Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Амінь. Я цього рицаря знаю.
Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.
— Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? — спитав його ксьондз.
— Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, — відповів Скшетуський.
— Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.
Зненацька ксьондз звернувся до Яна Казимира.
— Всемилостивий королю, — мовив він, — ваша королівська величність неодмінно вирішила йти на допомогу князю–воєводі руському?
— Вашим молитвам, панотче, — відповів король, — довіряю вітчизну, військо і себе, бо знаю, що це страшний ризик, але не можна дозволити, аби князь–воєвода гинув у тій злощасній фортеці й із ним полягли такі рицарі, як оцей, що сидить перед вами.
— Бог пошле нам звитягу! — вигукнуло кільканадцять голосів.
Ксьондз підніс руки до неба, і в залі залягла тиша.
— Benedico vos, in nomine Patris e Filii, e Spiritus sancti .
— Амінь! — мовив король.
— Амінь! — повторили усі.
Спокій з'явився на стурбованому досі обличчі Яна Казимира, і лише очі його світилися незвичайним блиском. Присутні неголосно загомоніли про майбутній похід — багато хто ще сумнівався, що король вирушить негайно, — він же узяв зі столу шпагу і кинув Тизенгаузові, аби той її йому причепив.
— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.
— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.
Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:
— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.
Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її "на ноги підняти" і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.
— Всемилостивий королю, — сказав ксьондз, — що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.
— Добре, панотче, — відповів король. — Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким–небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам'ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!
Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним — пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння врзів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри — кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада — і гуркіт дедалі посилювався.
— Уже рушають! — мовив ксьондз.
— Під Збараж... на порятунок — прошепотів Скшетуський.
І не відомо, чи то від радості, чи то від тяжких трудів, чи від усього вкупі він так знемігся, що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.
Тим часом, ідучи до будинку тутешнього парафіяльного священика, вони опинилися у юрбі жовнірів, що збиралися перед костьолом. Це були сапегинські хоругви й піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли абияк, подекуди збившись купками й загороджуючи шлях пішоходам.
— З дороги! З дороги! — вигукував ксьондз.
— А хто це тут шукає дороги?
— Гусарський товариш зі Збаража.
— Чолом йому! Чолом! — лунала безліч голосів.
Одні розступалися відразу, інші, навпаки, збивалися в купу ще дужче, бажаючи побачити героя. І дивилися здивовано на цього змученого голодранця, на його страшне обличчя, освітлене місячним сяйвом, і, вражені, шепотіли:
— Зі Збаража, зі Збаража...
З превеликими труднощами довів ксьондз Скшетуського до попівства. Там його викупали, відмили од болота і крові, а потім ксьондз наказав покласти його у ліжко священика, а сам повернувся до війська, що вирушало у похід.
Скшетуський був напівпритомний, але лихоманка не давала змоги йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм — і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум... "Військо йде", — пробурмотів сам до себе... Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.
І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву...
РОЗДІЛ XXX
Спав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка — довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: "Не туди!" панові Лонгінусу Підбип'яті — лише про князівну не згадав ні разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь–який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна — точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з'явився у хату, де він вирішив переночувати.
Видіння це плутало його думки — йому ввижалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову на Хоморі й спить у хаті, а прокинувшись, відведе хоругви до Тарнополя... Розгромлений під Старокостянтиновом Кривоніс утік до Хмельницького... Жендзян приїхав із Гущі й сидить біля нього... Скшетуський хоче заговорити, хоче звеліти пахолкові сідлати коней, але не може... І знову з'являється думка, що не на Хоморі він, що уже було взято Бар, — аж тут Скшетуського пронизує біль, і нещасна його голова знов занурюється у темряву. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Проте за хвилю з цієї темряви, із цього хаосу виринає нове видіння — Збараж... облога... Отже, він не на Хоморі? А Жендзян усе одно сидить біля нього, схиляється над ним. Крізь прорізані у віконницях сердечка до кімнати сійнувся пучок яскравого світла й виразно освітив обличчя пахолка, сповнене зажури і співчуття...
— Жендзяне! — раптом вигукує Скшетуський.
— О мій добродію! Нарешті–таки ви мене впізнали! — кричить пахолок і припадає до ніг господаря. — А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться...
Настало мовчання — чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.
— Де я? — спитав пан Скшетуський.
— У Топорові... Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов... Хвалити Бога! Хвалити Бога!
— А король де?
— Пішов із військом виручати князя–воєводу.
Знову настало мовчання. Сльози радості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:
— Пощастило–таки вашу милость живим побачити...
Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно.
Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями...
Жендзян сів у ногах ліжка...
— То це я зі Збаража вийшов? — запитав рицар.
— Авжеж, мій добродію... Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.
— Пан Підбип'ята переді мною спробував пройти, але загинув...
— О Господи! Пан Підбип'ята загинув? Такий щедрий і доброчесний пан... Хух, аж дихання сперло... Як же вони такого крем'язня подужали?
— Із луків його застрелили...
— А як там пан Володийовський і пан Заглоба?
— Нівроку були, коли я вирушав.
— Ну й хвалити Бога! Це найкращі вашої милості приятелі... Тільки мені ксьондз наказав мовчати...
Жендзян затнувся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі. Нарешті він озвався:
— Ваша милость!..
— Чого тобі?
— А що ж станеться із пана Підбип'яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку... Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини у нього немає?
Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:
— Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили... Ми стільки горя укупі сьорбнули... Та тільки ксьондз говорити мені не велів... Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу — нас орда так притисла, що не було ніякої ради.
— Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.
— Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився...
— А де це вас орда так приперла?
— За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були... Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив...
На хвилю запала мовчанка.
— Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, — мовив Скшетуський, — бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував... Але марно...
— Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз... Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти — каже мені — пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.
Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни... Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:
— А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?
— Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала — сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться... Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися...