Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Де моя донечка? Дайте сюди мою квіточку!
— Нехай тобі Бог помагає, Яне! Нехай тобі Бог помагає! — примовляв малий рицар, знову обіймаючи Скшетуського.
— Нехай вам Бог відборгує за все, що ви для мене зробили. Мені слів бракує. Життя моє, кров — мала для вас нагорода! — відповів Скшетуський.
— Не переймайся цим! — волав Заглоба. Мир укладено! Кепський мир, милостиві панове, але що врадиш. Добре, що хоч ми вже покинули цей зачумлений Збараж. Тепер, люб'язні добродії, поживемо у спокої. Усе це нашими стараннями, і моїми теж, бо якби Бурляй жив досі, нічого б із цього перемир'я не вийшло. А тепер можна й весілля справити. Вище носа, Яне! Тримайся молодчиною! Ніколи не здогадаєшся, який для тебе князь–воєвода приготував весільний подарунок! Колись розкажу, а зараз... Де в дідька моя донечка? Мерщій давайте сюди мою донечку! Тепер уже її Богун не викраде — хіба що перед цим із нього шкуру злуплять! То де ж моя мила донечка?
— Я саме на коня сідав, щоб їхати назустріч дружині каштеляна сандомирського, — мовив Скшетуський. — їдьмо, їдьмо, бо я збожеволію.
— Гайда, милостиві панове! Їдьмо із ним, щоб не гаяти часу. Гайда!
— Пані Вітовська вже, мабуть, недалечко, — зауважив ксьондз.
— Уперед! — додав пан Міхал.
Але Скшетуський уже був за дверима і скочив у сідло так легко, ніби щойно не підвівся із ліжка після хвороби. Жендзян тримався при ньому, щоб не лишатися з ксьондзом віч–на–віч. Пан Міхал із Заглобою приєдналися до них, і ось уже вони чимдуж мчать попереду топорівським битим шляхом, а за ними летить уся шляхта і драгуни в червоному — ніби вітер підхопив і несе дорогою червоні пелюстки маків.
— Хутчій! — кричить Заглоба, б'ючи острогами коня.
Так проскакали вони верст із десять, аж ось на закруті дороги побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по–турецькому паюків . Кілька із них, помітивши озброєних вершників, притьмом рвонули їм назустріч — спитати, хто такі.
— Свої! Із королівського війська! — вигукнув пан Заглоба. — А це хто їде?
— Дружина каштеляна сандомирського! — прозвучала відповідь.
Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не знаючи, що робить, зсунувся із коня й став, похитуючись, край дороги. Шапку він скинув, а по скронях у нього рясно стікав піт. Так стояв наш рицар на порозі щастя, тремтячи усім тілом. Пан Міхал теж зіскочив із коня й підхопив попідруч ослаблого приятеля.
Біля них, поскидавши шапки, край битого шляху зупинилася решта, а тим часом вервечка возів і колясок наблизилася й почала проїздити далі. З пані Вітовською їхало кільканадцять різних дам, котрі з подивом поглядали на рицарів, не розуміючи, що означає поява цього жовнірського загону при дорозі.
Аж нарешті посередині почту з'явилася карета, далеко розкішніша за всі інші. Крізь її одчинені віконця рицарі побачили поважне обличчя сивоволосої дами, а поруч неї — гарненьке личко панни Курцевич.
— Донечко! — вигукнув Заглоба, кидаючись наосліп до карети. — Донечко! Скшетуський із нами!.. Доню!
Серед почту почулися крики: "Стій! Стій!". Зчинилося замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а радше, тягли Скшетуського до карети, він же, геть знесилівши, здавалося, от–от упаде на землю. Голова його повисла на груди, і він, уже не в змозі ступити й кроку, упав на коліна перед підніжком карети.
Та вже наступної миті сильні й ніжні руки Курцевичівни підтримали пониклу голову знебулого рицаря.
Заглоба ж, побачивши здивування дружини каштеляна сандомирського, кричав:
— Це Скшетуський, герой Збаража! Той, що пробився крізь ворожий табір і врятував війська, князя, усю Річ Посполиту! Нехай їх Бог благословить на все життя!
— На все життя! Vivant! Vivant! — волала шляхта.
— На все життя! — підхопили князівські драгуни, аж гучна як грім луна прокотилася топорівськими полями.
— У Тарнопіль! До князя! На весілля! — вигукував Заглоба. — Ну що, донечко? Скінчилися твої поневіряння!.. А Богунові — ката й меча!
Ксьондз Цецишовський стояв, звернувши очі до неба, а вуста його повторювали чудові слова натхненного проповідника:
— "Ті, що сіяли зі сльозами, пожинатимуть із радістю...".
Скшетуського посадили в карету обіч князівни, і почет рушив далі. Стояла чудова погожа днина, діброви й поля ніжилися у промінні сонця. По самісінькому низу і вище, у синій яснині, вже плавало тут і там срібне павутиння, що пізно восени наче снігом укриває тамтешні поля. І великий спокій панував довкола, лиш коні бадьоро пофоркували собі у почті.
— Пане Міхале! — озвався Заглоба, торкнувшись своїм стременом стремена Володийовського. — Щось мене знову здавило за горло і тримає, як тоді, коли пан Підбип'ята — вічна йому пам'ять! — зі Збаража вийшов: але як подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, так легко стає на серці, ніби кварту доброго вина одним духом випив! Якщо й тебе не спіткає подружня пригода, будемо на старість їхніх діток гойдати. Кожному своє на роду написано, пане Міхале, а от ми з тобою, либонь, для війни народжені, а не для подружнього життя.
Малий рицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше, ніж зазвичай.
Вирішено було їхати до Топорова, а звідти до Тарнополя, аби там з'єднатися з князем Ієремією і вкупі з його хоругвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою пан Заглоба розповідав дружині каштеляна сандомирського про те, що сталося останнім часом. Тож вона дізналася, що король під Зборовом після кривавої битви, яка не дала переваги жодній із сторін, уклав договір із ханом — не вельми добрий, але такий, що принаймні хоч на певний час забезпечував спокій Речі Посполитій. Хмельницький за цим договором і далі лишався гетьманом і мав право із незліченної кількості простолюду відібрати собі сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку він присягнув королеві й станам у вірності й послуху.
— Це безперечно, — розмірковував Заглоба, — що із Хмельницьким нова війна неминуча, та якщо тільки булава не обмине нашого князя, усе буде зовсім по–іншому...
— Та скажи ж ти, добродію, Скшетуському найголовніше, — мовив, під'їхавши ближче, малий рицар.
— А й правда! — вигукнув Заглоба. — Я саме з цього й хотів почати, але ми якось і досі не оговталися. Ти навіть не здогадуєшся, Яне, що після того, як ти пішов, Богун попав у полон до князя.
Скшетуського й Гелену ця несподівана новина так приголомшила, що вони не могли вимовити й слова — князівна тільки розвела руками, і настало мовчання. Аж перегодя Скшетуський спитав:
— Як? Як це сталося?
— Це перст Божий, — відповів Заглоба, — істинно перст Божий, кажу вам. Договір уже було укладено, і ми саме виходили із цього зачумленого Збаража. Князь із кавалерією подався на лівий фланг — пильнувати, щоб на військо не напали кримчаки... Вони ж бо часто–густо договори порушують... Коли це враз ватага, коней на триста, кидається на князівську кавалерію.
— Тільки Богун міг таке вчинити! — вигукнув Скшетуський.
— Це він і був. Та не на збаразьких жовнірів козакам нападати! Пан Міхал умить оточив їх і вирубав до ноги, а Богуна двічі полоснув шаблею — тут його й скрутили. Не щастить йому із паном Міхалом, він уже й сам у цьому переконався — як–не–як, а тричі терпів фіаско. Та й не шукав він нічого іншого, як тільки смерті.
— Як згодом виявилося, — додав пан Володийовський, — Богун хотів будь–що із Валадинки потрапити у Збараж, але не встиг — дорога ж бо далека, — а коли довідався, що мир укладено, збожеволів від люті й ні на що вже не зважав.
— Хто з мечем піде, від меча й загине, така вже воля фортуни, — сказав Заглоба. — Шалений це козак, а з відчаю став іще шаленішим. Через нього страшний ґвалт учинився між нами і черню. Ми думали, знову війна почнеться, бо князь перший оголосив, що договір порушено. Хмельницький хотів був Богуна рятувати, аж тут хан на нього насипався. "Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!". І Хмельницькому війною пригрозив, а до нашого князя прислав гінця, через якого сповістив, що Богун самохіть поліз у бійку і попрохав князя не робити з цього події, а з Богуном учинити, як із розбійником. Здається, хан і своє мав на думці: аби татари могли ясир спокійно відпровадити — вони його набрали стільки, що тепер, либонь, у Стамбулі хлопа можна буде за два вухналі купити.
— І що ж князь із Богуном зробив? — стурбовано запитав Скшетуський.
— Звелів був негайно кілок для нього вистругати, але згодом передумав і так сказав: "Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче". Сидить тепер козарлюга у Тарнополі в підземеллі; фельдшер йому макітру перев'язує. Боже милий, скільки ж уже разів душа його покинути хотіла! Жодному вовкові собаки так шкури не натермосили, як ми йому. Сам пан Міхал кусав його тричі. Та це міцний горішок, хоч, правду кажучи, нещасний чоловік. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і важив на моє життя, а надаремно — я й пив із ним, і чалився, як із рівним, аж поки він на тебе, донечко, руку підняв. Я ж бо його теж міг ножем шпортнути у Розлогах... Але давно відомо, що нема вдячності на світі й мало хто добром за добро платить. Господь із ним!..
І пан Заглоба закивав головою...
— Що ж ти з ним учиниш, Яне? — спитав він перегодя. — Жовніри подейкують, форейтора із нього зробиш, адже чоловік він ставний, та мені вірити не хочеться, що ти на таке здатен.
— Запевняю, я цього не зроблю, відповів Скшетуський. — Великої відваги це ратник, та ще й безталанний — тим паче я його ніякою хлопською роботою не зганьблю.
— Нехай відпустить йому Бог усі його гріхи, — озвалася князівна.
— Амінь! — додав Заглоба. — Він смерть, наче матір, просить, щоб його забрала... І, мабуть, знайшов би її, якби не спізнився під Збараж.
Усі замовкли, роздумуючи над дивними перипетіями долі. Невдовзі вдалині показалася Грабова, де зробили перший привал. Тут вони застали жовнірів, що поверталися зі Зборова. Приїхали сюди і пан Вітовський, каштелян сандомирський, котрий зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і пан староста красноставський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом верталася додому.
Обійстя у Грабовій було спалене, як і решта будинків, та оскільки день видався чудовий, тихий і теплий, подорожні, не шукаючи даху над головою, розташувалися у діброві просто неба.
