Дзвінок у двері - Стаут Рекс

Це друга версія, яка поки що влаштовує нас більше. Але вивести міс Дакос на чисту воду буде нелегко, особливо коли їй пощастить донести, що вона була на тій лекції. А з'ясувати, коли вона звідти пішла, – дуже важко. Може, вона взагалі там і не була, а провела вечір на Арбор-стріт, шістдесят три, зі своїм "коханцем сміливим" і застрелила його перед тим, як з'явилися фебеерівці. Вас така версія приваблює?

– Як припущення – так.

– Тоді мені треба взятися за ту лекцію. Міс Дакос може мати безперечне алібі. Як твердить Кремер, фебеерівці пішли десь об одинадцятій і, певна річ, обшукали квартиру – байдуже, вбили Елтхауза вони чи не вони. Матеріали, які він зібрав, фебеерівці прихопили з собою. Отже, вони з'явилися туди не пізніше десятої тридцяти чи навіть десятої сорока. Якщо Елтхауза застрелила Сара Дакос, то вона встигла вийти з квартири до їхнього приїзду. Нова школи на Дванадцятій вулиці. Якщо хто-небудь бачив там Сару десь о десятій двадцять чи навіть тридцять п'ять, під неї не підкопаєшся. Я почну розпитувати.

– Ні.

– Ні?

– Ні. Якщо ФБР про це дізнається – чи то вистежать вас, чи то ви самі десь схибите, – воно одразу збагне, що ми серйозно допускаємо причетність до вбивства Сари Дакос, і це матиме для нас катастрофічні наслідки. Нам слід підтримувати в них думку, нібито ми певні, що Морріса Елтхауза застрелив один із співробітників Федерального бюро розслідувань і тепер лише збираємо докази. В противному разі всі наші приготування до четверга нічого не дадуть. Щоб забезпечити свої фланги, нам треба було переконатися, що міс Дакос збрехала, і ви це довели. Так, вона збрехала. Чудово. І збрехала вона для того, щоб приховати свої інтимні взаємини з Елтхаузом і не компрометувати себе. Це нас влаштовує. А в чому полягає її причетність до справи – тільки в інтимних взаєминах, яких дівчині не хочеться відкривати, чи в безпосередньому вбивстві Елтхауза, – це для нас великого значення не має.

– Кремер буде радий довідатися про це. Адже це він навів нас на слід. Я побачуся з Кремером і втішу його.

– Пхе! Коли завершимо справу, на яку нас найняли, втішимо самих себе – ось тоді й згадаємо про свої зобов'язання перед Кремером. І якщо ми вирішимо, що це не коштуватиме нам особливих зусиль, ми назвемо йому вбивцю. Коли ним виявиться не агент ФБР, як гадає й сподівається Кремер, він нам не подякує, але й ми не муситимемо перед ним вибачатися.

– Виходить, до четверга про вбивство забудемо?

– Так.

– Чудово. Сьогодні й завтра агентства не працюють, отже, до понеділка Х'юїтт не почне добирати людей. Сьогодні ввечері я буду у "Фламінго" – це про всяк випадок, наприклад, якщо подзвонить Х'юїтт і скаже, нібито побачив, що справа виявилась занадто марудною і нам слід пошукати когось іншого. А назавтра міс Роуен запросила гостей на суботній ленч із танцями, і після всього я ще залишуся помогти їй витрусити попільнички. Ви маєте які-небудь доручення для мене на сьогодні?

– Вимкніть радіо, – буркнув Вулф.

11

Я не знав спокою цілих чотири дні – від суботи, коли пополудні Вулф сказав, що ми повинні забути про вбивство, і до ранку в середу, коли я вирішив зробити дещо на власний розсуд.

Мене тривожили дві проблеми. Перша: якщо здогад про Сару Дакос чи її причетність підтвердиться, то я, виходить, забрав з місця злочину і переховую у себе важливий речовий доказ. Поліцейські, звичайно, теж намагалися знайти якісь сліди, бачили, певна річ, ту фотокартку, але не звернули уваги. Щоправда, ключі від квартири я одержав від місіс Елтхауз, однак це була моя єдина законна дія.

Друга проблема тривожила мене ще дужче. Кремер зберіг – принаймні поки що – нам із Вулфом ліцензії, запросив мене, Арчі Гудвіна, на розмову, приніс пакет молока й кінець кінцем розв'язав язика, забалакавши про вбивство. Я не проти пограти з поліцією в хованки – часом нам цього навіть хочеться й ми так і робимо, – але тепер усе склалося інакше. Я особисто був перед Кремером у боргу.

Ось чому я не знав спокою. Та була ще одна обставина, і вона тривожила мене найдужче, – той спектакль, який готував Вулф. Це було иайкарколомніше з усього, що він узагалі коли-небудь вигадував. Надто багато чого – якщо не все! – в його задумі не підлягало нашому контролю. Коли я, приміром, у понеділок увечері подзвонив по телефону-автомату Х'юїттові і спитав, як посуваються справи, той відповів, нібито все йде чудово, він уже знайшов у якомусь агентстві одного актора, а в іншому – другого, і обидва вони приїдуть до нього у вівторок увечері. Тоді я поцікавився, чи Х'юїтт певен, що той, котрий гратиме мене, вміє водити машину і чи має посвідчення. Х'юїтт сказав, що забув про це запитати, але ж нині, мовляв, водити машину вміють усі. А це ж було надзвичайно важливо, і Х'юїтт про те знав. Він пообіцяв перепитати про це негайно – номер домашнього телефону актора Х'юїтт мав. Щодо інших деталей у нього було все гаразд.

І справді, у вівторок опівдні, як ми й домовлялися, Х'юїтт подзвонив до нас додому і заявив Вулфові, що вельми шкодує і перепрошує, але замість двадцяти орхідей Phalaenopsis Aphrodite зможе прислати тільки дванадцять, а от Oncidium flexuosum він не має жодної. Однак, додав Х'юїтт, він, мовляв, докладе всіх зусиль, щоб дістати їх до обіду в середу, отож орхідеї привезуть до нас годині о другій. Добре зіграв свою роль він і у вівторок увечері, коли зателефонував і доповів, які продукти вже закуплено і що ще зроблено для званої вечері "Десяти аристологів". Зрештою, для Х'юїтта це звичайні клопоти, і тут усе було гаразд.

За Фреда Деркіна та Оррі Катера я не хвилювався. Їх доручили Саулові, і коли б сталась якась несподіванка, той би нас повідомив. А в який спосіб – то вже його клопіт.

Цілісінький день і весь вечір у понеділок і навіть у вівторок зранку ми з Вулфом палко обговорювали одне питання. Ні, ми не сперечалися – ми справді лише обговорювали. Ми ніяк не могли вирішити: чи варто мені подзвонити Реггові, начальнику ФБР у Нью-Йорку, і домовитися з ним про зустріч, сказавши, нібито Вулф має досить відомостей про вбивство Елтхауза, щоб викрити злочинця, а я хочу вийти з гри і ладен запропонувати йому всі матеріали в цій справі за десять, або двадцять, або п'ятдесят тисяч доларів? Але ми того чоловіка, по суті, не знали, і в цьому й була вся біда. Можна було майже напевно припустити, що він клюне на цю принаду, а могло статися й навпаки: Регг запідозрить щось недобре. Кінець кінцем у вівторок, перед самим обідом, ми поставили на цьому задумі хрест. Надто вже ризикований він був, а часу залишалося обмаль.

О десятій ранку в середу, почувши, як Вулф підіймається ліфтом до оранжереї, я взяв з собою вже другу за цим сніданком чашку кави й пішов до Кабінету спокійно посидіти й помізкувати над однією ідеєю, що не давала мені спокою ще з понеділка зранку. До другої години, коли мала прибути вантажна машина з орхідеями, робити мені було нічого. Все можливе було вже зроблено, я знав.

Коли я допив каву, годинник показував тільки двадцять хвилин на десяту, а робочий день Сари Дакос у фірмі місіс Бранер навряд чи починався раніш як о пів на десяту чи навіть о десятій. Я підійшов до шафки, відімкнув шухляду, де ми зберігали колекцію всіляких ключів, і дібрав кілька з них. Зробити це було не важко – адже я знав, що замок там системи "Берматт". З другої шухляди я дістав пару гумових рукавичок.

О дев'ятій тридцять п'ять я набрав номер контори місіс Бранер і почув відповідь:

– Кабінет місіс Бранер. Доброго ранку!

– Доброго ранку. Міс Дакос?

– Так.

– Це Арчі Гудвін. Сьогодні мені, можливо, буде потрібна місіс Бранер, і я хотів би довідатись, чи застану її.

Сара Дакос відповіла, що це залежатиме від того, коли саме я прийду; місіс Бранер, мовляв, має бути в себе від пів на четверту до пів на шосту. Я сказав, що в такому разі ще попередньо зателефоную.

Отже, Сара Дакос у конторі. Доведеться піти на ризик наштовхнутися на прибиральницю. Я зайшов на кухню сказати Фріцові, що йду дзвонити по телефону-автомату, вдягся і на Дев'ятій авеню зупинив таксі.

Ключ місіс Елтхауз од вхідних дверей будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт був ще в мене, тож до дверей квартири Сари Дакос я потрапив законно. А вже тут скористався своєю колекцією ключів. Спочатку я двічі постукав, потім двічі натис кнопку на дверях, почув, як у квартирі продеренчав дзвінок, і нарешті, не дочекавшись відповіді, спробував перший ключ. Четвертий легко й плавко відімкнув замок. Я натяг рукавички, повернув ручку, відчинив двері й, порушивши закони штату Нью-Йорк, переступив поріг і причинив за собою двері.

Кімнати були тут розташовані так само, як і в квартирі нагорі, але меблі стояли зовсім інші. Замість великого килима на підлозі там і сям лежали невеличкі підстилки; вузенька кушетка, закидана подушками, ні письмового столу, ні друкарської машинки, стільців теж не бозна-скільки, книжок ще менше, на стінах п'ять маленьких образків, що їх "сміливий коханець", повно, назвав би старомодними. Штори на вікнах були опущені, і я ввімкнув світло. Потім поклав капелюх та пальто на кушетку й відчинив стінну шафу.

Мене бентежили дві обставини: по-перше, щохвилини могла з'явитися прибиральниця, а по-друге, я сам не знав, чого тут шукаю, чи то пак, знав, що коли й шукаю, то щоб знайти бодай що-небудь, аби віддячити – байдуже, чим скінчиться вечір у четвер, – Кремерові за пакет молока. Спершу слід було нашвидку оглянути всю квартиру, і вже за десять хвилин я обстежив вітальню з двома стінними шафами й перейшов до спальні.

Я трохи не дав маху. Стінна шафа у спальні була напхана напхом – на плічках сукні, внизу полиці із взуттям та валізи, вгорі дві полиці з квадратними та круглими коробками для капелюшків… Сумки й дві валізи були напаковані літніми сукнями; коробки для капелюшків я проминув. Тієї хвилини я б дорого заплатив, аби тільки взнати, чи приходить сюди прибиральниця по середах. Та хвилин через десять, переглядаючи паку фотографій, я збагнув: це просто безглуздо – проминути коробки для капелюшків і гаяти час на паку фотографій, які навряд чи скажуть мені щось нове. Отож я підтяг до шафи стілець, став на нього і переставив коробки на підлогу. Їх було три. У першій лежало три так званих капелюшки та два бікіні.