Людина-коробка - Кобо Абе

І мене вже не розрадить жоден лицемір. Будь-яка цукерка в роті здається твердою, однак її кортить розкусити. А розкушена цукерка вже перестає бути цукеркою".

А тепер мене розібрав жаль. Несподівано озвавсь голос свідомості. Але ти не турбуйсь. Це всього-на-всього жаль, більш нічого. Розум підказав, що далі жити не варто, а це головне. Розум мені ще не відмовив. Хоча він уже схожий на вузеньку смужку піску, котру ось-ось поглине приплив: ще кілька хвилин, і вона зникне під водою… Мені раптом здалося, ніби я відступив од своїх намірів і роздумав умирати… Я запропоную їй своє серце, а якщо вона відмовиться (вона, напевне, відмовиться й цього разу), то вб'ю її й кілька днів ласуватиму її тілом. Всі почуття до неї вивітрилися, залишився тільки апетит до її тіла. Отож, поки розум не покинув мене, треба кінчати. Але ж самогубство — незвичайний крок, самого розуму та бажання тут замало. Потрібен ще й ти. Доки розум не потьмариться, я не відштовхну твоєї руки, мені потрібна твоя допомога.

Чому ти зволікаєш? Я ж обіцяв, що вдаватиму із себе сонного. Не стій так довго, бо заклякнеш. Невже ти повернувся назад? Але ж я чув твою скрадливу ходу!

— Гей, ти!.. Якщо ти за дверима, то швидше заходь!.. — напруживши охриплий голос, гукнув я в бік дверей. Відповіді не чути. Ні звуку. Лише нічна тиша боляче відскакує од барабанних перетинок, наче молоток від залізного листа. Невже мені приверзлося? Може, це й справді вітер шурхотить у коридорі ганчіркою й бавиться розчиненим вікном? Але це тільки самозаспокоєння. Сьогодні ввечері ти знову її не прислав, і я тебе розумію: гола вона могла тільки відстрочити мою смерть. Ти вже днів десять обладнуєш для мене коробку-труну, й відтоді вона не приходила жодного разу. Нема нічого дивного, що я тепер подумав, ніби ти вже остаточно підготувався до моєї смерті й навіть оголосив про неї. Десятьох днів цілком достатньо, й тобі час уже прийти.

Нарешті двері тихо відчинилися. Крім тебе, ніхто так не відчинятиме. Тож нема чого дивитися, хто зайшов. Я вдаю, що сплю. Від мене тхне, і я на хвилину затамовую віддих. Слина, ніби крижинка, спершу застряє мені в горлі, тоді опускається трохи нижче. Ти ставиш пластмасовий бачок біля мого тапчана, скидаєш з себе коробку й захоплено роздивляєшся вузеньку сліпу кімнатку. Під стелею світить люмінесцентна лампа на тридцять ват, на її кронштейні висить липучка, схожа на штучний букет. Під лампою моє залізне ліжко, на якому я лежу, ледве вмістивши ноги. Після кожного віддиху тремчу, мов пакетик з розталим льодом. Я нічим не відрізняюся від залежаного на вітрині морського чорта-кректуна. Пухло випинається живіт кольору вареної спаржі, прикритий вилинялим картатим рушником. З-під того рушника стирчать ноги, схожі на висушених тунців. Я намагаюсь дихати закритим ротом. На губах осідають кристалики метану та аміаку й блищать, мов трико танцівниці. Тільки-но я засну, як частина моїх нутрощів одгниває. В цьому я не гірший за будь-якого трупа. Тобі аж у носі крутить і сльозяться очі. Ну, що я зроблю, як тобі вже несила терпіти? Я ж тобі казав, щоб ти не панькався. Це не вбивство серед білого дня, не перебільшуй. Ти просто припиниш гниття.

Ти торсаєш мене за плече, але я й далі вдаю сонного. Тоді ти перехоплюєш передпліччя джгутом, а скальпелем надрізуєш шкіру біля ліктя. Шкіра тверда, мов корж, і вену не так легко відшукати. Тіло зовсім бліде, кров ледве цідиться. Ти затискуєш вену ватою й берешся за шприц. Поршень відтягнений до поділки "20 кубиків", але морфію там лише три. Ти попускаєш джгут на передпліччі й упорскуєш спочатку цих три кубики. Якби я раптом прокинувсь (та я не прокинуся, бо я не засинав), то ти міг би виправдатися — мовляв, помітив, що я мучусь, і вирішив терміново ввести морфій. Дихання враз поглибшало, обличчя поступово блідне, на вустах проглядає печать смерті. Ти не перестаєш тиснути на поршень, але тепер заганяєш у вену повітря, бо морфію в шприці вже давно нема. Вена розбухає, як риб'ячий міхур. Тоді ти замазуєш ранку чимось клейким і боляче тиснеш пальцем. Але дарма, сьогодні тобі можна пробачити й цю грубість. Мабуть, я вже справді заснув. Навіть якби зараз відтинали мої пальці, мені б здавалось, що це хрумають наперчені сосиски. Раптом дихання моє стає уривчастим і хрипким, як котячий кашель. Я не вірю своїм очам: переді мною яскраве місто, збудоване з безлічі осяйних склепінь. Я вбігаю під ці склепіння й раптом повисаю в повітрі. В мене зникли тінь і вага. В цю мить, скрегочучи зубами в ліжку, я стрепенувсь, мов спіймана рибина. Сотні пружин, кожна своїм голосом, затріскотіли, як хмиз на вогні, але цей тріскіт розтанув, задзвенів у сяйві склепінь і перетворився на заупокійну пісню. А я, напрочуд веселий і навіть трохи зворушений, літаю навкруги, обхопивши руками коліна. Великим планом переді мною постає вона, заплакана. Пахне так, як узимку пахне молода глиця. Я простягаю палець, і в повітрі лишається діра.

Я задихаюся. Коли розтуляю рота, якась страшна сила виштовхує мій язик… Видиво блідне й тікає геть. Я вмираю.

Ти переступаєш однією ногою через мій труп. У руці в тебе бачок з водою. Ти вмощуєшся мені на грудях і сидиш, витискаючи з мене повітря. Здавивши легені, ти стромляєш мені в рот велику лійку й вливаєш у неї рідину з бачка. Водночас поволі підводишся. В бачку морська вода. Лійка забивається водоростями й коли ти їх викидаєш, з рота вихлюпується вода. В таку хвилину не завадило б послабити тиск на мої груди. Коли ти підвівся, у мої легені, напевне, вже ввійшла половина води з дволітрового бачка. Тепер цілком можна казати, що я утонув.

(Певна річ, судову експертизу не обдуриш. Щоб підтвердити таку смерть, необхідно взяти аналіз планктону не лише з легенів. Морська вода, виявлена тільки в легенях, може видатись підозрілою хитрістю. Можуть подумати: тут щось не те. А як закрадеться сумнів, то всі твої зусилля підуть нанівець. Хоч як би набряк мій труп, хоч як би його обкусали риби, а прикмет, яких не можна обминути, залишиться надто багато. На руках і шиї, на стегнах і під колінами в мене самі рубці. Будь-кому стане ясно, що перед ним наркоман, який протягом довгого часу вживав наркотики. Якщо зацікавляться, звідки я діставав таку кількість морфію, то в маленькому провінційному містечку коло замкнеться швидко. Метикувати тут довго не треба: передусім це може бути шантажист, що паразитує на гріхах лікаря. Або й сам лікар. Справді-бо, статистика показує, що найбільший процент наркоманів серед тих, хто зв'язаний з медиками. Ти матимеш неприємності, якщо поліція зробить ревізію. Я тільки тепер збагнув, чому тобі так закортіло повправлятись у складанні того "Письмового свідчення". Але воно тобі не допоможе. Вихід у тебе один: обережно довести справу до кінця. Поки що ти дієш абсолютно правильно. Я тебе щойно трохи засмутив, але далі втручатися не матиму змоги. Про існування в містечку бродяги в коробці ти вже, напевно, протуркав вуха всім поліцейським. Але ж ніхто не стане витрачати державні кошти на те, щоб тільки розслідувати, якою смертю я вмер.)

Тільки швидше кінчай. Ти добряче нагрієш чуба, поки знесеш мене чорними сходами вниз. Для такого, як ти, низенького чоловіка, ця робота заважка. До того ж, як нестимеш мене на плечах, з моїх легенів тобі цідитиметься вода за комір. Раджу обгорнути шию рушником. Потім побіжиш по коробку. І не забудь вилити решту води з бачка. Маленька необережність може стати фатальністю. Запхнеш мене в коробку й прив'яжеш її мотузкою мені до пояса. Це краще зробити в причепі велосипеда. Штани ж і чоботи розумніше натягти перед цим. А тоді можеш рушати. На всякий випадок прикрий мене зверху рушником.

Але зваж, що білий рушник впадатиме в око. Якщо дорогою хтось і трапиться — обминеш. Дорога там спадиста, тож велосипед котитиметься сам. Але крий тебе боже взяти з собою пса. Бо цей розпещений псюра причепиться до тебе так, що потім не обберешся біди. Краще посади його вдома на цеп.

Нагадаю тобі ще одне: куди мене скинути. Як я вже казав, зробиш це за соєвою фабрикою. Велосипедом спинятись там незручно, зате високий берег, і труп підхопить хвиля відпливу. Бач, уже минуло пів на другу. Найпізніше до третьої ти маєш упоратися геть з усім. Бо відплив сповільниться, вода в каналі стане, й ти не встигнеш сьогодні вночі завершити справу. Якщо ж відкласти на завтра…

(З невідомих причин текст раптом уривається.)

Ще один, останній додаток

Настав час сказати всю правду. Я хотів би скинути коробку, показати своє обличчя, щоб ти нарешті дізнався, хто ж справжній автор цих нотаток і яку він переслідував ними мету.

Ти, може, й не повіриш, але все, що написано вище — не брехня. Хай навіть це витвір уяви, але не брехня. Брехня заводить на манівці, уява ж може стати найкоротшою дорогою до правди. Ми вже підійшли до неї впритул. Ще одне коротке пояснення — і все стане зрозумілим.

Однак це не означає, що я мушу розкрити тобі геть усе. Та ти й не зобов'язаний усьому вірити. Про які обов'язки може йти мова, коли тут уплутано особисті інтереси! Хоча й на брехні далеко не заїдеш. Я відмовляюсь од такого детективного роману, що може мати кілька розгадок.

Мені здається, що каша епоха взагалі не сприяє детективному жанрові… Я написав це речення й раптом згадав, що система продажу й купівлі в кредит набула зараз небаченого поширення. На відміну від колишніх часів, тепер ніхто не сахається купівлі в кредит, так само як не боїться шприца. Але ж така купівля зобов'язує зазначити свій заробіток і місце проживання. В наш час розвелося стільки кредитоспроможних людей, що злодіям і детективам роботи поменшало. Не визнають вигод купівлі в кредит хіба що партизани та люди-коробки. Я теж один з противників такої купівлі, але висновки моїх нотаток будуть недвозначні й чіткі, навіть якщо суперечитимуть тенденції епохи.

Але постривай: як ти ставишся до "вбивства з милосердя"? Для орієнтації візьми, скажімо, постанову суду міста Нагої, ухвалену в лютому 1963 року.

"Кваліфікувати як убивство з милосердя такі випадки, коли:

1. Невиліковно хворий агонізує;

2. Пацієнт неспроможний далі терпіти біль, і цього висновку дійшли всі зацікавлені особи;

3. Треба звільнити пацієнта від страждань;

4. Пацієнт з незатьмареною свідомістю благає смерті або дає на неї згоду;

5. Смерть настала під лікарським скальпелем або з інших об'єктивних причин;

6. Спосіб умертвіння морально виправданий".

Якщо тобі цікава моя думка, то в цій постанові йдеться лише про фізичні страждання й зовсім не враховано мук душевних.