Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Довго стояв він так. Оріон сяяв над ним за чорними шибками вікна, віконниць якого ніхто й не подумав зачинити. Нарешті він схопив записник, присів навпочіпки перед каміном, підніс записник до головешок, що жевріли ще, і дивився, як миготливі язички поповзли по сторінках, з зусиллям пробиваючися в папір, пригасаючи й спалахуючи знову. Вряди-годи він витягав обгорілий записник щипцями, вимахував ним, щоб роздмухати вогонь, і довго чекав, поки від паперу не лишилося нічого, крім пухнастої жменьки попелу.

Розета раптом схопилась. Їй причулося, ніби рипнули двері й хтось прочовгав передпокоєм. Замки в будинку були попсовані й замикались погано, стояв дім на межі між передмістям і сільською місцевістю, взимку в ньому досі ніхто не жив, і пані Револю вважала, що такий будинок ніби навмисне призначений для злочину. Але Розета, схопившись у ліжку, не почула більше нічого, крім завивання вітру в ялинах. "Мабуть, наснилося", – подумала вона. Ще тільки четверта. Дві години можна поспати, поки будильник задзвонить. А тоді треба вставати швиденько, щоб не спізнитися на перший трамвай. Починається її нове життя, життя дівчини, яка працює, щоб утримувати рідних. Вона прямо дивитиметься людям в обличчя, не поспішатиме, чекаючи, поки їй простягатимуть руку для вітання. Boнa певна, що колись і Робер завітає до книгарні… Або ні, краще так: він сновигатиме поблизу, вичікуючи, поки вона вийде. Її підхопила й понесла хвиля радості. Ні, життя лише починається. Нещастя вбило бідолашного тата, а з ним і Жюльєна, але цей однаково був уже мерцем, бо ніколи й не жив. А вона піде все далі вперед, не оглядаючись, і поведе за собою Дені, свого меншого братика. Тим двом вона лише віддаватиме свій заробіток, забезпечуватиме їхнє існування, та й усе. А Дені – він зовсім інший: для нього вона збереже місце в серці поруч із Робером… Її так захопило майбутнє щастя, що хтозна-куди подівся й сон, і задрімала вона лише за кілька хвилин перед тим, як заторохтів будильник – так несподівано й голосно, ніби звістував початок страшного суду.

Вона поспіхом одяглася при свічці, тремтячи від холоду. В кухні на приску стояла вчорашня кава. Проходячи, Роза крізь прочинені двері помітила світло в батьковому кабінеті. Невже Ланден усю ніч просидів над паперами? Вона постукала, потім відчинила двері й нерішуче зупинилась: у кімнаті не було нікого, але перекинутий стілець, скинуті з канапи подушки, попіл у каміні – все це свідчило, що тут сталася якась загадкова подія. І тоді вона згадала, як уночі щось її збудило. Може, Ландена вбито? Вона боялася не те що заглянути в темні закутки, а навіть поворухнутися… А треба було б подивитись і під канапу, і за портьєри, чи там не захований труп… А може, Ланден, ідучи спати, просто забув погасити світло?..

Покинувши все як було, вона перебігла подвір'я і, побачивши світло в кухні у Кавельге, постукала в вікно. Пані Кавельге прочинила вікно і відразу ж заспокоїла Розу: пан Ланден опівночі попрохав відчинити браму, бо йому спало на думку пішки повернутися в Бордо, – мовляв, щоб часу не марнувати… Як на пожежу квапився!

"Від кого, від чого він утікав? – питала себе Роза, стоячи на перехресті й здригаючись від холоду. – З ким він воював? Бідолаха Ланден! Який це жах – бути Ланденом!" І вона дивилася, як виринає з туману ліхтар трамвая.

Вона зайшла у вагон, де було повно людей, і їхала вже стомлена, згадуючи про ті казкові часи, коли сонце підіймало її з постелі, коли покоївка вносила тацю, на якій парувала кава. Запах підсмаженого хліба змішувався з пахощами смолистих полінячок, що тріскотіли в каміні. А тепер у неї доля така сама, як і в більшої частини людської отари. Тепер вона, зачувши заводську сирену на світанку, не вкриватиметься, як колись, тепліше ковдрою, не зітхатиме співчутливо: "Бідолашні робітники", – тепер цей заклик і її підніматиме. Ні, вона вже не стоятиме осторонь від інших! І ця думка не лише не засмучувала її, а виводила з заціпеніння, штовхала вперед.

VIІ

– Ми тут найдавніші мешканці,– сказала мадемуазель Феліція Ланден блідій консьєржці, що вийшла з підвалу, несучи на руках немовля – свою найменшу дитину. – Вас я вважаю не за консьєржку, а скоріше за свою приятельку. Я не боюся, якщо ви перекажете кому те, що я вам розповідатиму, – навпаки, я навіть хотіла б, щоб ви переказували. Пожильці з третього поверху розпускають поголоски, ніби мій брат виїхав тому, що через банкрутство контори Револю боявся судового переслідування. Справді, таке говорять у нашому домі, і я не дорікаю вам, пані Жозеф. Не можете ж ви відповідати за всякі страхітливі вигадки! Але не важко перевірити те, що я кажу: геть-чисто всі нотаріальні контори в місті змагалися між собою, аби переманити мого брата до себе – така у нього бездоганна репутація. Револю роками міг байдикувати та пиячити без найменшої шкоди для контори, бо бідолаха Ланден – справжній фінансовий геній. Так мені оце недавнечко сказав старший клерк з контори Боста. У судовій палаті й на біржі – можете мені повірити – ніхто не візьме під сумнів його порядність.

Так от, мав він перейти до Мальбурге, про все вже було умовлено. Попросив тільки, щоб зачекали, поки він допоможе ліквідувати справи контори Револю. І як же він напрацювався там, пані Жозеф, ночі цілі просиджував, а навіть "спасибі" від тих людців не дочекався, так само як і я ні разу не почула від них "добридень". Усе Ланденове лихо в тому, що він удався відданий, як той пес, і прошу мені повірити, що це я кажу не з тим, щоб його похвалити. Хоч і люблю я його, а не прощу того, що він занедбав своїх кревних, а присвятив себе цим людям, для яких ми не кращі, ніж болото під ногами, хоч самі вони куди гірші від нас, бо ні честі у них, ані віри, ні моралі,– ми ж це добре побачили тепер, коли скоївся цей скандал.

І що ж вони заподіяли того останнього вечора в Леоньяні, коли він кінчав переглядати папери? Одне можу сказати: прийшов він удосвіта. Вирушив, не чекаючи першого трамвая, і йшов пішки. Боже мій, хто б інший на це зважився. Ну, а його манію ви ж знаєте; у кожного своє дивацтво. У нього – одне: ходити та й ходити до знемоги, навіть уночі, та найчастіше якраз саме вночі, найбезлюднішими вулицями; аж до порту він доходив. Я дивувалась: як це на нього не нападав ніхто? Певно, тому, що з вигляду надто вбогий та простакуватий… Правда, здається мені, що його раз таки й побито, тільки він не насмілився мені про це сказати. Все життя я тільки те й роблю, що заболочені штани чищу та шкарпетки перу. Навіть уявити важко, скільки він тих кілометрів протупає і втоми не відчуває. Втома змагає його зненацька, – ото прийде, бувало, вночі, найчастіше з суботи на неділю, та як упаде не роздягаючись, то так і проспить годин із дванадцять.

Отож я й трохи не здивувалась, побачивши його такого, – надворі холод, а він потом облитий, забруднений увесь, якийсь наче аж очманілий від перевтоми. Непокоїтись я почала тільки тоді, коли побачила, що він не лягає, як звичайно… Треба вам сказати, я майже ніколи не насмілююсь робити йому зауважень… Взагалі немає в світі людини, лагіднішої від нього, та коли він вертається з отих прогулянок – не критимусь від вас, пані Жозеф, та й самі ж ви за п'ятнадцять років надивилися, – він буває лютіший від хижого звіра. Нечасто з ним таке трапляється, та я вже тоді насторожі… Ну, то замість лягати він мені й каже: "Феліціє, підігрій кави". І поки та кава підігрівається, він мені: "Феліціє, почисть мене". "Ти не лягатимеш, Луї?" – питаю його. "Ні, Феліціє,– відказує,– у мене багато роботи сьогодні".

Він похмурий, але не сердитий, сякається часто. Коли наївся й напився, – добре, що в мене залишилося трохи хліба й масла, – почав писати щось на аркушику, потім дає мені телеграму віднести на пошту, що на площі Сен-Проже, з оплаченою відповіддю. "Віднесу, коли впораюсь". – "Ні, Феліціє, неси зараз. І можеш прочитати, що там написано".

Він говорив таким лагідним тоном, що я аж налякалась. Уся тремчу від ляку, телеграми прочитати негодна. Нарешті таки втямила, що телеграма панові Едгару Салему на вулицю Сен-Лазар, Париж. І пише він таке: "Пропозицію приймаю Телеграфуйте згоду Прибуду негайно". А треба вам сказати, що цей Салем – дуже відомий маклер, і він пропонував братові чудову посаду. Та ви ж знаєте, як мій брат не любить змін. От і житла він перемінити не хотів, хоча, вибачайте на слові, в усьому місті нема будинку, гіршого за ваш, – тут навіть води в кухню не проведено.

"Що це має означати, Луї?" – "Потім розпитуватимеш, віднеси спершу телеграму…" – не сердито каже, а так поважно, з притиском. Ну, я не сперечалася й баритись не стала. Признаюся, я мало не збожеволіла від радощів, що побачу нарешті Париж. "Дуже я хвилююсь, Луї, але це від щастя…" – "А чого хвилюватись, Феліціє? Для тебе нічого не зміниться. Ти залишаєшся". – "Як, Луї! Сама?" Можете уявити моє обличчя, коли я таке почула! Кажу йому, що це неможливо, що ми ж ніколи не розлучались і що це, напевно, знову якась витівка отих Револю. "Ні, Феліціє, це не вони змушують мене їхати. Це він". – "Хто це він?" – "Оскар…"

Як по правді, пані Жозеф, адже ми знаємо, що хоч він і незвичайна людина, а є в ньому щось таке… Я вам розповідала, що наша мати була неврастенічка. Батька вона просто-таки жахалася. Бідолаха якось мені сказав: "Їй-богу, я не розумію, як ви народились, Луї і ти!" То на чому я пак спинилась? Ага, згадала. Можете уявити, як мене вразили такі братові слова… "Але ж, Луї, твій Оскар неживий, ти це добре знаєш!" – "Ніхто не розуміє, яку владу мають мерці,– так він мені відповідає.– Коли мерці хочуть нас від чогось застерегти, у них знайдеться на те сила-силенна способів". Каже він отак і сміється, аж я мусила крикнути йому: "Луї, не смійся так, бо занедужаєш!" Отож я йому й кажу: "Збожеволів ти, братику мій нещасний!" Він споважнів. Подивився на мене своїми хлоп'ячими ясними очима, а мені так шкода стало його, так він змарнів від утоми та від смутку. "Якщо я божевільний, то віднині й житиму, як божевільний. Бо це ж нерозумно, Феліціє, щоб божевільний жив, як розумні живуть".

Тут дитинча пані Жозеф закричало. Гойдаючи його, консьєржка спитала:

– Вам часом не здається, мадемуазель Ланден, що ваш брат інколи випиває?

– Та ніколи в світі! А таки частенько я помічала: не випив і краплі, а здається, ніби він під чаркою.