голодний. Принаймні поки що. То як там у Х'юїтта?

– Та нехай йому біс! Він любить те, що й ви. Я все залагодив. Саул став у великій пригоді, як завжди. Все гаразд.

Я присунув собі стілець.

– У моєму звіті, може, буде й не все гаразд, але і в ньому є дещо цікаве. Почну з кінця. Місіс Елтхауз запевняє, мовби ніколи не чула, щоб її сип згадував ім'я Сари Дакос.

– А чому він мав згадувати це ім'я?

– В тому й уся штука. Причина і наслідок.

І я докладно розповів про всі події та розмови за день, не забувши згадати й про свої витівки зі шпигами з ФБР.