Дзвінок у двері - Стаут Рекс
Темна махінація з нерухомим майном. Морріс написав статтю, яку ми назвали "Афера з маєтністю". Після статті поліція порушила справу, і одного з махінаторів заарештували. Йому дали два роки. Це було два роки тому, навіть трохи менше, але за добру поведінку того чоловіка вже могли випустити на волю. Тільки вбивця не він – на такий злочин у нього не стане духу. Я бачив чоловіка кілька разів, коли він приходив умовити нас не згадувати його ім'я. Він просто дрібний шахрай.
– Прізвище?
– Я не… Хоча ні. Але яке це має значення? Його прізвище Оделл. Так, здається, Оделл. Френк Оделл.
– Не розумію… – почала була місіс Елтхауз, але голос її охрип, і їй довелося спершу прокашлятись. Потім вона звернулася до Вулфа: – Я нічого не розумію. Якщо винне ФБР, то навіщо ви про все нас розпитуєте? Чому ви не спитаєте в містера Ярмека, які матеріали про ФБР знайшов Морріс? Я його питала, а він сказав, що не знає.
– Бо таки не знаю, – підтвердив Ярмек.
– Я так і думав, – кивнув головою Вулф. – А то б вас турбувала не тільки поліція. Морріс вам розповідав що-небудь про свої відкриття й здогадки?
– Ні. Він про це ніколи не казав. Морріс спершу готував чернетку статті. Він завжди так працював.
Вулф щось буркнув собі під ніс, а тоді звернувся до місіс Елтхауз:
– Мадам, я вже сказав, що хочу мати цілковиту ясність. Я ладен ставити тисячу запитань – до самого ранку, цілий тиждень. Федеральне бюро розслідувань – грізний супротивник, воно має необмежені привілеї і владу. Ніхто в Америці – ні самотужки, ні гуртом – не зважиться на справу, яку я взяв на себе доброхіть. І це не похвальба, це лишень констатація факту. Якщо вашого сина вбив співробітник ФБР, то немає ані найменшого шансу знайти вбивцю, поки за справу не візьмусь я. Тому, як краще вести розслідування, вирішуватиму я, і тільки я. Містере Фромм, ви знов хочете сказати, що я дозволяю собі зайве?
– Ні, – відповів адвокат. – З тим, що ви розповіли про ФБР, не можна не погодитись. Як тільки я довідався, що ніяких матеріалів про ФБР у квартирі Морріса не знайшли, я зробив висновок, який, власне, напрошувався сам, і заявив містерові Елтхаузу, що, на мою думку, шанси розкрити злочин дуже сумнівні. ФБР недоторканне. Гудвін сказав місіс Елтхауз про одного чоловіка, який учора вам повідомив, нібито знає, що її сина вбили агенти ФБР, і підкріпив свої слова певними фактами. Я прийшов сюди, щоб зажадати прізвище того чоловіка, а також одержані вами відомості. Але ви маєте рацію. Процедуру розслідування визначати вам. Гадаю, це справа безнадійна, але я бажаю вам успіху і хотів би вам допомогти.
– Я теж цього хочу. – Вулф відсунув назад крісло і підвівся. – Нашу розмову, можливо, підслуховували і декого з вас, мабуть, потривожать. Якщо це станеться, прошу мені повідомити. Я хотів би також, щоб ви повідомляли мені про всі події, зв'язані з цією справою, хоч би які незначні вони були. Підслуховували нашу розмову чи ні, мій дім однаково під наглядом, і ФБР уже знає, що я веду розслідування вбивства Морріса Елтхауза. Наскільки мені відомо, поліція про це не знає, і я прошу вас нічого їй не розповідати. Це тільки додасть нам зайвих труднощів. Даруйте, що нічим вас не пригостив – я був дуже заклопотаний і забув про це. Містере Елтхауз, ви весь час мовчали. Чи не хочете ви що-небудь сказати?
– Ні. – Це було все, що Девід Елтхауз сказав за цілий вечір.
– Тоді – до побачення. – І Вулф вийшов з кабінету.
Всі повставали й рушили до передпокою. Я залишився в кабінеті – чоловіки й самі допоможуть дамам одягтися, тож я там не дуже потрібний. Уявляєте, яким невихованим я себе показав: навіть не подумав про задоволення подати пальто міс Хінклі! А коли я почув, як відчинилися вхідні двері, було вже пізно. Я зачекав, поки двері причинилися, вийшов і накинув ланцюжок. Всі вже стояли на тротуарі.
Ліфта я не чув, отже, Вулф, мабуть, пішов на кухню, і я й собі рушив за ним. Однак на кухні Вулфа не було. Так само, як і Фріца. Може, Вулф піднявся до оранжереї сходами? Але що б його до цього спонукало? Він міг іще, звичайно, спуститися вниз. Я зійшов сходами до Фріцової кімнати й відчинив двері.
Фріц мав змогу жити й нагорі, але йому більше подобалося в підвалі. Його кімната була не менша, ніж наш кабінет і вітальня заразом, але з роками виявилась добряче-таки захаращеною: столи завалені стосами журналів, на підставках бюсти Ескоф'є[6] і Брея-Саварена[7], на стінах меню в рамках, королівських розмірів ліжко, п'ять стільців, книжкові шафи (у нього двісті вісімдесят кухарських книжок), голова дикого кабана, якого Фріц убив у Вогезах, радіокомбайн з телевізором та стереофонічним програвачем, дві величезні шафи з давнім посудом – як твердить Фріц, однією з мисок користувався кухар самого Юлія Цезаря, – і таке інше.
Вулф сидів на найбільшому стільці, перед ним на столі стояла пляшка пива і склянка. Коли я ввійшов, Фріц, що сидів навпроти, одразу встав, але я підсунув собі інший стілець.
– Погано, що нашим ліфтом не можна спускатися вниз, – зауважив я. – Його не можна переобладнати?
Вулф ковтнув пива, поставив склянку й облизав губи.
– Я хочу знати все про ті електронні капості, – сказав пін. – Тут нас можуть підслухати?
– Не знаю. Я читав про одну штуку, яка ловить голоси на відстані півмилі, але не знаю, в якому радіусі вона діє і чи долає такі перешкоди, як стіни й підлоги. Певно, є й такі штуки, – я про них, правда, ще не читав, – що одної досить на цілий будинок. А якщо й немає, то скоро будуть. Людям тоді доведеться розмовляти на мигах.
Вулф пильно подивився на мене. Не відчуваючи за собою ніякої провини, я так само подивився на нього.
– Ви хоч розумієте, – сказав він, – що ніколи ще нам так не потрібна була цілковита секретність, як тепер?
– Розумію. Бог свідок, як я це розумію.
– А шепіт теж можна підслухати?
– Ні. Навряд. Один шанс із тисячі.
– Тоді розмовлятимемо пошепки.
– Так ви не дуже розійдетеся. Проте якщо Фріц увімкне телевізор якомога гучніше, а ми сядемо поруч і розмовлятимемо без крику, то можна обійтися й без перешіптування.
– Але ж можна було зробити це і в кабінеті!
– Звичайно, сер.
– Якого ж дідька це не спало вам на думку раніше?! Я кивнув головою:
– Ви, бачу, сидите як на голках. Я теж. Я й сам дивуюсь, як це мені не спало таке на думку раніше. Давайте спробуємо побалакати в такий спосіб. У кабінеті мені доведеться нахилятись над вашим столом.
Вулф звернувся до Фріца:
– Зробіть ласку, Фріце, ввімкніть телевізор. Байдуже що.
Фріц підійшов до комбайна, крутнув ручку, і скоро ми побачили на екрані жінку, яка висловлювала чоловікові жаль з приводу того, що вони зустрілися в житті. Потім він – ні, не чоловік, а Фріц, запитав, чи не треба гучніше. Я попросив трохи додати звуку й підсунув свій стілець до Вулфа. Той нахилився майже до самого вуха й забубонів:
– Нам слід бути готовими до будь-яких несподіванок. Ви не знаєте, чи ще існує клуб "Десять аристологів"?
Я стенув плечима. Таке запитання, що аж ніяк не стосувалося справи, міг поставити або цілковитий ідіот, або ж геній.
– Не знаю, – відказав я. – Минуло вже сім років… Може, й існує. Хочете, я зателефоную Лью'їсові Х'юїтту?
– Тільки не звідси.
– Я піду до телефону-автомата. Зараз?
– Так. Коли він скаже, що той гурток і досі… Або ні. Хоч би що він сказав про "Десять аристологів", спитайте, чи можна мені завтра вранці приїхати до нього й побалакати про одну невідкладну особисту справу. Якщо він запросить мене на ленч – а він так і зробить, – дайте згоду.
– Але ж він цілий рік живе в Лонг-Айленді!
– Я знаю.
– Нам, певно, доведеться позбуватись "хвоста".
– Не конче. Якщо фебеерівці побачать, що я їду до нього, – тим краще.
– Тоді чом би не подзвонити йому звідси?
– Я не тільки не проти, а навіть хочу, щоб про мій візит до Х'юїтта стало відомо, лише хай не знають, що я напросився сам.
– А якщо він завтра не зможе?
– Тоді одного з найближчих днів.
Я підвівся. Йдучи до передпокою, беручи з вішалки пальто та капелюх, відмикаючи двері й простуючи на Дев'яту авеню, я міркував про те, що за один день у нашому домі перекреслено одразу двоє правил – вранішній розпорядок і категорична відмова Вулфа виходити у справах з дому. Але навіщо?
Клуб "Десять аристологів" організували десять заможних чоловіків, що домагались, як вони самі казали, "взірцевого приготування їжі й питва". Задля досягнення цього ідеалу вони зібралися сім років тому в домі одного з них, пароплавного магната Бенджемена Шрайвера, а Льюїс Х'юїтт, також член гуртка, умовився з Вулфом, що страви їм готуватиме Фріц. Звичайно, нас із Вулфом запросили гуди також, і коли подали першу страву, один з типів за столом разом із млинцями з ікрою та сметаною нажерся миш'яку й урізав дуба. Правда, на взаємини Вулфа з Х'юїттом той випадок не вплинув. Х'юїтт мав у своєму маєтку в Лонг-Айленді величезну, футів сто завширшки, оранжерею з орхідеями, й досі був вдячний Вулфові за якусь особливу послугу, зроблену йому дуже давно, і десь двічі на рік приїздив до старого цегляного будинку на обід.
Х'юїтт узяв трубку не зразу – він був чи то в оранжереї, чи в конюшні, чи ще десь. Але почути мій голос йому було приємно., В кожному разі, так він сказав. Як тільки я повідомив, що Вулф хоче до нього навідатись, Х'юїтт відповів, що, звичайно, буде щасливий його бачити, залюбки посидить з нами за ленчем і в цьому зв'язку має до Вулфа одне запитання.
– Боюся, без мене ви не обійдетесь, – сказав я. – Я дзвоню з телефону-автомата в аптекарському магазині. Даруйте за нецеремонність, але ви певні, що нас ніхто не слухає з паралельного апарата?
– Як це?.. Ні! Мені здається, немає причин…
– Чудово. Я дзвоню з будки через те, що наш телефон підслуховують, а містер Вулф не хоче, аби стало відомо, що це він сам пропонує до вас приїхати. Тому нам не дзвоніть. Може статися, що завтра до вас хтось прийде, назветься репортером і почне розпитувати. Я кажу про це зараз, бо завтра можу забути. Якщо до вас звернуться, відповісте, що запросили нас на ленч іще минулого тижня. Умовились?
– Так, звичайно. Господи боже, то ви кажете, ваш телефон підслуховують?.. Але ж це незаконно?!
– Ну звісно. В цьому й уся річ. Ми розповімо вам про все завтра… В усякім разі, я сподіваюсь.
У нашому кабінеті стоять телевізор та радіоприймач, і я, повертаючись додому, сподівався застати Вулфа в його улюбленому кріслі біля приймача.
