Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

А тепер була хіба що дев'ята година, і Робер знав: мати сидить біля відчиненого вікна, не світячи світла. Він боявся зустрічі з нею – і водночас прагнув її, ніби чекав від матері якоїсь допомоги. А раптом те, що здавалося йому неймовірним, виявиться можливим? Скільки разів йому доводилось чути, як у найважчих ситуаціях мати спокійно казала: "Якось зарадимо". Робер досі ще дивився на матір так, як у дитинстві. Нічого непоправного статися не могло, поки поруч із ним мати…

А проте й вона нібито примирилася з цим одруженням і вже не чинила перешкод. Робер помітив тільки, що вона все відкладала день весілля. Та й Роза не квапила нареченого, – адже він повинен був іще після практики скласти конкурсні іспити. Піднімаючись східцями, він з обуренням гнав геть ці невідчепні думки… Роза буде його дружиною. Знову з'являвся колишній її образ, образ юної дівчини торішніх балів, і відсував у пітьму маленьку нужденну продавщицю, недбало вдягнену, позбавлену материнського догляду.

X

Пані Костадо сиділа не біля відчиненого вікна, а за письмовим столом, на якому стояла низенька лампа. Всі вікна й двері були позачинювані, щоб урятуватись від москітів. На нічному столику, як завжди, стояв букет лаванди, і звідти йшов невиразний запах. Не дивлячись на Робера, мати підставила йому лоб для поцілунку.

– Оце переглядаю кошторис на ремонт по вулиці Гург, – сказала мати.

Вона позначила свої прибуткові будинки назвами вулиць, на яких ті стояли. Так вона й казала: "Треба ремонтувати дах на бульварі Мартінік. І ринву на набережній Палюдат".

– Ох, бідолашні мої дітоньки, не щастить вам цього року, якраз коли ви маєте посісти спадщину. Я вже собі міркую, чи не доведеться позичити на ваші витрати. Так, – замислено додала вона, – тільки де ж узяти грошей?

Робер не відповів. Але мати знала, що її слова глибоко западають у душу цій вбогодухій боягузливій істоті. Вона відчувала його розчарування, вагання, проте не визначила ще, як їй діяти. Чи зволікати й далі? Але з кожним днем він більше і більше заплутується в тенета. В решті решт вона вирішила: поки дня весілля ще не призначено, не варто йти в наступ. Проте несвідомо для себе самої вона провадила наступ на сина мало не кожною своєю найнезначнішою фразою. Робер дивився на огрядну материну постать у світляному колі лампи, на стіл, на масивне різьблене крісло. І тоді його серце, його кволе серце кликало його до дівчини, що якраз у цю мить, за чотири кілометри звідси, їхала, заплющивши очі, підставивши обличчя вітрові, який ніс назустріч пахощі хвої та вересу.

Трамвай зупинився, Роза вийшла. На її "до завтра" кондуктор відповів: "Ні, не до завтра… Завтра вранці вже Лаво заступає".

У дитинстві він був, мабуть, золотушний, та й тепер має вигляд хворобливого хлопчака, хоч на пальці у нього вже масивна обручка. Роза сказала йому "на добраніч" і попрямувала вздовж огорожі темного парку. Їй хотілося пестити рукою галузки, що перехилялися через низьку огорожу, де поросла повійка. Дерева краще, ніж людські істоти, знали про її любов, точніше, брали в тій любові участь, були причетні до прихованого світу її радощів, обволікали його шелестінням свого листу. Для них не існувало того, що була вона погано вдягнена, недбало вмита й зачесана, – адже сердешна дівчина встає рано, вмивається при свічці, ще й теплої води у неї нема. Дерева височіли над худенькою дівчиною тим самим віттям, під яким колись походжало юне свіженьке дівча в платтячку, схожому на чашечку квітки.

Як завжди, в їдальні для неї був приготовлений підвечірок. Як і щовечора, вона побачила Дені, що стояв віддалік. Він не зрушив з місця, щоб поцілувати її. Роза сама підійшла до нього, поклала руку на голову й сказала:

– Тобі пора вже постригтися.

Розкошлана голова Дені здавалася більшою, ніж була насправді.

Він оглянув сестру гарними совиними очима. Потім спитав:

– Як там Робер?

– Добре, – відповіла вона. – Знаєш, у суботу він приїде до нас на обід і ночуватиме.

Дені поцікавився, де його покладуть.

– У зеленій кімнаті.

– Ні, там із стелі капає.

– Ну, в таку погоду…

– А що, як буде гроза? Чому б не в кімнаті з гвоздиками?

– Та можна й у кімнаті з гвоздиками.

Вона чомусь уявляла Робера тільки в зеленій кімнаті. Але погодилась перенести його образ у тісніші рамки кімнати зі стінами, оббитими кретоном у червоні та рожеві гвоздики. Дені спитав, чи не хоче вона перед сном трохи погуляти в саду. Їй подобались ці прогулянки по алеях, де крізь віти невисоких дерев видно було зоряне небо; але ноги вже відмовлялись носити її; вона знала, що не закінчить навіть вечірньої молитви, як її зморить сон. Проходячи повз Жюльєнову кімнату, вона почула материн голос:

– Це ти, Розо? Не заходь сюди, твій брат роздягається. Що нового?

– Нічого. В суботу ввечері приїде Робер.

– Ах! Якраз у суботу ввечері у нас буде сюрприз. Так, так, буде, буде сюрприз, побачиш, – промовляла мати голосом малої дівчинки.

Розі страх не подобалось, коли мати починала отак сюсюкати. Роздягаючись, вона подумала: "Бідолашна матуся, як вона підупала…"

Дені блукав по густих алеях у темряві, такій самій, як і морок, що огорнув його душу. Земля – чи не єдина з усіх планет – бриніла сюркотанням цикад. Він думав: "За десять років, за двадцять років я згадуватиму цей вечір, ці свої муки". Він був самотній не тут, на лужку, не в цьому саду, – самотній він був у безмежних просторах, заселених незліченними світами. Післязавтра о цій порі тут буде Робер… Ось до нього долинули пахощі; то пахли вночі липи, ті самі, що в суботу пахнутимуть і Розі з Робером. Він уже тепер відчув, як їхнє закохане шепотіння порушить цей спокій. Несподівано в нього над головою зашелестіло листя, ніби дерева враз охопила та пристрасть, яку вони мають укривати. Дені подумав: "Певно, в суботу буде гроза…" – і відчув серцем запах вологої землі, обважніле від дощу гілля. Йому навіть видалось, ніби теплі краплини дощу покропили його чоло, як післязавтра окроплятимуть Розі й Роберу. Він сприймав цю ніч лише через чужі відчуття; безпосередньо його вона ніби й не стосувалась.

Він повернув назад, додому, намагаючись уявити, що відчував би цієї ночі П'єр Костадо, який, на відміну від нього самого, сприймав людей тільки через природу; він завжди заглиблений лише в неї, а людей ніби й не помічає. Ніколи не міг би він уявити ні себе, ні інших, ні навіть самого бога окремо від природи, що поглинала його всього. Як пак там у нього, в тих чудернацьких віршах, що їх П'єр присвятив Розі ще в другому класі, коли він обожнював її? Дені пам'ятав лише початок – кілька рядків, їх він і проказав стиха:

Плоть ще спить у забутті,

На світанні йду в дорогу,

Та не вийду з тіні твого

Тіла на моїм житті.

Полудень приспить мене

В полум'ї твоєї плоті.

Пітьму ночі в тій спекоті

Твоє тіло розжене.

"Чи П'єро ще й досі закоханий у Розу? Чи ревнує він її до брата? У нього всі пристрасті нишкли, зливались у захоплене споглядання навколишнього світу… А для мене ця земля, ця трава – сліпі й глухі, вони нічого не почувають; що вони для мене?"

У передпокої горіла залишена для нього свічка. На третьому поверсі Дені заманулося зазирнути до кімнати з гвоздиками, де спатиме Робер. Її звали ще кімнатою дядька Девіза – таке було прізвище його двоюрідного діда, що помер іще за Другої імперії. В цій кімнаті ніхто не жив, і діти заглядали туди тільки тоді, коли гралися в схованки.

Дені поставив свічник на комод. Меблі тут були ще з часів Реставрації. Він згадав, що вази на каміні були розмальовані з двох боків: з одного закохана парочка – пастух з пастушкою, а з другого – чаша, перед якою побожно схилилися двоє янголят. Отже, ці вази могли прикрашати й вітальню, і вівтар у церкві. Згадав він і те, як дитиною, бувало, бавився, розхитуючи підвіконня, що в одному місці тріснуло. Дені відчинив вікно. За вікном була свіжа, запашна безодня. Поторгав рукою підвіконня – воно справді хиталося. Він почав розхитувати його щосили, марно намагаючись відірвати зовсім. Уявив, як Робер зіпреться ліктями на це підвіконня… Робер такий кремезний, така в нього атлетична постать, а не видається він дужим, бо в нього обличчя нерішуче й рухи мляві. Чому Розу не обурює така невідповідність? Дені уявив далі, як Роза вихиляється з вікна, спершись на розхитане підвіконня, – і летить униз… Відігнавши від себе це видиво, Дені зачинив вікно.

XІ

У суботу Роза, Робер і Дені о шостій вечора поїхали трамваєм. Дені стояв на передній платформі. Закохані сиділи, бо Роза стомилася за день. Вона не дивилась на Робера, – адже він був тут: оголеною рукою вона торкалася його піджака. Аж два дні вони будуть нерозлучні – майже неймовірне щастя… Та чи можна порівняти його з тим, що чекає їх у майбутньому, коли вони будуть разом усі дні, всі ночі? Чудесна річ життя! Робер мовчав; вона розуміла, що не так-то й легко розгадати його думки… Але часу в неї багато – колись вона таки навчиться їх розгадувати. Трамвай випередив суботніх подорожніх – велосипедистів; чути було дзвоники та молодий сміх. Корови скубли ріденьку траву на неродючих луках. З відчинених хлівів долинав міцний запах.

"Це вже останній крок, – думав Робер. – Я стану женихом і для сусідів, і для слуг… Власне, це й краще. Як уже вирішено, то нехай так і лишається".

Він був спокійний і задоволений із своєї принциповості.

Дені не оглядався на закоханих, що сиділи рядочком у вагоні. Коли трамвай пускався швидше, він заплющував очі й підставляв обличчя свіжому вітерцеві. Невиразні й досить-таки непристойні картини виринали в його уяві, й він гнав їх геть. Ніхто ніколи не дізнається, про що він думає. А чи інші також носять у собі світ прихованих думок, не виявляючи їх ані словом? Чи в усіх людей існує така сама розбіжність між тим, що вони кажуть, і тим, що приховують? Чи в кожного, хто належить до людського роду, зміг би викрити бог отаке щось невиразне й непевне, що роїться в глибині? Що означає "гнати від себе лихі думки"? Намагатися не брати втямки того, що все одно є в нас?..

Раптом він почув Розин голос:

– Дені, візьми Роберову валізку…

Коли трамвай зупинився на роздоріжжі біля путівця, вони почули сюрчання цикад і безугавне гудіння бджіл круг липи. Роза пішла перевдягатись, а Дені повів Робера до кімнати дядька Девіза.

– Кімната вікнами на північ, отже, тобі не дошкулятиме спека.