Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Треба було зробити ще найважливіше — вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив уже давно. У нього був ще складений садовий ножик, але на ніж, а надто на свої сили, він не покладався, тому й вибрав остаточно сокиру. Відзначимо до речі одну особливість усіх остаточних вирішень, які він уже прийняв у цій справі. Вони мали одну дивну властивість: чим остаточнішими вони ставали, тим більш потворними, безглуздими зразу ж робилися в його очах. Незважаючи на всю тяжку внутрішню боротьбу, він за весь час ніколи і на мить не міг увірувати в здійсненність свого задуму.

І якби навіть сталося коли-небудь так, що він би вже все до найменшої дрібниці розібрав й вирішив остаточно і сумнівів не лишалося б уже більше ніяких,— то тоді б, здається, він і відмовився від усього, як від справи жахливої, безглуздої і неможливої. Але невирішених пунктів і сумнівів лишалося ще безліч. Щодо того, де взяти сокиру, то ця дрібниця його анітрохи не турбувала, бо не було нічого легшого за це. Річ у тому, що Настя ніколи не сиділа дома, особливо вечорами: то побіжить до сусідів, то в крамничку, а двері завжди кидає навстіж. Хазяйка тільки через те й сварилася з нею. Отже, варто лише потихеньку ввійти, коли настане час, в кухню і взяти сокиру, а потім, за годину (коли вже все скінчиться), ввійти і покласти назад. Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти назад, а Настя вже тут, повернулася. Звичайно, треба пройти мимо і дочекатися, поки вона знову піде. а що, коли тим часом почне шукати сокиру і не знайде, розкричиться,— от і підозріння або принаймні привід до підозріння.

Але це ще були дрібниці, про які він і думати не починав, та й ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до того часу, коли сам в усьому переконається. Але останнє здавалося абсолютно нездійсненним. Так принаймні здавалося йому самому. Ніяк він не міг, наприклад, уявити собі, що коли-небудь закінчить думати, встане і — просто піде туди... Навіть недавно спробу свою (тобто візит з наміром остаточно оглянути місце) він тільки пробував зробити, але зовсім не насправжки, а так: "мовляв, піду і спробую, доки ж тільки фантазувати" — і зразу ж не витримав, плюнув і втік, лютий на самого себе. А тим часом, здавалося б, весь аналіз, тобто моральне розв´язання питання, він уже закінчив: казуїстика його вигострилася, як бритва, і сам у собі він уже не знаходив свідомих заперечень. Але остаточно він просто не вірив собі і вперто, рабськи, шукав заперечень на стороні і навпомацки, начебто хтось його силував і тяг до того. Останній же день, що так несподівано настав і приніс остаточне вирішення, подіяв на нього майже зовсім механічно: немовби хтось взяв його за руку і потягнув за собою, непереборно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень. Наче краєм одягу він потрапив у колесо машини, і його почало втягати в неї.

Спочатку,— а втім, ще й задовго до цих подій,— його цікавило одне питання: чому так легко виявляються і розкриваються майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців? Потроху він прийшов до різноманітних і цікавих висновків, і, на його думку, найголовніша причина полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у самому злочинцеві; сам же злочинець, і майже кожен, в момент злочину зазнає якогось занепаду волі й розуму, і їх заступає, навпаки, дитяча феноменальна легковажність, і саме в той момент, коли найбільш потрібні розум і обережність. За його переконанням виходило, що це затьмарення розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвиваються поступово і доходять до найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий момент злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба. Питання ж: чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимось подібним до хвороби? — він ще не почував себе спроможним розв´язати.

Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто, в його справі, не може бути таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом всього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини, що задумане ним — "не злочин"... [...]

Одна зовсім незначна обставина поставила його в безвихідь, ще перш як він спустився з сходів. Порівнявшись з хазяйчиною кухнею, двері в яку, як і завжди, були розчинені навстіж, він скоса обережно глянув туди, щоб спочатку перевірити: чи немає там, замість відсутньої Насті, самої хазяйки, а коли немає, то чи добре причинено двері в її кімнату, щоб вона теж як-небудь звідти не визирнула, коли він увійде за сокирою? Але як же він здивувався, побачивши раптом, що Настя цього разу не тільки вдома у себе на кухні, а ще й зайнята ділом: витягає з корзинки білизну і вішає на вірьовках! Побачивши його, вона перестала розвішувати, обернулася і весь час дивилася на нього, поки він проходив. Він відвів очі і пройшов, начебто нічого не помічаючи. Але справі був кінець: сокири немає! Це його вразило страшенно.

"І чого це я вигадав,— думав він, підходячи до воріт,— чого це я вигадав, що її неодмінно в цей час не буде вдома? Чому, чому, чому я так напевно це вирішив?" Він був приголомшений, навіть ніби принижений. Від злості йому хотілося сміятися з себе. Тупа, звіряча лють закипіла в ньому.

Він спинився в роздумі біля воріт. Іти на вулицю так, аби йти гуляти, йому було противно, повертатися додому — ще противніше. "І таку нагоду назавжди втратив!" — пробурмотів він, безцільно стоячи біля воріт, просто проти темної комірки двірника, теж відчиненої. Раптом він здригнувся. З двірникової комірчини, яка була від нього за два кроки, з-під лави праворуч щось блиснуло йому в очі... Він озирнувся навкруги — нікого. І навшпиньки підійшов він до двірницької, спустився вниз по двох сходинках і стиха покликав двірника. "Такі є, немає дома! Але ж десь близько, у дворі, бо двері розчинені навстіж". Він миттю кинувся до сокири (це була сокира) і витяг її з-під лави, де вона лежала між двома полінами; тут же, не виходячи, прикріпив її до петлі, обидві руки засунув у кишені і вийшов з двірницької; ніхто не помітив! "Не розум, то біс",— подумав він, дивно осміхаючись. Цей випадок дуже підбадьорив його.

Він ішов вулицею тихо й поважно, не поспішаючи, щоб не викликати ніяких підозрінь. Мало дивився на зустрічних, навіть старався зовсім не дивитись на них і бути щонайменше примітним. Тут згадав він про свій капелюх. "Боже мій! І гроші були позавчора, і не міг змінити на картуза!" Прокльон вихопився з душі його.

Зазирнувши випадково, одним оком, у крамничку, він побачив, що там, на стінному годиннику, вже десять хвилин на восьму. Треба було і поспішати і водночас зробити гак: підійти до будинку в обхід, з іншого боку... [...]

Та от уже й близько, ось і будинок, ось і ворота. Десь раптом годинник вибив один раз. "Що це, невже пів на восьму? Бути цього не може, мабуть, поспішають!"

На щастя його, на воротях знову все обійшлося благополучно. Мало того, навіть, мов навмисно, в ту саму мить тільки що поперед нього в´їхав у ворота величезний віз сіна, який зовсім закривав його весь час, поки він проходив підворіття, і тільки віз виїхав з воріт у двір, він миттю прослизнув праворуч. Чути було, там, по той бік воза, як кричало й сперечалося кілька голосів, але його ніхто не помітив і назустріч ніхто не трапився. Багато вікон, які виходили на цей величезний квадратний двір, було тоді відчинено, але він не підвів голови — не мав сили. Сходи до старої були близько, зразу з воріт праворуч. Він уже був на сходах...

Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. "Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але... над ними ще два поверхи".

Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти, та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками, теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,— виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: "Чи не повернутись?" Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно... Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, обсмикнувся іще раз поторкав у петлі сокиру. "Чи не блідий я... занадто? — думалося йому,— чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива... Чи не зачекати ще... поки серце вгамується..."

Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче... Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, вже дужче.

Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички... і ще раз припав ухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши ухом до дверей...

Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і знаку не дати, що ховається; потім подзвонив втретє, але тихо, солідно і без будь— якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно — ця хвилина відкарбувалася в пам´яті навіки,— він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше, що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував... Ще за мить він почув, що защіпку знімають.

VII

Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви.