Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Роздягайся потемки, а то москіти налетять.
Уже вийшовши, він знову прочинив двері й додав:
– Не дуже спирайся на підвіконня, воно ледве тримається… Взагалі дім – сама руїна…
– А я думав, що твій батько дбав про ремонт…
– Дещо дрібне ремонтував… А щоб капітально щось було зроблено, так ні…
Дені сказав це так, аби щось сказати. Проте уважніше подивився на Робера, коли той спитав:
– А що ти звеш капітальним ремонтом?
– Насамперед ремонт даху. Тебе оселили в цій кімнаті тому, що в тій, яка була для тебе призначена, тече зі стелі. Коли йде дощ, доводиться розставляти на горищі тази та діжки. Та й стеля наполовину трухлява. Уявляєш, які кошти потрібні, щоб відремонтувати отаку озію! Мій батько навіть за добрих часів не зважувався на такі витрати, відкладав з року на рік… Але більш відкладати нема як.
– І що ж ви робитимете?
Дені повагався трохи й сказав:
– Мені здається, мама хоче з тобою порадитись…
– Не можу я давати порад. – Робер заговорив одразу твердо й рішуче. – Це мене не стосується. Нам досить клопоту зі своїми будинками…
– Що ж, – зітхнув Дені,– тоді доведеться продати… За безцінь, звичайно… Не треба казати мамі й Розі. Для них це буде прикра несподіванка… Розумієш, вони мали надію, що ти за все це візьмешся…
– Я поговорю з ними, – сухо відказав Робер. – Треба геть усе з'ясувати. – Він заговорив голосом своєї матері, навіть з її інтонаціями. – Не хочу я ніяких непорозумінь.
– Ти тут, Робере?
Це ввійшла Роза. На ній була біла мережана сукня з короткими рукавами й глибоким викотом. Мабуть, вона щойно скупалася в ванній, від неї віяло свіжістю й запахом одеколону. Незважаючи на схудле личко й жилаву шию, вона тепер нагадувала той образ, що був любий Роберові. Він пригорнув дівчину, тихенько вдихаючи аромат, що линув від неї. Роза не виявила здивування, тільки трошки налякалася, що він помне гарненьку мережану сукню. Тому злегка відхилилась і погладила шерехату щоку, рудуваті вуса й гарні вуста; Робер почав лагідно кусати її пальці.
Зненацька щось глухо загрюкало й упало за вікно в кущі рододендрону. Роза тихенько скрикнула.
– Це підвіконня, – сказав Дені.– І я з ним мало не полетів…
Роза стиснула Роберову руку.
– Подумати лишень: ти теж увечері міг спертися…
Зблідлий Дені дивився на них.
– Ну ось! Ось вам мій сюрприз!
Поруч з пані Револю стояв Жюльєн в елегантному смокінгу, опасистий, блідий, майже величний, свідомий тієї урочистості, якої його поява надавала цьому вечорові. Поблажлива усмішка осявала його безвиразне обличчя"
– Ви створили чудо, пане Робере, справжнє чудо, – щебетала пані Револю манірним голосом, яким вона звичайно розмовляла в вищому товаристві.
– Я не забув, що я – голова родини Револю, – казав Жюльєн. – Мій обов'язок – прийняти тебе в Леоньяні. І я його виконую… Мені доведеться дорого заплатити за цю необережність… Тим гірше.
Мати сяяла, захоплено слухаючи Жюльєнову мову:
– Як перегони цього року – блискучі? Хто здобув кубок? Кастельбажак, звичайно? На Фавориті Другому? Ах, як цікаво! Я торік ледве не купив його. Хіба ти цього не знав? Я відразу побачив, що це за кінь… Мати його Стелла… Пам'ятаєш Стеллу?
Робер поглядав на Розу. Так, вона ще й досі нагадує ту панночку з балу. Після келиха шампанського щоки в неї вкрилися гарячим рум'янцем. Робер подумав, що це він запалив у неї в очах пломінь щастя. Аж ось пролунав голос Дені:
– Мамо, ти знаєш, що сталося в кімнаті дядька Девіза? Підвіконня відвалилося…
Пані Револю зітхнула:
– Руйнується будинок! Таку вже турботу маємо, – додала вона, дивлячись на Робера.
А коли той нахилився над тарілкою, нічого не відповідаючи, вона повела далі:
– Продати? Але скільки за нього дадуть? До того ж ми тут маємо притулок, тут є і худоба, і пташник, і город, маємо й молоко, і паливо… А що ж ми тоді робитимем?..
Питала вона Робера, але він огорнув себе хмарою байдужості. Йому виразно, як дзвоник будильника, вчувалися материні поради: "Будь глухий, удавай, що не розумієш".
Усім стало ніяково. Дообідали не світячи. В цій пітьмі, коли здавалося, ніби рештки денного світла забрала маніжка Жюльєна та біла скатертина, Роза відчула якусь небезпеку. Вона повела Робера до передпокою, накинула стареньку пелерину на білу сукню:
– Ходімо, поки вони питимуть каву, ходімо швидше… Так тихо скрізь, про такий вечір я мріяла… – Він узяв її оголену руку й легенько стиснув. Робер казав сам собі: "Думати тільки про цю руку, про це тіло, що вже належить мені… Хай вони там продають Леоньян… ми наймемо квартиру в Бордо… Так, але тоді доведеться наймати квартиру й для них… Може, платити лише частку? Не зовсім же вони без грошей".
Роза прискорювала ходу, щоб якомога швидше добігти до лави під липами, яку вона заздалегідь вибрала для цього вечора. Її підносила, несла, вабила якась сила, що її ймення вона не знала, та сила, від якої тремтіли сп'янілі луги. Два їжаки перебігли дорогу алеєю.
– Сюди, – сказала вона. – Швидше.
У пітьмі, яку тіні лип робили ще густішою, біля грудей милого вона болісно відчувала своє щастя, яке спливало мить за миттю без вороття. Але як радісно думати, що лише початок, лише виток ріки її щастя! Вода, якої вона ще не може зачерпнути й піднести до уст, ніколи не перестане омивати її. Чого ж турбуватись? Це ще не найдорожчі хвилини. Вона завжди гойдатиметься на хвилях цих грудей, вона їм вірить, плистиме з ними без кінця-краю. Хвилі нестимуть її місяцями, роками. Вічно триматиме її це тіло. Це серце, ця людина, її людина, найближча з усіх. Здавалося, що й Робер збуджений близькістю дівчини. Не знала Роза тільки того, що він повен неспокійних і ницих думок, підозри, підрахунків. На заклик юної дівчини відкликалося лише його міцне тіло, а свідомість ішла за ним назирці; як мисливець, що думкою витає далеко, дивиться і не бачить, як його пес уже обнюхує траву і пазурами дере вологу землю.
У більярдній біля відчинених дверей пані Револю казала Жюльєнові:
– Вони не вертаються. І не чекай їхнього повернення… Досить із тебе на перший раз. Нареченим треба, звичайно, все пробачати, та я таки вважаю, що вони повинні були подякувати тобі за всі твої зусилля… Піти отак, навіть не перепросивши!
– Не треба мені ніякої вдячності, цього вечора моє місце тут, і я не пошкодував останніх сил, щоб прийняти нареченого моєї сестри. За певних обставин треба забувати свій жалюгідний стан. За це я дорого заплачу, звичайно… Наперед знаю, що не спатиму сьогодні…
– А може б, ти прийняв аллонал?
– Ні, це просто нечувано! Невже ти не знаєш, що моя печінка не зносить аллоналу? Моя печінка не терпить ніяких наркотиків… Я тебе прошу, Дені, не кури тут, вийди.
Дені підвівся, ступив кілька кроків до дверей, потім сів у плетене крісло. Десь недалеко жаба невпинно, з регулярними інтервалами, ронила звук, чистіший за солов'їний спів… Кажани літали туди-сюди… Жаби, кажани, солов'ї, небо, подірявлене зірками, обсипані цвітом липи… Йoгo страждання ніяк не пов'язане з цим світом, тут він не зможе вгамувати своєї спраги. Сухорлявий, сповнений гіркоти, він напружено вслухався в тишу. Ні, ніякого шуму в тремтінні лугів… Чого він боїться смерті? І ось ужe в його уяві виникає картина: він лягає в ліжко, відкриває коробочку з наркотиками – і відчуває в собі лемент жаху. Ні, він житиме, йому ще тільки сімнадцять років. Він нахиляється й торкає теплі кам'яні плити під ногами. Мати голосно каже:
– Це мене все ж таки непокоїть. Він мав би мовити хоч слово, щоб нас заспокоїти. А він дав нам зрозуміти, що все, пов'язане з Леоньяном, його не стосується… Навряд чи це можна пояснити його нечулістю чи байдужістю…
– Треба все ж таки порушити це питання, – озвався Жюльєн. – У моїй кімнаті стеля в такому стані… Колись обвалиться мені на голову.
– Я вважаю, що треба повернутися до нашого проекту…
– Якого проекту? – спитав Жюльєн позіхаючи.
– Я віддаю Леоньян Розі як посаг з умовою, що ми житимемо тут аж до смерті. Утримувати будинок в належному стані повинна вона; а з нас вона братиме певну платню. І, звичайно, Робер не може продати Леоньян, бо інакше будинок повернеться в наше володіння… – Вона помовчала. – Але Леоні ніколи не дозволить йому пристати на ці умови…. – додала за хвилину.
Дені гукнув знадвору:
– Не такий він слабовольний, як вам здається! Вистачило ж у нього мужності попросити Розиної руки…
– Загаси сигарету і йди сюди…
Дені ввійшов і сів біля матері. Жюльєн ляснув себе по щоці, пробурчавши:
– Ох, ці москіти!
Мати спитала:
– А ти як думаєш, Дені?
– На мою думку, треба, щоб Розета раніше спробувала…
– Нізащо в світі не погодиться. А проте небезпечного в цьому нічого нема…
– Ні, він, здається, таки добряче в Розу вклепався… Та зрештою можна по-різному тлумачити ці взаємини.
– Так, вона йому скаже: родина хоче продати Леоньян, у мене від цього серце розривається, я так мріяла, що він лишиться нам…
– І потім, – втрутився Жюльєн, – треба йому пояснити, що маєток даватиме прибуток, коли вкласти в нього певний капітал… Наприклад, можна розводити худобу…
Нехай спробує йому так сказати. Але після шлюбу ми заборонимо йому це робити… бо він увесь свій капітал сюди вгатить. Та, мабуть, не зайве буде натякнути, що можна звідси мати прибутки… Це, либонь, обеззброїть Леоні.
Дені спитав:
– То ви дозволяєте, щоб я поговорив про це з Розою?
Саме в цю мить під липами дівчина благала хрипким голосом:
– Пусти мене, облиш!
Вона обсмикнула сукню біля колін, поправила зачіску. Потім спитала, чи Робер не гнівається. Він відповів: "Та ні!" – й витяг коробочку з сигаретами. Роза ніби прокинулась від своїх мрій. Намагалась побачити вираз його обличчя, коли він, засвітивши сірника, затулив його руками од вітру. Безумовно, він не зробив і не хотів зробити нічого такого, чого б не прагнув кожен наречений його віку. Та Розі стало сумно. Вона схаменулася, почала уважніше прислухатися до цього незнайомого голосу, до його мовчання навіть, приглядатися до його рухів… Як ця людина відрізнялася від тієї, яку вона носила повсякчас у собі! Їй схотілося повернутися, знову віднайти того, колишнього Робера. Він пересмикнув плечима. Роза спитала знову:
– Ти таки гніваєшся?
– Та ні… але ж ти, свята невинність, не розумієш… Тобі здається, що це так просто – тулишся, тулишся, а потім "пусти"…
Говорив він похмуро, майже грубо.
