Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
Певна річ, тоді, після останнього університетського екзамену, він був зовсім інакший на вигляд. Збереглася о^ютокартка, на якій він у такій, знаєш, смішній студентській шапочці, вмерти можна! В студентській шапочці. Тисяча дев'ятсот сьомого року. Він був тоді зовсім інакшим, але тільки зовні.
— Як це?
— А так, тільки зовні. По-моєму, очі в нього були такі самі. Тільки тоді в нього не було такого черева. Але мені здається, що вже й на тій студентській фотокартці він був бридкий. Особисто я відразу зрозумів би, який він буде в сорок п'ять років, і нізащо б не вийшов за нього заміж. А вона все ще кохала його, хоч він перетворивсь на руїну, хоч мучив її і навіть зраджував. Вона кохала його безоглядно. Я не можу цього зрозуміти...
— Не можеш зрозуміти?
Він знову здивовано глянув на неї. Вона випросталась, опустила додолу ноги й пересіла ближче до нього.
— Ти не можеш цього зрозуміти? — з запалом питає вона.
— Ні,— здивовано відповідає він.
— Тоді ти не знаєш, що таке кохання. Так...
Вона дивиться на Андреаса, й він раптом аж лякається її зосередженого, пристрасного, геть зміненого обличчя.
— Так,— знову каже вона.— Безоглядно! — Кохання завжди безоглядне. Невже,— тихо питає вона,— невже ти ніколи не кохав?
Він раптом заплющує очі. Знову відчуває біль, глибокий і важкий біль. І це теж, думає він, і це я теж повинен їй розповісти. Між нами не повинно залишитися ніяких таємниць, а я сподівався, що мені вдасться зберегти для себе хоч цей спомин про незнайоме дівоче обличчя, цю надію, цей дарунок долі, що вони будуть тільки моїми і я заберу їх із собою... Він не розплющує очей, і в кімнаті залягає тиша. Він аж тремтить від страждання. Ні, думає він, нехай це залишиться тільки для мене. Адже це тільки моє і нічиє більше. Я три з половиною роки тільки цим і жив... Тільки цим спомином про десяту частку секунди там, на пагорбі за Ам'єном. Навіщо їй так глибоко й так боляче вдиратися в мою душу? Навіщо роз'ярювати напівзагоєну рану, яку я так старанно оберігав? Роз'ятрювати словом, що проникає в мене, як зонд, безпомильний лікарський зонд...
Так, думає вона, ось воно що. Він кохає іншу. Як він тремтить, як сплів руки, заплющив очі,— це я завдала йому такого болю. Ми завжди завдаємо найбільшого болю тим, кого любимо. Такий уже закон кохання. Йому так боляче, що він навіть не може заплакати. Буває такий величезний біль, перед яким сльози безсилі, думає вона. Ну, чому я не та, котру він любить. Чому я не можу перевтілитись у її тіло, в її душу! Нічого, нічого свого я не хотіла б зберегти, я віддала б усю себе, аби тільки... аби тільки мати її очі. В цю його останню ніч, у цю мою останню ніч, бо без нього життя Для мене нічого не важитиме, якби я могла мати хоч вії тієї іншої, тільки за її вії я ладна віддати себе всю...
— Так,— тихо каже він. Голос у нього зовсім безбарвний, майже мертвий.— Так, я кохав її так сильно, що віддав би душу лише за те, щоб на мить припасти до її уст. Тільки тепер я зрозумів це, в ту мить, коли ти мене спитала. І напевно тому мені ніколи не судилось її зустріти. Я міг би вбити когось заради того, аби побачити краєчок її сукні, коли вона повертає за ріг. Я так прагнув побачити її наяву, хоч раз наяву. Так, я молився за неї, молився щодня. Але все це було облудою й самообманом, адже я думав, що люблю тільки її душу. Тільки її душу! А я віддав би всі ці тисячі молитов за те, щоб хоч один-єдиний раз поцілувати її в уста. Лише тепер я це зрозумів.
Він схоплюється з місця, й вона радіє, що в його голосі знову зазвучали живі, людські ноти. Голос людини, яка страждає, але живе. Та вона знову відчуває, що він зараз став зовсім самотнім, що вже забув про неї, що знову залишився сам-один.
— Так,— каже він, дивлячись невидющим поглядом,— я думав, що люблю лише її душу. Але що таке душа без тіла? Що таке людська душа без тіла? Я не міг би почувати до її душі такої жагучої пристрасті, на яку тільки здатен, коли б не мріяв, що вона хоч раз, один-єдиний раз усміхнеться до мене. Господи,— він розтинає долонею повітря,— я завжди сподівався, весь час сподівався, що колись та побачу її живу, з плоті й крові.— Він уже майже кричить: — завжди тільки цей проклятий тягар надії! — І несподівано різко обертається до неї: — Котра година?
І хоч він звернувся до неї так різко й роздратовано, як до служниці, Оліна все ж рада, що він усе-таки помічає її присутність.
— Пробач,— швидко додає він, беручи її за руку.
Але вона вже пробачила йому, вона вже наперед усе йому пробачила. Оліна дивиться на годинник і всміхається.
— Одинадцята! — вона відчуває, як її просто-таки захлюпує щастя.— Ще тільки одинадцята година. Навіть не північ, ще навіть не північ. Чудово! Просто прекрасно! Яке щастя! — Вона радіє, як пустотлива дитина, схоплюється з місця, кружляє по кімнаті наспівуючи: —"Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання..."
Він дивиться на неї й думає: дивна річ, але я не можу на неї сердитись. Я майже гину від болю, я пропадаю, а вона танцює, хоч поділяє зі мною мій біль. Ні, на неї я не можу сердитись, ні...
— Знаєш що? — питає вона, несподівано зупиняючись.— Нам треба чогось попоїсти, ось що.
— Ні,— злякано відмовляється він,— не треба.
— Чому?
— Бо тобі б довелося на якийсь час піти звідси. Ні, ні! — у відчаї вигукує він.— Ти не повинна залишати мене ні на мить. Я без тебе не можу... без тебе... я не можу без тебе жити...
— Справді? — питає вона, сама не усвідомлюючи, яке слово вимовляють її губи, бо в ній прокинулась неймовірна надія...
— Так,— ослаблим голосом повторює він,— ти не повинна нікуди йти.
Ні, думає вона, я помилилась. Я не та, котру він кохає. А вголос каже:
— Мені й не треба нікуди йти. У шафі знайдеться їжа. Яке чудо, що в одній із шухляд шафи справді лежить кекс
і сир у сріблястій обгортці. Що може бути краще, ніж кекс, сир і вино. Цигарка здається йому несмачною. Тютюн пересох і неприємно тхне казармою.
— Якби ще ти дала мені й сигару,— просить він — і, звичайно ж, там знаходиться й сигара. Ціла скринька справжніх майоркських сигар, і все завдяки львівській заставній. Приємно стояти на м'якому килимі й спостерігати, як Оліна своїми ніжними ручками дбайливо готує на маленькому столику скромну вечерю. Приготувавши все, вона несподівано обертається до нього і з усмішкою дивиться:
— Ти не можеш без мене жити?
— Так,— каже він, але на серці в нього так важко, що він не може навіть усміхнутись. Власне, думає він, я мав би додати: "Я тебе кохаю",— і це було б правдою і неправдою водночас. Адже після цих слів мені б довелось поцілувати її, а це був би обман, усе стало б неправдою, хоча я з чистою душею можу сказати: "Я кохаю тебе". Але тоді довелось би довго-предовго пояснювати, а як пояснювати, я ще й сам не знаю. Весь час переді мною її очі: такі лагідні, ніжні й щасливі очі — цілковита протилежність до тих очей, за якими я шаленів... ще досі шаленію... і Андреас говорить знову, не зводячи погляду з Оліниних очей: — Я не можу без тебе жити,— і нарешті всміхається до неї...
У ту мить, коли вони знову підносять келишки, щоб цокнутися й випити за свій рік народження або за своє пропаще життя, в ту мить їхні руки раптом так здригаються, що доводиться поставити келишки на стіл. Обоє злякано озираються: хтось стукає в двері...
Андреас схопив Оліну за руку й повільно встає сам. Іде до дверей. Щоб дійти до них, досить трьох секунд. Ось, виявляється, і кінець. Вони відберуть її в мене, не дадуть їй залишитись зі мною до ранку. Час, як і досі, збігає, земля, як і досі, обертається. Віллі й Блондин сплять десь у ліжках з дівчатами, стара внизу чатує на гроші, а її рот, вузький, мов щілина скарбонки, як завжди, трохи відкритий, злегка відкритий. Що мені робити, якщо я залишуся сам? Я навіть не зможу молитись, не зможу стати на коліна. Не зможу жити без неї, бо я кохаю її. Вони не мають права...
— Хто? — тихо питає він.
— Оліно! — чути з-за дверей голос старої.— Мені треба поговорити з Оліною.
Андреас озирається, блідий і переляканий. Я ладен віддати останні п'ять годин свого життя, аби тільки побути з нею ще півгодини. Вони й так її матимуть. А мені б ще хоч півгодини побути з нею, просто дивитись на неї, просто дивитись. А може, вона б іще щось зіграла, хай навіть ту пісеньку: "Я танцюю з тобою на небі..."
Оліна всміхається до нього, і з цієї усмішки він розуміє, що вона будь-що залишиться з ним, хай там що. І все ж він боїться; а поки Оліна обережно повертає ключ у замку, він усвідомлює, що дорогий уже навіть сам страх за неї. Що навіть цей страх йому дорогий.
— Залиш мені хоча б руку,— шепоче він, коли вона збирається вийти. Вона простягає йому руку, й далі він чує, як вона починає пошепки сперечатися по-польськи за дверима зі старою. Вони затято й палко сперечаються між собою. Скарбонка хоче перемогти Оліну.
Потім Оліна ступає назад до кімнати, залишивши двері прочиненими, й Андреас злякано зазирає їй в очі. Він так і не випускає її руки. З того, як Оліна зблідла, він раптом зрозумів, що її впевненості значно поменшало.
— Приїхав той генерал. Він платить дві тисячі. Лихий, як чорт. Скаженіє зараз там унизу. Ти маєш іще якісь гроші? Ми повинні покрити різницю, інакше...
— Так,— каже він і починає гарячково вивертати кишені. В нього ще лишилися якісь банкноти, ті, що він виграв в карти у Віллі. Оліна щебече щось по-польськи через двері.
— Швидше,— шепоче вона. Починає перелічувати гроші.— Триста. Правильно? А в мене нічого нема! Нічого! — з відчаєм каже вона.— Ні, таки є, ось перстенець, він коштує сотень п'ять, не більше. Отже, разом вісімсот...
— Моя шинель, каже Андреас.— Візьми.
Оліна прямує до дверей з трьома сотнями, перснем і шинеллю. Повертається іще менш упевнена.
— За шинель вона дає чотири сотні, тільки чотири й ні копійки більше. А за перстень шість, хвалити бога, шість. Тисяча триста. В тебе більше нічого нема? Швидше! — шепоче вона.— Якщо йому урветься терпець і він підніметься сюди, ми пропали.
— Військовий квиток,— каже він.
— Добре, давай сюди. За справжній військовий квиток дають багато.
— І годинник.
— Так,— вона нервово сміється.— І годинник. У тебе, виявляється, ще й годинник є. Він ходить?
— Ні,— каже він.
Оліна йде до дверей з військовим квитком і годинником.
