Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
У відповідь почула, що відколи батько помер, а Жюльєна брати до уваги не доводиться, то він, Дені, опікуватиметься нею. Роза знизала плечима, звернула зі стежки й пішла навпростець по траві.
– Досить уже з мене, не ходи за мною.
Але Дені таки побіг слідом. Блакитні метелики пурхали в нього з-під ніг. Цикади змовкли.
– Коли ти думаєш, що ти не така, як інші,– засапавшись вигукував Дені,– то помиляєшся, небого. Всі дівчата одним миром мазані! Вони бороняться тільки від тих хлопців, які їм не подобаються, та й то ще…
– Де ти вичитав цю премудрість, бовдуре?
– Я не вичитав. Я знаю життя краще, ніж тобі здається. Може, навіть не гірше, ніж ти, особливо відучора…
Роза йшла швидко, Дені біг за нею. А тут вона раптом зупинилась і спитала, що він мав на увазі. Дені пильно дивився на неї, блідий від люті.
– Я мав на увазі те, що від учорашнього вечора дещо перестало бути для тебе таємницею…
Лясь – по одній щоці, лясь – по другій:
– Переступаєш усі межі, любчику…
І Роза бігом подалася додому. Дені прикипів до місця – руки опущені, щоки палають. А круг нього знову таємниче тремтіння, яке вони були порушили, знову лука озвалася своїм співом, тим бринінням літніх вечорів, що постає з глибини нашого сумного дитинства. Дені в своєму стражданні наче приріс, наче пустив коріння в землю, і комахи вже не відрізняли його від рослинного світу. Метелик з породи переливниць сів йому на плече, стуляючи й розтуляючи крильця. Мурашки поповзли по цьому живому стовбурі. Жуки-рогачі й дроворуби басовито гули в листі осяяного вечірнім промінням дуба. Якби можна було померти отак, непорушністю вступити в смерть, відчути, що кров твоя обернулась на сік, якби поволі прослизнути в рослинний світ, перейти з одного царства в інше, з царства любові й болю до царства сну, який також є життя!
Дзвоник покликав обідати. Роза знову з'явилась на луці й попрямувала до Дені. Підійшовши, вона обняла його за шию і почала цілувати в щоки, які й досі палали.
– Я винна, але ж ти сам мене довів!..
Він стояв заклякнувши й не відповідав на поцілунки. Роза сказала сміючись:
– Не дивись на мене так, совеня!
Але він – для забавки й щоб настрахати сестру – стояв так само нерухомо й дивився на неї не кліпаючи, ще пильніше. Тоді Роза зірвала травинку й почала лоскотати його, засуваючи стебельце в ніздрі, в куточки губ, аж поки він вибухнув свіжим дзвінким сміхом, що зберігся у нього з дитинства.
Того самого вечора в домі Костадо, тільки-но кінчився обід, П'єр, як і завжди, пішов до себе в кімнату, а Робер трохи затримався. Мати не питала нічого. Але інколи вигуком або й просто поглядом допомагала йому висловити те, що він хотів. Проте коли Робер натякнув, що Роза намагалася вплинути на нього в інтересах своєї родини, повівши мову про Леоньян, вона не втрималась:
– Оце вже що ні, то ні, сину! Не вірю, що Роза на таке здатна. Я ж добре знаю дівчинку. Звичайно, я не маю щодо неї ніяких ілюзій, та, мабуть, ти від мене їх і не вимагатимеш. Як на мене, не надто вона кмітлива; можливо, я помиляюсь. Але щодо мужності – ніде правди діти: це у неї є. Проте гарні нахили не заступлять того, чого нема. Крім того, дуже вона квола. Коли ти її привів до нас, – а я ж її не бачила відтоді, як у них сталося нещастя, – я її не відразу й упізнала… Їй би треба десь відпочити на лоні природи; перед весіллям це не вийде – я не хотіла б, щоб через тебе вона позбулася свого заробітку, а потім… Дивні ви, чоловіки! Не розумію, як може подобатись хирлява дівчина… Зрештою тобі вона подобається, і я в це не втручатимусь. Та щоб вона була здатна на якісь інтриги, цього я не допускаю…
Робер відповів, що і в нього такої підозри нема. Роза піддалася на намови, та й годі.
– Ну, хлопче, тоді не вагайся; як вона ще з тобою заведе про це мову, відразу обріж її. Є два типи дівчат: одні кидають батьківський дім одразу, дбають лише за інтереси чоловіка, а інші серцем лишаються з батьками, а про чоловікову родину й думати не хочуть. Якщо твоя Роза належить до другого типу, то шкода тебе й нас усіх шкода. Становище й так уже незавидне – і в тебе, і в нас усіх: оце твоє одруження на самому початку кар'єри – справжня катастрофа.
Робер устав.
– Чому ти завдаєш мені болю? – спитав він плаксиво. – Невже це тобі приємно?
– Я? Я завдаю тобі болю?
Він підійшов до матері:
– Чого ти домагаєшся? Моє одруження – справа вирішена, тут не зміниш нічого. Спробуймо поглянути на нього з гарної сторони.
– Нема тут гарної сторони, – мовила вона невблаганно.
– Зрештою, я дав слово.
– Ти даси слово мерові та священикові. А нині ти лише наречений. Ще й заручин не було. Ну, що ж! – раптом скрикнула вона. – Ти хочеш мене присилувати – тим гірше! І все одно я сподіватимусь, що цього не станеться. Надіятимусь не знаю на що – на хворобу, на землетрус – як мати засудженого до страти…
Вона чекала вибуху. Але Робер кілька секунд мовчав. Нарешті тихенько промовив:
– Вона помре.
Леоні Костадо захлинулась від хвилювання. Вона важко підвелась, поклала руки на Роберові плечі й сказала, шукаючи очима його погляду:
– Бачу, синку, ти все розумієш, і в тебе ніяких ілюзій нема, проте сам ти лізеш у зашморг…
Він мляво перечив, запевняв, що любить Розу, що вже пізно міняти щось, повторював, що вона помре.
– Ні, вона тільки страждатиме, але ще більше страждатиме, коли зрозуміє, що зав'язала світ чоловікові й він не може їй цього простити.
Леоні відчула, що на цей раз досить, що треба спинитися. Але не змогла втриматися ще від однієї спокуси – вийняла з шухляди відому Роберові жовту папку з документами про розподіл майна.
– Ось приблизні підрахунки того, що нам залишається, коли сплатимо податки, заплатимо нотаріусові, експертам. Ви матимете хіба що по десять тисяч ренти…
– А прибутки з будинків?
– Які там прибутки? Видатки більші за прибутки.
Голос у Робера затремтів:
– Ти гіпнотизуєш себе грошовими справами. А йдеться ж про живу істоту, про молоду беззахисну дівчину.
Мати обняла його.
– Я про тебе думаю, любий! Не можеш ти дорікати мені, що я думаю насамперед про рідного сина. Не хочу, щоб ти був нещасний.
– Я буду щасливий, коли буде щаслива Роза. Я самої думки не можу знести, що вона страждає через мене.
– Я розумію тебе… Не слід робити чогось такого, за що потім доведеться червоніти.
– Отже, ти й сама розумієш, що виходу нема.
Вона відчула у нього в голосі легеньке розчарування й додала обережно:
– Вихід завжди є. Тільки не відразу його побачиш.
На порозі Робер обернувся:
– Ти не думай, що зможеш мене відмовити…
– Я нічого не думаю, любий. Лягай спати, не працюй допізна.
XIІ
Над містом уже два дні збиралася гроза. Роза сказала Роберові:
– Якщо пуститься дощ, зачекай на мене в кондитерській напроти сквера. Так, так, у Егера. О шостій там нікого не буває.
Вибило чверть на сьому. Робер з'їв уже троє тістечок, і його нудило. По вітринній шибі струмувала вода.
"Якщо вона за п'ять хвилин не з'явиться, я піду", – думав він. Під грозову годину в Робера завжди були напружені нерви. Він знав це й боявся, що може вибухнути гнівом. Притиснувшись лобом до скла, він, як бувало в дитинстві, дивився на тротуар: по ньому порошили дощові краплі, розкидаючи дрібненькі бризки.
Він переконував себе, що Роза запізнюється через дощ. "Певно, не захопила з собою парасоля. Хіба ж вона про щось думає? Ну-ну! Прийде, мабуть, мокра як хлющ". І він перевів погляд на двох молоденьких офіціанток, які щойно обслужили його й перешіптувалися за прилавком. Він уявив собі, яке враження справить на них заляпана Роза, і йому стало ніяково, що він соромиться її. Робер устав, поклав на столик гроші й раптом побачив Розу; зупинившись перед дверима кондитерської, вона складала якогось жалюгідного чоловічого парасоля, що його, видно, дав Шардон. Мокра спідничка під вітром облягала їй ноги. Нарешті вона ввійшла й розгублено зупинилася, не знаючи, де поставити парасоля, з якого стікала вода; одна з офіціанток узяла його, і тоді Роза підійшла й сіла біля Робера.
– Ой, як я бігла! – сказала вона.
Робер глянув на неї скоса:
– Який у тебе вигляд? Дивись, іще застудишся.
– Дарма, я витривала. Спідниця моя під дощем обважніла, ноги мокрісінькі, а переодягтися можна буде хіба що через дві години. Та все це дурниці, якщо ти зі мною.
– Ти нітрохи не стежиш за собою, Розо. Ти зовсім нехтуєш…
Вона перебила його, вважаючи ті слова за похвалу.
– Ні, ні! Я не мужніша за інших. В тому, що я не зважаю на деякі речі, нема ніякої заслуги; для мене найголовніше, щоб ми були разом, – тихенько закінчила Роза.
Вона піднесла до губ келих поданої їй малаги.
– Слід би подумати й про мене, – сказав Робер, – подумати про маленьку Розету, яку я так любив.
Дівчина здивовано глянула на нього. Він провадив:
– Вона була не в мокрій від дощу спідничині, ота моя Розета, в черевичках її не чвакала вода, пасма волосся не вибивалося з-під старенького капелюшка. Це не докір тобі,– похопився він, – проте інколи треба вибачати мені, якщо я змушений робити зусилля…
Роза не зводила з нього очей. Робер знітився.
– Мені хотілося, щоб ти доглядала себе… Тобто своє обличчя, тіло.
Роза швидко сховала руки під стіл. Вона зблідла.
– Я тобі вже не подобаюсь?
– Не в тім річ, Розо… Я тебе прошу, дбай про себе. Вперше бачу жінку, байдужу до дзеркала. Глянь-но в дзеркало – і ти зрозумієш, що я хочу сказати.
Через рясний дощ і тіняві в'язи на вулиці Гург у кондитерській стояли сутінки. Роза низько схилила голову над тарілочкою з ромовою бабою. Робер здогадався, що вона плаче, але ці сльози його не зворушили. Його аж тіпало від роздратування. Він пробурчав:
– Отакої! Тепер ще й сльози!
Роза сказала, не підводячи голови:
– Я заслуговую цих докорів, любий… Але… Я тобі поясню. Я змалечку звикла, щоб мені слугували. Для мене робили все: готували ванну, гріли пеньюар, покоївка робила масаж, зачісувала мене. Віриш, донедавна я ніколи сама собі й черевиків не застібала… А тепер повертаюся додому пізно, встаю на світанку… Отож я все спростила. Я добре розумію, що не досить уважна до своєї зовнішності… Проте мені здавалося, що наша любов – понад такі дрібниці… думала, що наші почуття…
Вона не могла говорити. Її душили сльози. Робер не втішив її ані словом. Він чекав, невиразно відчуваючи, що обоє вони йдуть якоюсь невідомою дорогою і ця дорога може завести його далеко, далі, ніж він наважувався мріяти.
