Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
І П'єр, усміхаючись, сказав:
– Втішно те, що мене надихнули тоді твої сонячні опіки. Пам'ятаєш?
Шукаю я чужих слідів на цьому тілі.
Ти кажеш: "Спека ж бо опівдні"… Кажеш ти:
"У горлі мов стріла – так почало пекти!
Я на землі заснув, то й руки загорілі…"
Але ж якийсь то слід поплутаний проліг
На голім тілі цім, рудішім, ніж пустеля,
Мов тут незнаного мисливця був нічліг:
Погасле вогнище, занедбана оселя.
– А далі,– провадив він із усмішкою на устах, – ішли ті рядки, що розсердили тебе, – ти подумала, що в них мовиться про тебе.
– Цього вечора вони мене не гнівитимуть, мій любий П'єре.
"Говори, говори далі,– думала вона, – не зупиняйся!"
Вона сказала одним подихом, мов дитина, якій розказують казку:
– А далі?
– Далі? Не пам'ятаю вже…
П'єр замовк. Він напружував пам'ять, намагаючись пригадати, і йому ніби почулося ридання. Він повернувся до Рози, яка сиділа, відкинувши голову. Йому видно було тільки витягнену шию та овал підборіддя: все свідчило про спокій. Вона мовила;
– Я не сплю. Я слухаю.
П'єра здивував її надламаний голос. Він подумав, що Розу розчулили ця нічна їзда, ці вмиті дощем поля, цей місяць, що пливе небом, а може, й вірші… Це ж вона, вона взяла його руку, стиснула її!..
– Читай, – не відступалася вона, – читай з того місця, яке пам'ятаєш.
П'єр прочитав усього кілька рядків:
Тягуча ніжносте, проклала ти дорогу
В глибини, де ячить одвічний голод мій!
Я вчула юну кров, весь шал її й тривогу,
Неначе шум ріки, невпинний і гучний.
Якби цей шум чужий в мені замовк нарешті,
Якби, дитя людське, ти кинуло мене…
Цього разу помилки бути не могло: Розині пальці, які він тримав у своїй руці, тремтіли, тремтіла вся рука, все її тіло.
Вона пролебеділа:
– Кінець! Всьому кінець!
Він нічого не зрозумів і, притягнувши її до себе, спитав:
– Який кінець?
Йому й на думку не спало, що Роза говорить про Робера.
– Він покинув мене, він мене більше не любить. Всьому кінець.
П'єр закричав:
– Кінець? Побачиш, який кінець! Я його завтра приведу до тебе. Він на колінах плазуватиме! Чуєш, на колінах!
Роза, покрутивши головою, простогнала:
– Ти не зможеш зарадити, ніхто не зарадить! Та й сам він безсилий! Що він може зробити, коли вже не любить? Мертвого не воскресити! Якби ти бачив його, якби ти чув!..
Рідко буває, щоб людина знала, якого дня, якої саме години, на якому повороті життєвого шляху цілий шмат її життя зненацька відділиться від неї, коли її ще дитинно-невиразний образ раптом застиг, а кожна рисочка скам'яніла й набрала свого довічного виразу. До кінця життя, може, до останніх хвилин своїх пам'ятатиме П'єр Костадо підйом на пагорок, де конячина перейшла на ступу, пам'ятатиме тінь од коляски й візника на схилі дороги, шерех грозової вологої ночі та голос Рози, що виправдувала його брата і мимохіть звинувачувала того, кого хотіла виправдати.
П'єр зціпив зуби; відраза, огида й презирство – все разом важким тягарем налягло йому на душу й так гнітило, що цієї хвилини серце його немов завмерло; він уже не відчував жалю навіть до цієї такої любої йому дівчини, яка зрошувала гіркими слізьми його піджак, – вона ж належала до того світу, що його він хотів відкинути від себе. Не можна відділити павука від мухи, треба геть усе відірвати від себе – і катів, і жертви, – все знищити; треба вирватися з цього світу, більше не належати до нього. Його знову охопило й підняло те саме духовне збудження, яке викликало в ньому легке сп'яніння. Ця страшна скорбота не заважала йому бачити так само ясно, як дорогу під місяцем, два виходи, у виборі яких він досі вагався: чи змінитися самому, пристосувавшись до світового ладу, чи змінити світовий лад? Прокладати собі дорогу до бога через самозаглиблення чи, знехтувавши своє духовне вдосконалення, безповоротно віддатися руйнуванню; ударами тарана валити ветхі мури старого ладу, оголосити війну не на життя, а на смерть усім Костадо на світі, щоб усе тріщало, все валилося?
– Даремно я говорила йому про отой нікчемний ремонт, – стиха казала Роза спокійним тоном, щоб не привернути візникової уваги. – Він подумав, що тут якась змова або, може, що я хочу обдурити його. Крім того, моє товариство не робить йому честі. Тепер би мені більше чепуритися й кокетувати, коли я стала продавщицею.
– Годі, прошу тебе, це жахливо!
Роза подумала, що П'єр не може цього слухати з жалю до неї. А насправді він думав: "За кожне таке нице почуття: слід карати смертю. Є інше правосуддя. Треба переробити світ так, щоб подібні розрахунки стали у ньому неможливі".
Вибравшись на пагорб, конячина знову потрюхикала. П'єр помітив край польової доріжки постать. Боже мій! Дені! Про нього зовсім забули!
– Он він. Чекає… Як йому про все розказати?
П'єра спантеличив силуваний Розин сміх.
– О! – вигукнула вона. – Не турбуйся. Дені не вразить цей розрив, от побачиш! Він, певно, й не здивується. Я про дещо здогадуюсь, – додала вона стиха.
– Ні, ні, Розо! Ні, люба!
Отже, він її теж зрозумів? Роза попросила візника не їхати далі, а зупинитися тут, щоб нікого не розбудити в домі. Дені кинувся до них.
– Щось сталося?
– Так, – відповів П'єр, допомагаючи Розі вийти з коляски. – Зараз про все розповімо…
Дені впізнав його і, не подаючи йому руки, спитав з тривогою й роздратуванням:
– А ти чого тут? Проводив її? Ви тільки вдвох їхали?
В цю мить молодий Костадо побачив, торкнувся, аж ніби потримав у руках той гострий камінь, що об нього вдарилась і назавжди розбилася його дружба з Дені, ті щирі почуття, які він збуджував у його серці. "Он як! І нашу дружбу вирвати, спалити, знищити! Це також складає частку того світу, що його належить зруйнувати". Вони йшли дорогою поряд, Роза – посередині.
– А чому проводжав її ти? Хіба Робер…
Дені затнувся, вимовивши осоружне ім'я. Якби він навіть не вгадав усього, глянувши на невпізнанне сестрине обличчя, з нього досить було, цілуючи її, відчути гіркоту сліз на цій палючій щічці…
– Більше ніколи не питай про наші з Робером взаємини, – стримано мовила Роза. – Ось у двох словах уся правда: він не досить любить мене, щоб погодитися на всі труднощі, весь тягар такого шлюбу. Ми розлучилися за взаємною згодою. Отак. Усе сказано.
– Авжеж. Поки все, – буркнув Дені.– Та коли ми залишимося самі, я хочу тебе про дещо спитати.
Вона зітхнула.
– Кажи зараз. Щоб покінчити з тим.
– Ні, коли не буде чужих.
Вони дійшли до воріт. Дені відчув, як П'єр стиснув йому, ніби лещатами, руку. Він крикнув:
– Пусти, тварюко!
Але П'єр стиснув іще дужче.
– Слухай, – мовив він, – з цієї хвилини я справді стаю чужим. Але при тобі я хочу сказати Розі, що віддаю в її розпорядження себе самого і все, чим володію на цім світі. Куди б не закинула мене доля, Роза завжди знатиме мою адресу і зможе мене знайти.
Роза стояла посеред дороги, нерухома, скам'яніла, мертва.
– Дайте їй спокій – і ти, і всі твої родичі – це єдине, що ви здатні зробити для неї. Ви завжди завдавали нам тільки горя – і їй, і всім нам.
– Але й ти, Дені, завдаєш їй горя… І якщо колись вона стомиться від твоєї опіки, якщо вона колись матиме потребу в моєму заступництві проти твоєї…
Дені замахнувся на нього кулаком, але П'єр схопив його за руку.
– Дені! – крикнув він голосом, що ніяк не пасував до цього жесту. Він витримав пильний погляд Дені, погляд зацькованого хижого звіряти. Може, П'єр подумки казав "прощай" цьому обличчю, що було йому колись дороге, цій кволій істоті, сповненій невиразних бентежних почуттів, яких люди нездатні передати словами.
– Прощай! – сказав П'єр і кинувся бігти до битого шляху, де блимали ліхтарі коляски.
– Ну й тварюка! – гукнув Дені, потираючи зап'ясток. – Я про щось би хотів спитати, – додав він, ідучи слідом за Розою східцями ґанку. – Ага! Яким це чином опинився він у колясці разом із тобою?
Вони дійшли вже до дверей більярдної. Роза обернулась до брата.
– Слухай, Дені. Я ледве стою на ногах. Дивно – як іще б'ється серце… Дай мені спокій. Іди собі. Мені вдосвіта, як звичайно, вставати, я ж мушу іти на роботу. Авжеж, мушу. Бо у вас тепер не залишилося нікого, крім мене. Мені треба кріпитися, як ніколи. Не знаю, що зі мною буде завтра вранці, але на трамвайній зупинці я маю бути вчасно.
Перейшовши залу, вона взяла в передпокої одну із свічок, що там горіли. Дені йшов услід за нею.
– А я тоді нащо? Я ж залишаюся тут, із тобою, Розо.
– Ти?
Тримаючись за поручень, Роза знизала плечима. А хіба в любовних знегодах можуть зарадити нам родичі? Ніхто ще ніколи в таких речах не знаходив допомоги ні в батька, ні в брата, ні в сина. Коло нашого пекла для них закрите. Роза ніжно любила Дені, проте він нічим не міг їй зарадити. Тепер Дені зрозумів: цей розрив не зблизив його з сестрою, навпаки, віддаль між ними ще побільшала. Страждання, яких завдав їй Робер, оточило дівчину бездонною прірвою; відчай її був безмежний, як море… Дені не залишалося нічого іншого, як простертися на піску й дивитися на її страждання.
Повертаючись додому, П'єр сам із собою розігрував сцену розмови з братом, вимагаючи в нього пояснень. Ні, він не чекатиме ранку: він увійде до кімнати цього негідника, розтермосить його і тут же скаже йому… Але що казати? О, ще є час обміркувати. Відкинувши голову, він дивився в нічне небо. Місяць, схиляючись на захід, затьмарював останні зорі. Хлопцеві здається, що він ніколи не добереться додому. Аж нарешті стукіт коліс будить сонце передмістя. Тьмяні, як нічники, ліхтарі скупо освітлюють занурені в сон невиразні будинки; подекуди окреслюється чорний прямокутник одчиненого вікна. У підворіттях стоять скриньки з покидьками, дожидаючи, коли під'їде сміттяр.
Показався похмурий фасад будинку, де народився П'єр і де він виконає те, що задумав. Він без стуку ввійшов до Роберової кімнати і, ще не засвітивши свічки, збагнув – там нікого нема: П'єр побачив застелене ліжко, прибраний стіл. У кімнаті пахло, як завжди, тютюном і парфумами, а ще тхнуло якимось звірячим духом, що запам'ятався йому ще з дитинства. Доведеться чекати – звір, де б він не полював цієї ночі, зрештою повернеться до свого лігва.
П'єрові дуже хотілося спати, проте він вирішив діждатися брата. Щоб не заснути в глибокому м'якому кріслі, де він, бувало, часто скручувався калачиком, П'єр заходився рахувати візитні картки, що їх витяг із піддзеркальної шухлядки, а потім став обмірковувати звинувачувальну промову, яку мав виголосити.
