Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх

А потім вони сідають у таксі... і вперед!

— А тепер,— каже Віллі,— тепер ми поїдемо туди, де "ставлять печатки". Саме о п'ятій вони відчиняють.

— Можна, я ще раз гляну на карту,— питає Андреас Блондина, але перше, ніж той встигає знайти її у своїй льотній сумці, вони зупиняються. Вони тільки трохи проїхали по цьому широкому, меланхолійному проспекту австро-угорських часів, у глибині якого видно було великі галявини і поодинокі вілли. Таксі зупиняється перед будинком пізніших, уже польських часів, у нього майже плаский дах, помальований брудно-жовтим кольором фасад і високі, вузькі вікна, закриті віконницями, як у Франції; віконниці з вузесенькими прорізами, пофарбовані вже, видно, дуже давно сірою фарбою. Будинок, де "ставлять печатки", явно польських часів, і Андреас чомусь відразу здогадується, що це бордель. Увесь нижній поверх затуляє густий живопліт, а коли вони йдуть через палісадник, Андреас помічає, що на вікнах першого поверху віконниць немає...

Він бачить штори кольору кориці, штори бруднуваті, майже темно-коричневі, з червонявим відтінком.

— Тут є всі на світі печатки,— каже сміючись Віллі,— треба тільки знати, чого хочеш, і вміти себе поставити.

Вони зупиняються біля входу з речами в руках. Віллі смикає за шнур дзвінка, і їм доводиться досить довго чекати, перш ніж щось озивається в цьому німому, зловісному будинку, хоча Андреаса не залишає відчуття, що за ними весь час

спостерігають. Це триває так довго, що Віллі починає непокоїтись.

— Чорти б їх ухопили,— каже він.— Що їм від мене ховати? Вони ховають усе підозріле, коли до будинку підходить хтось незнайомий,— пояснює він сердито.

Нарешті двері відчиняються, й літня пані, улесливо всміхаючись, зустрічає Віллі з розкритими обіймами.

— Я вас спочатку не впізнала! — люб'язно вигукує вона.— Прошу заходити. А ці,— вона показує на Андреаса й Блондина,— ці двоє молодих людей,— вона трохи несхвально хи тає головою,— молоді люди ще надто молоді для нашого будинку.

Всі троє заходять і складають речі в ніші біля гардеробу.

— Нам потрібні "печатки" на завтрашній поїзд, той що

0 п'ятій ранку, на кур'єрський поїзд, розумієте?

Жінка з сумнівом дивиться на двох молодих відвідувачів. Вона трохи нервується. На ній сивувата перука, це відразу видно. Тонке обличчя, з різкими рисами, злегка підмальоване,

1 підмальовані дуже вправно, з якимось невловним виразом сірі очі. Елегантна сукня, з червоно-чорним візерунком, закрита високо, під саме підборіддя, щоб приховати шию старої жінки — зів'ялу, зморщену, як у курки, шкіру. їй треба носити високі стоячі коміри, як у генеральській 4>ормі.

— Гаразд,— каже нерішуче пані.— А ще?., ще щось бажаєте?

— Мабуть, щось випити і — мені дівчину, а вам?

— Ні,— каже Андреас,— мені не треба.

Блондин страшенно червоніє, він аж пітніє зі страху. Як йому зараз, напевно, жахливо, думає Андреас, може б, йому справді було краще взяти дівчину.

Раптом до Андреасового слуху долинає музика. Це якийсь уривок, клаптик мелодії. Десь відчинили двері до приміщення, в якому, напевно, стоїть радіо, й за цих півсекунди, поки двері були відчинені, він почув якісь уривки мелодії. Видно, хтось, шукаючи, крутить ручку радіоприймача... джаз... солдатські пісні... гучний голос і уривок музики Шуберта... Шуберт... Шуберт... Двері знову зачинились, але в Андреаса лишилося таке відчуття, ніби хтось штовхнув його просто в серце й від удару прорвало невидимий шлюз: він зблід, похитнувся і, щоб не впасти, прихилився до стіни. Музика... фрагмент з Шуберта... я віддав би десять років життя за те, щоб іще раз почути пісню Шуберта від початку до кінця, але в мене лишилось якихось усього дванадцять і три чверті години; адже зараз уже, напевно, п'ята.

— А ви,— питає його літня пані, й тільки зараз Андреас помічає, який неприємний у неї рот, з вузенькими, стиснутими в щілинку губами, який, певно, тільки й знає, що рахувати гроші, чисто тобі щілина в скарбонці.— Ви що ж,— занепокоєно питає пані,— нічого не хочете?

— Музику,— затинаючись, буркоче Андреас.— Музику тут можна купити?

Вона спантеличено, вагаючись, дивиться на нього. Чого тільки вона не продавала за своє життя. Печатки, й дівчат, і пістолети. її рот — це рот людини, що всім гендлюватиме, але вона не знає, як можна торгувати музикою.

— Я,— каже вона роздумуючи.— Музику... ну, звичайно. Сказати спершу "так" ніколи не зашкодить. Сказати "ні"

завжди встигнеться. Коли відразу сказати "ні", ґешефт, вважай, пропав.

Андреас випростується.

— То що, продасте мені музику?

— Тільки разом з дівчиною,— посміхається у відповідь пані.

Андреас страдницьки дивиться на Віллі. Він не знає, скільки це коштуватиме. Музика та ще й дівчина на додаток і, як не дивно, Віллі відразу ж розуміє його.

— Друзяко! — вигукує він.— Не забувай про заставну, хай живе заставна на Львів, усе, що схочемо, буде наше!

— Добре,— каже Андреас до жінки.— Беру музику і дівчину теж.

Двері розчиняються. За ними стоять троє дівчат, які, сміючись, прислухалися до торгу. Дві чорняві, а третя — руда. Руда, впізнавши Віллі, відразу кидається йому на шию, гукаючи до літньої пані:

— А ти продай йому Солістку!

Обидві чорняві сміються, одна з них підходить до Блондина й кладе йому руку на плече. Від цього дотику Блондин починає схлипувати, він буквально ламається, як соломина, так що чорнявій доводиться підхопити його й тримати, нашіптуючи на вухо:

— Тільки не бійся, хлопчику... тільки не бійся!

Власне, це добре, що Блондин плаче, Андреас і сам хотів би заплакати, потік сліз, досі стримуваний шлюзом, з шаленою силою ринув до горла, до пролому в мурі його байдужості. Нарешті і я зможу заплакати, але не хочу плакати перед цією жінкою, рот у якої схожий на щілину скарбонки, рот, який тільки й знає, що гроші. Може, я поплачу біля Солістки.

— Авжеж, авжеж,— ущипливо говорить чорнява, що виявилася зайвою,— якщо він хоче музики, пошли до нього Солістку.

Вона повертається і йде до дверей. І Андреас, який усе ще стоїть, прихилившись до стіни, чує, як знову відчиняються двері й до нього долинає ще один музичний уривок, але це вже не Шуберт... це щось з Ліста... Ліст — це теж чудово... Ліст теж може змусити мене заплакати, думає він, а я не плакав уже цілих три з половиною роки...

Блондин, як дитина, припав до чорнявої й плаче в неї на грудях, але ці сльози — добрі сльози. В них немає нічого від боліт Сиваша, нема нічого від страху, лишився тільки біль, багато-багато болю. А руда — в неї виявляється добродушне обличчя — просить Віллі, який обіймає її за стан:

— Ну, купи йому Солістку, він такий милий, він просто чарівний із цією своєю музикою.— Вона посилає Андреасові повітряний поцілунок і знову звертається до Віллі: — Він юний і солодкий хлопчик, і ти, старий грішнику, просто повинен купити йому на ніч Солістку і фортепіано.

— Ну, звичайно ж, уся заставна — наша! — горлає Віллі.

Літня пані веде Андреаса сходами, тоді коридором з безліччю зачинених дверей; нарешті вони опинилися в кімнаті, де стоїть кілька зручних крісел, ліжко й 4юртепіано.

— Це наша невеличка вітальня для інтимних свят,— каже вона.— За вітальню ми беремо по шість сотень за ніч, а за Солістку — це, звичайно, прізвисько, ви ж розумієте? — а Солістка коштує дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи того, що ви вип'єте і з'їсте.

Андреас, похитуючись, добирається до одного з крісел, киває головою, згідливо махає рукою й радіє, коли стара нарешті забирається геть. Йому чути, як у коридорі вона гукає до когось:

— Оліно!.. Оліно!..

Краще б він винайняв тільки фортепіано, думає Андреас, саме ^юртепіано без дівчини. Його раптом охоплює жах від думки, що він взагалі опинився в такому будинку. У відчаї він кидається до вікна й шарпає штору. Надворі ще видно. Навіщо ця штучна темрява, коли це останній день мого життя. Для чого затуляти його шторами? Сонце стоїть над пагорбом і осяває своїм теплим і ласкавим промінням сади, за розкішними віллами — дахи будинків. В садах уже, мабуть, достигли яблука, думає Андреас, зараз кінець вересня,— мабуть, у цю пору й тут достигають яблука. А в Черкасах наші знову потрапили в котел, і тих "спеціалістів по котлах" женуть туди, "ці вже упораються". З усім упораються, з усіма впораються. А я сиджу тут біля вікна в борделі, в будинку, де "ставлять печатки", хоча мені лишилося жити всього дванадцять годин, хоч я повинен молитися, на колінах замолювати свої гріхи, але я безсилий проти цього шлюзу, який прорвало в мені, коли ми ввійшли в цей дім і музика кинджалом ударила мене в серце. І все-т^аки добре, що я не буду цілу ніч сам на сам з оцим фортепіано. Я збожеволів би. Саме фортепіано. Добре, що прийде Оліна, Солістка. Я забув узяти карту, думає він, карту! Забув попросити в Блондина, а мені ж неодмінно треба знати, яке місто знаходиться за сорок кілометрів від Львова... неодмінно... бо це ж не Станіслав. Станіслав не може бути, до Станіслава я вже не доїду. "Між Львовом і Чернівцями"... з якою певністю я ще недавно думав про Чернівці! Я міг би навіть побитись об заклад, що побачу ще Чернівці, хоча б околицю Чернівців... а тепер мені залишилось якихось сорок кілометрів... якихось дванадцять годин...

Почувши раптом позад себе тихий шерех, він перелякано здригається. Шерех такий обережний, наче кішка прослизнула в кімнату. Солістка стоїть на порозі, тихо причиняючи за собою двері. Вона невисока на зріст, дуже ніжна, мініатюрна й делікатна, волосся високо підняте й зашпилене на потилиці — дуже гарне довге русяве волосся, золотаве волосся. На ній червоні пантсфельки й блідо-зелена сукенка. їхні погляди зустрілись, і її рука метнулась до плеча, так ніби вона хоче швиденько розстебнути сукенку.

— Не треба! —обурюється Андреас і ту ж мить шкодує, що так різко крикнув на неї. Я вже так був накинувся на ту бідолашну в Парижі, думає він, а тепер цьому вже нічим не зарадиш. Але Солістка дивиться на нього швидше здивовано, ніж ображено. Незвичайна нотка болю в його голосі дійшла до неї.— Ні,— говорить Андреас уже лагідніше.— Не треба.

Він підходить до неї ближче, потім відступає назад, сідає і знову встає.

— Можна, я називатиму тебе на "ти"?

— Можна,— відповідає вона лагідно.— Мене звуть Оліна.

— Я знаю,— каже він.— А мене — Андреасом.

Вона сідає на вказане ним крісло й дивиться на нього здивовано, майже злякано.