Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
Тоді він іде до дверей і повертає ключ у замку. Тепер, сівши поряд з нею, він бачить її профіль. У неї маленький носик, ні надто кирпатий, ані надто гострий. Фрагонарівський ніс, думає він, і фрагонарі-вський рот. На вигляд і не скажеш, зіпсута вона чи невинна, така собі невинно-зіпсута, як ті пастушки на картинах Фра-гонара; але в неї польське обличчя, і навіть потилиця якась чисто польська, гнучка і гарна у своїй простоті.
Добре, що він прихопив з собою цигарки. От тільки сірники скінчилися. Вона підхоплюється, відчиняє шафу, напхану різними пляшками й коробками, дістає звідти сірники. Але перше, ніж дати їх Андреасові, записує на аркуші паперу, що лежить у шафі.
— Я повинна все записувати,— знову лагідно пояснює вона.— Навіть таку дрібницю.
Вони курять і дивляться на золотавий львівський краєвид, на садки поза віллами.
Ти була оперною співачкою? — питає Андреас.
— Ні,— відповідає вона.— Вони мене так називають че рез те, що я вчилася музики. Вони вважають, що кожен, хто вчиться музики, неодмінно повинен співати в опері.
— То ти не співаєш?
— Та співаю, тільки я не вчилася співів співаю просто., просто так.
— А чого ж ти вчилася?
— Гри на 4>ортепіано,— каже вона спокійно.— Я хотіла стати піаністкою.
Дивовижно, думає Андреас, адже я, я теж хотів стати піаністом. Шалений біль стискає його серце. Я теж хотів стати піаністом, це було мрією мого життя. Я вже навіть досить пристойно грав, досить непогано грав, але на мені свинцевим тягарем висіла школа. Школа не давала мені нічого робити. Спершу треба було отримати атестат зрілості. Кожна людина в Німеччині повинна насамперед отримати атестат зрілості. Без атестата нікуди не поткнешся. Отже, я повинен був спершу закінчити школу, а коли я нарешті її закінчив, йшов уже тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік, і довелося відбувати трудову повинність, а коли я відбув трудову повинність, почалася війна, і вже чотири з половиною роки як я не торкався клавішів фортепіано. Я хотів стати піаністом. Я мріяв про це так, як хтось мріє стати директором середньої школи. А я, я так хотів стати піаністом, понад усе на світі я любив 4>ортепіано. Та з цього нічого не вийшло. Спершу атестат зрілості, тоді трудова повинність, а тоді ці свині почали війну, ці свині... Біль стискає йому горло, ніколи ще він не почував себе таким нещасним, як тепер. Це добре, що я страждаю, думає він, може, за це мені проститься те, що я сиджу тут, у львівському борделі, поруч із Солісткою, ціна якої дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи сірників і фортепіано, яке коштує шість сотень. Може, мені все це проститься за цей страшний біль, який паралізував мене, паралізував через те, що вона вимовила слова "піаністка" і "офортепіано". Який страшний цей біль, він душить горло, наче страшна отрута, й поволі стікає вниз — по стравоходу в шлунок, розливається по всьому тілу. А ще півгодини тому я був такий щасливий, бо пив сотерн і думав про терасу над морем у Ле Трепорі, де кохані очі тієї дівчини були зовсім поруч і де я подумки грав на о^юртепіано, грав для коханих очей. А тепер, у цьому борделі, мене буквально спопеляє біль, хоч я й сиджу поряд з цією чарівною дівчиною, такою чарівною, що мені міг би позаздрити весь переможний німецький вермахт. І я тішуся своїм стражданням, радію, що ось-ось упаду з болю, щасливий від свого страждання, нестерпного страждання. І все-таки я сподіваюсь, що мені багато чого проститься, і те, що я не молюсь, не молюсь, не молюсь і не клянчу на колінах, коли мені лишилось усього дванадцять годин до смерті. Але де я міг би стати на коліна? Ніде в світі не лишилося більше місця, де я міг би спокійно постояти на колінах. Хіба сказати О ліні, щоб вона постерегла двері, адже Віллі все одно заплатить шістсот марок за фортепіано і двісті п'ятдесят за прекрасну Солістку, не рахуючи сірників і пляшки вина, яку я візьму для Оліни, щоб вона не дуже нудьгувала...
— Що з тобою? — питає Оліна. Відколи він крикнув "не треба", в її лагідному голосі відчувається здивування.
Він підводить на неї очі; як приємно дивитися в її очі, в сірі, дуже ласкаві, сумні очі. Треба відповісти.
— Нічого,— каже він, і несподівано в нього виривається запитання, хоча йому коштує неймовірних зусиль видобути цих кілька слів з наповненого отрутою і болем рота: — Ти встигла довчитися?
— Ні,— коротко відповідає вона.
Справді жорстоко і далі розпитувати її. Дівчина кидає цигарку у велику металеву попільничку, яку вона поставила на підлозі між обома кріслами, і теж питає дуже тихо і лагідно:
— Хочеш, щоб я тобі розповіла?
— Хочу,— відказує він, не сміючи підвести на неї погляду, тому що боїться зустрітися з її спокійними сірими очима.
— Добре,— погоджується вона, але відразу й замовкає. Дивиться в підлогу. А потім він відчуває, що Оліна підняла голову, і раптом питає: — Скільки тобі років?
— У лютому було б двадцять чотири,— тихо каже він.
— У лютому було б двадцять чотири. Було б... Але не буде?
Він дивиться на неї, вражений, який у неї тонкий слух! І раптом розуміє, що він їй про все розповість, тільки їй одній він може це розповісти. Вона буде єдиною людиною, яка дізнається про те, що він повинен умерти завтра на світанку, десь перед шостою або відразу по шостій...
— Та ні, це я тільки так сказав. А яке місто,— питає він раптом,— знаходиться за сорок кілометрів від Львова в напрямку... в напрямку Чернівців?
Вона іще більше дивується.
— Стрий,— каже вона.
Стрий? Яка чудернацька назва, думає Андреас, видно, я не помітив його на карті. Господи, хоч би не забути помолитися за стрийських євреїв... Сподіваюсь, у Стрию ще лишились євреї... Стрий... Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия... навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті, яку мені дав Віллі...
— В лютому тобі буде двадцять чотири роки,— каже Олі-на.— Смішно, але мені теж.
Він дивиться на дівчину. Вона посміхається.
— І мені теж,— повторює вона.— Я народилась дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот двадцятого року.
Вони довго дивляться одне на одного, дуже довго, вони не можуть одвести погляду, а тоді Оліна нахиляється до нього, та відстань між кріслами виявляється завеликою, і вона встає, підходить до нього й хоче обійняти... але він відхиляється.
— Не треба,— каже він тихо.— Тільки не сердься, будь ласка, може, хай пізніше... я тобі поясню... я... я народився п'ятнадцятого лютого...
Вона припалює нову цигарку, добре, що не образилась. Усміхається. Напевно, подумала: він же винайняв і цю кімнату й мене на цілу ніч. А зараз щойно шоста, ще навіть і шостої нема...
— Ти ж збиралась мені розповісти,— нагадує Андреас.
— Так,— каже вона.— Ми з тобою однолітки, це добре. Я на три дні від тебе старша. Цілком би могла бути твоєю сестрою...— вона сміється.— А може, я й справді твоя сестра.
Розповідай, прошу тебе.
— Гаразд,— каже вона.— Я розповім. Гаразд. Я вчилася в консерваторії у Варшаві. Ти ж хотів знати, де я вчилася, правда?
— Так?
— Ти знаєш Варшаву?
— Ні.
— Гаразд. Так от. Варшава — велике місто, чудове місто, консерваторія знаходилась у будинку, схожому на цей. Тільки сад був більший, набагато більший. У перервах ми прогулювались у тому великому гарному саду і фліртували. Мене вважали дуже обдарованою студенткою. Я вчилась по класу фортепіано. Я більше хотіла грати на клавесині, але там цього не вчили, й мені довелося займатися фортепіано. На вступному іспиті я мала грати зовсім маленьку й просту сонату Бетховена. Такі прості маленькі речі дуже небезпечні. Можна зіграти або зовсім безбарвно, або надто патетично. Такі прості твори завжди дуже важко виконувати. Це був Бетховен, розумієш, Бетховен, але дуже ранній, ще майже зовсім класичний, ще майже як Гайдн. Дуже підступна річ як для вступного екзамену, розумієш?
— Так,— каже Андреас і відчуває, що сам ось-ось розплачеться.
— Так ось, я склала іспит на "дуже добре". Вчилась і грала до... ну... доки не почалася війна. Ясно, до осені тридцять дев'ятого, два роки; протягом цих двох років я багато грала і багато фліртувала. Я завжди любила цілуватись і фліртувати, розумієш? Я вже цілком пристойно грала Ліста і Чайковського. Але Бах а так і не навчилася грати як слід. А мені страшенно хотілося грати Баха. І Шопена грала зовсім непогано. Ну от. А потім почалася війна... боже мій, там за консерваторією був сад, такий чудовий сад, там були лавочки й альтанки; часом у саду влаштовували свята з музикою і танцями... пам'ятаю свято на честь Моцарта... чудове свято Моцарта. Я тоді вже досить добре грала Моцарта. Ну, а потім почалась війна!
Раптом вона уриває свою оповідь. Андреас запитально дивиться на неї, але її погляд стає колючим. І волосся над фрагонарівським чолом непокірно стирчить.
— Господи,— каже вона сердито.— Роби зі мною те, що роблять інші. Навіщо ці пустопорожні розмови?
— Ні,— каже Андреас.— Ти повинна мені розповісти.
— За це,— каже вона насупившись,— за це ти не маєш чим заплатити.
— Чому ж,— заперечує він.— Я заплачу тобі тією ж монетою. Я теж розповім тобі про себе. Все...
Але вона мовчить. Втупилась у підлогу й мовчить. Він дивиться на неї і думає: а все-таки по ній видно, що це повія. Чуттєвість проглядає з кожної жилки її гарного обличчя, ні це зовсім не невинна пастушка, це досить-таки зіпсута пастушка. І все ж як боляче переконуватись, що вона все-таки повія. Мрії були чудові! Вона цілком би могла стояти десь на вокзалі Монпарнас. І добре, що до нього знову повернувся біль. На деякий час він був зовсім зник. Як гарно було слухати її м'який голос, коли вона розповідала про консерваторію...
— Яка нудота! — каже вона раптом зовсім байдуже.
— Давай вип'ємо вина,— пропонує Андреас.
Вона встає, діловито йде до шафи й так само байдуже питає:
— Що б ти хотів випити? — Зазирнувши до шафи, додає: — Тут є червоне і біле. І, здається, є мозельське.
— Добре,— відповідає він.— Будемо пити мозель.
Вона приносить пляшку, підсуває ближче маленький столик, простягає Андреасові коркотяг і, поки він відкорковує пляшку, ставить на стіл келишки. Він дивиться на неї, потім наливає вино, вони цокаються, й Андреас усміхається, дивлячись у її сердите обличчя.
— Давай вип'ємо за наш рік народження,— пропонує він.— За тисяча дев'ятсот двадцятий.
Вона мимоволі відповідає посмішкою.
— Ну, гаразд, але розповідати я все одно більше нічого не буду.
— Хочеш, я розкажу про себе?
— Ні,— каже вона.— Усі ви тільки й знаєте, що говорити про війну.
