Дзвінок у двері - Стаут Рекс

Та в кабінеті нікого не було, і я спустився в підвал. Вулф сидів на тому самому місці, де я його залишив. Телевізор і досі гримів, і Фріц, позіхаючи, дивився на екран. Вулф сидів, відкинувшись на спинку стільця й заплющивши очі, губи в нього ворушилися – вони то втягували повітря, то випускали, то втягували, то випускали… Так, Вулф працював. Але що він цієї хвилини обмірковував? Я стояв і мовчки дивився на нього. Коли він поринає у цей свій стан – тобто заплющує очі й починає ворушити губами, я ніколи не перебиваю йому думки. Але тепер я мусив щосили зціпити зуби, щоб не розтулити рота, бо мені не вірилось, що Вулф справді міркує. Над чим би він мав оце сушити голову?

Збігло цілих дві хвилини. Три. Нарешті я вирішив, що Вулф просто мене інтригує. Я сів на стілець і гучно кашлянув. Вулф ураз розплющив очі, глянув на мене й випростався.

Я підсунув свій стілець ближче й сказав:

– Усе гаразд. Нас чекають опівдні. Так що виїздити треба о пів на одинадцяту.

– Ви не поїдете, – буркнув Вулф. – Я подзвонив Сеулові. Він прийде о дев'ятій.

– А-а, розумію. Ви хочете, щоб я лишився вдома на той випадок, якщо Регг пришле сюди своїх хлопців сповідатися!

– Я хочу, щоб ви розшукали Френка Оделла.

– О господи! То ось чиє ім'я ви так старанно вимовляли пошепки із заплющеними очима!

– Ні. – Вулф повернув голову: – Трохи гучніше, Фріце! – Потім знов до мене: – Вчора після ленчу я сказав, що ви мене переконали, нібито довести причетність до вбивства агентів ФБР – марний клопіт. Беру свої слова назад. Ми повинні повести справу так, щоб жодна з трьох версій не залишилась другорядною. Ось ці версії. Перша: вбивство вчинило ФБР. Друга: ФБР не вчиняло вбивства. І третя: забути про ФБР і залишити вбивство нерозкритим. Нас більше влаштовує друга версія, ось чому ми повинні розшукувати Френка Оделла. Та якщо нас примусять узятися за першу версію або за третю, ми опинимось у становищі, перебуваючи в якому нам ніколи не виконати своїх зобов'язань перед клієнтом.

– Але ж ви не брали ніяких зобов'язань, крім двох: почати розслідування і зробити все від вас залежне!

– Ви знову вживаєте не ті займенники!

– Гаразд, нехай буде "ми" і "нас".

– Це вже краще. Отже, все від нас залежне. А це – найбільше зобов'язання для чоловіка, який має почуття власної гідності. І цього почуття в обох нас аж надто багато. Очевидне одне. Байдужо, які обставини примусять нас ухвалити те чи інше рішення, але містер Регг повинен поні рити чи принаймні запідозрити, що Морріса Елтхауза вбив хтось із його людей. Поки що на гадку мені не спадає жоден хід, який привів би його до цього. А ви маєте пропозиції?

– Ні. Він або вірить у це, або ні. Десять проти одного, що вірить.

– Кінець кінцем шанси у нас є. Мені треба з вами порадитись щодо завтрашньої зустрічі з містером Х'юїттом. Розмова в нас буде довга, а в мене пересохло в горлі. Фріце!

Ніякої відповіді. Я обернувся. Фріц, сидячи на стільці, спав і, мабуть, хропів, але через телевізор ми нічого не чули. Я запропонував перейти до кабінету і для одміни ввімкнути музику. Вулф погодився, і ми розбудили Фріца, подякували за гостинність і побажали йому на добраніч. По дорозі до кабінету я прихопив на кухні пиво для Вулфа й молоко для себе. Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже ввімкнув радіоприймач і сидів за столом. Оскільки розмова мала бути довга, я підставив жовтий стілець ближче до Вулфа. Він палив собі пива, а я надпив молоко й промовив:

– Я забув сказати, що не спитав у Х'юїтта про "Десять аристологів". Але ж ви однаково завтра побачитеся з ним і спитаєте самі. То яка там у нас програма?

Вулф почав говорити.

Вже давно минула північ, коли Вулф пішов до ліфта, а я – по простирадла, ковдру та подушки, щоб провести другу ніч на кушетці в кабінеті.

8

У телефонному довіднику п'яти районів Нью-Йорка було понад сто Оделлів, але Френка не значилося жодного. Я вже мав ці відомості, коли сидів у п'ятницю о пів на десяту ранку за своїм столом і міркував, як діяти далі. Звертатися до Вулфа через таку дрібницю, звичайно, не варто було, до того ж його немає дома. Рівно о дев'ятій з'явився Саул Пензер, і Вулф, замість піднятися нагору в оранжерею, зійшов униз, одяг своє важке пальто та касторовий крисатий капелюх, поквапливо вийшов услід за Саулом на вулицю і сів до нашого "герона". Вулф, звісно, знав, що коли ввімкнути на повну потужність опалення, то в машині буде як у вусі, і все ж одяг тепле пальто, бо не довіряв ніяким пристроям, складнішим за тачку. Він, певно, боявся б якоїсь халепи у глухих і диких нетрях Лонг-Айленда, навіть якби за кермом сидів я.

Я мусив напружити всю силу волі, щоб зосередитись на Френкові Оделлу. Звернення до його особи могло виявитись усього-на-всього сліпим пострілом у темряву, зробленим з наказу Вулфа тільки через те, що з трьох версій він вибрав другу. А мені хотілося думати про Лонг-Айленд. Я добре знав: Вулф уміє користатися з обставин. Та ніколи ще мені не доводилось бути свідком такого хитромудрого плану, як той, що для його здійснення Вулф вирішив залучити Льюїса Х'юїтта. Ось чого мене так тягло туди, до Лонг-Айленда. В такому ділі геній потрібен, як у двигуні свічка, що дає іскру. Але хтось же та має подивитись і за тим, чи ке тече радіатор і чи не спущені шини! Якби не Саул Пензер, я б таки наполіг на своєму й поїхав з Вулфом. Проте Вулф викликав Саула, а Саул – єдина людина, якій би я довірив свої обов'язки, якби, скажімо, зламав ногу.

Отож я примусив себе думати про Френка Оделла. Найпростіше було б подзвонити у відділ амністій нью-йоркської поліції і запитати, чи нема його прізвища у списках людей, звільнених достроково. Тільки ж, певна річ, не по нашому телефону. Коли ФБР довідається, що ми тратимо час і гроші на Оделла, про якого нам розповів Квейл, вони там одразу зметикують: все це не просто так, виходить, Вулф підозрює Оделла в причетності до вбивства Елтхауза. А цього не можна допускати в жодному разі.

І я вирішив діяти напевно. Якщо котрийсь із фебеерівців прочитає ці рядки й дійде висновку, що я надто високої думки про його контору, то це означатиме, що він просто не знає багатьох своїх, сказати б, "домашніх" таємниць, Я, правда, теж знаю не все, однак мені відомо досить-таки чимало.

Я зазирнув на кухню, попередив Фріца, що йду з дому, одягнув у передпокої пальто й канедюх і, відімкнувши двері, ступив на Десяту авеню. В гаражі я попросив у Тома Халлорана дозволу скористатися телефоном і подзвонив у редакцію "Газетт" Лону Коуену. Лон був чоловік обережний і не став розпитувати, як у нас посуваються справи з місіс Бранер та ФБР. Він тільки поцікавився, чи я не знаю, де він може роздобути пляшку доброго коньяку.

– Цими днями я сам пришлю тобі пляшечку, – відповів я. – Якщо ти, звісно, заробиш. Почати можна сьогодні ж. Років два тому одного чоловіка на ім'я Френк Оделл посадили за шахрайство. Можливо, він добре поводився, йому скоротили термін, і тепер він на волі. А я, бач, узявся зараз за добродійну діяльність і хочу якнайшвидше знайти Оделла й перевиховати його. Мене можеш застати – і що скоріше, то краще, – дзвонячи по цьому телефону. – Я назвав номер. – І ще одне: цю свою нову діяльність я тримаю у таємниці, тож нікому про неї не згадуй.

Лон сказав, що години йому досить, і я пішов до гаража подивитись машини. Щороку Вулф купляє новий автомобіль, гадаючи, ніби цим зменшує ризик нещасливого випадку, – що насправді зовсім не так, – а вибір моделі полишає на мене. Мені вже був упав в око "роллс-ройс", але ж викидати через рік таку машину – просто злочин!… Однак цього дня я не побачив у гаражі нічого такого, на що варто було б поміняти наш "герон". Ми з Томом саме розмовляли про панель приладів "Лінкольна" 1965 року випуску, коли пролунав дзвінок і я підійшов до телефону. Це був Лон. З моїм завданням він упорався. Френка Оделла звільнили умовно торік, у серпні, взагалі ж його ув'язнення триватиме до кінця лютого. Живе в Бронксі – Ламонт-авеню, будинок 2553, працює у філії Дріскольського орендного агентства – Гран Конкур-стріт, 4018. Наприкінці Лон додав, що, як на нього, найкращий спосіб почати добродійну діяльність – це допомогти йому, коли він програє в покер, а я порадив йому краще грати в підкидного.

Я вирішив не брати таксі, а піти в метро, – звичайно, не задля того, щоб заощадити гроші нашої клієнтки. Просто пора вже було щось робити з моїми "хвостами". Минуло два дні й дві ночі, відколи ФБР, як можна було припустити, зацікавилось нами, і двадцять п'ять годин відтоді, як воно звернулося до Пераццо з вимогою позбавити нас ліцензій, а я й досі не бачив за собою непроханих супутників. Певно, я або легко від них одривався, або просто їх не помічав. Тепер я вирішив звернути на них увагу, але ж не простуючи пішки по вулиці! Доїхавши поїздом метро до станції біля Центрального вокзалу, я пересів на експрес, який ішов у бік житлових кварталів міста.

Коли у вас закралася підозра, що в метро за вами стежать, і ви хочете виявити шпига, починайте пробиратися вздовж вагона, а на кожній станції підходьте ближче до дверей, щоб в останню мить вискочити на платформу. В години пік робити це досить важко, але тепер було вже пів на одинадцяту ранку, до того ж я їхав у бік житлових кварталів.

Я помітив його вже на третій зупинці, точніше сказати, не його, а їх. Шпигів було двоє. Один – кремезний здоровило, що мало не діставав головою до штанги у вагоні, з темними вилупкуватими очима, яких він ніби не знав куди подіти, а другий нагадував кіноактора Грегорі Пека, якщо не брати до уваги невеличких каплуватих вух. Гра, дідько б її вхопив, полягала в тому, щоб їх викрити, а вони про це щоб і не знали, і коли я вийшов на станції біля Сто шістдесят восьмої вулиці, то був майже певен, що виграв. Я простував тротуаром з таким виглядом, немов тих двох для мене зовсім не існує.

Позбутися "хвоста" на нью-йоркських вулицях, коли ви не заплішений дурень і знаєте, що за вами стежать, – суща дрібниця. Існує тисячі способів, і той, кого переслідують, вибирає один з них залежно від часу й місця. Я неквапом плівся по Тремонт-авеню, позираючи коли-не-коли на свій годинник та номери будинків, аж поки не вздрів вільного таксі. Коли воно було вже ярдів за тридцять від мене, я прошмигнув між машинами, що стояли край тротуару, зупинив таксі, вскочив у нього, причинив дверцята, кинув водієві: "Женіть щодуху!" – і ще встиг загледіти "Грегорі Пека", який тільки очі витріщив, коли ми промчали повз нього.