Людина-коробка - Кобо Абе
Я, приміром, перейду туди, — лагідно сказав лікар.
— Тоді сонце світитиме просто в очі…— заперечила йому дівчина.
Я в думці благав її: "Мовчи… мовчи… Тепер слова не на твою користь, не кажи більше ні слова".
Її пальці торкнулись дев'ятого гудзика. Лишилося ще три.
— По тобі бачу, що замість фотографувати, ти б охочіше перейшов до конкретних дій. — Псевдокоробка веселими балачками заходилась конопатити тріщину, яка розділяла нас. — Я схвалюю твій вибір: у тебе непоганий смак. Але не варто вдавати, що ти байдужий до її принад. А фотографію ще зробиш — буде час і на це. Мене можеш не соромитися: я відмовився від неї ще торік. Наше кохання й так надто затяглося. Коли вона зробила аборт, їй довелося заробляти собі на хліб. Вона здавалася безневинним дитям… Аж дивно, як це я зумів! Я її ні про що не розпитував: ні про колишнього коханця, ні про сім'ю. Й цим, мабуть, і привернув до себе.
Вона зиркнула в його куток:
— Якби спитали, то, гадаю, розповіла б вам усе.
— Я діяв підсвідомо.
— Я була вам за це вдячна.
— Попередня медсестра ремствувала на тебе. Обзивала задрипанкою, повією та всілякими іншими лайливими словами.
— А ви ж що?
— Намагався розвіяти її недовіру. Й домігся цього. Але ти людина імпульсивної вдачі. Коли я тобі в чомусь дорікав, ти каялась. І тоді між нами був повний мир.
— Я завдавала вам чимало клопоту… — її пальці застигли на останньому гудзику.
— Байдуже, я вже все забув. Моя інтуїція мене таки не зрадила: я правильно вчинив, що не розпитував тебе про твоє минуле. Інакше тебе б уже й близько не було.
На її заокруглених устах заграла усмішка. Вона зняла блузку й поклала край тапчана. Тіло її не було худе, під шкірою вгадувався тонкий прошарок жиру. Я насилу згадав, на що схожа її шкіра: на ніжну ягнячу замшу для протирання лінз.
— Ми жили з вами в злагоді, хіба ні?
— Ще б пак! — у гугнявому голосі лікаря бринів сміх. — Я самовпевнено вірив, що зможу втримати тебе… Мов той дурень, двічі на день, уранці й увечері, голивсь… — Тепер він звертався до мене — я це відчув. — Ми надто легковажно сперечались про її тіло, наче про фіги в садку: достигли вони чи не достигли… Тоді звільнилась попередня медсестра. Це було так раптово, ніхто цього навіть не сподівався…
(Дописка червоним чорнилом на берегах нотаток:
"Я не знав, що колишня медсестра була його дружиною… Та це вже не має значення. З нею він теж утомився…")
Жовтаво-землиста спідничка трубкою сповзла до ніг дівчини. Лівою ногою вона переступила її, правою легко відкинула геть. Спідничка неохоче лягла біля тапчана — тільки гудзики хруснули об паркет, наче хтось розтоптав черепашку. В тіло дівчини вп'ялися неймовірно коротенькі сині труси. Вона притулила руки до стегон, мовби збиралася стрибнути в басейн. Поза ця була трохи кумедна, але кожний рух дівчини оживляв простір, вирізьблював з нього інший світ. Мене охопив дивний сум, стало неймовірно жаль себе, що я все це побачив лише сьогодні…
— Стривай, — утрутилася псевдокоробка, коли пальці дівчини вже торкнулися до резинки трусиків.
Вона завмерла, дивлячись понад мене в далину, а той звернувся до мене:
— Ти поглянь на неї як слід. Вона ж для тебе роздягається. Ти тістечка з рисового борошна їв? А тобі не здається, що плечі її пливуть, мов оте тісто, й щойно застигли в цю мить? Подобається мені й лінія від талії до округлих стегон. А тобі?
— А я б тільки дивився на ноги… — Тільки-но я вимовив ці слова, як щелепа моя раптом затерпла й зуби заскреготіли. Очні яблука так налились, що, я не міг звести на неї погляд аби побачити, яке враження справили мої слова. Дим з коробки більше не виходив, але кашель лікаря чомусь не душив. — Однак я не знаю: гарні вони чи ні… Переді мною наче книжка іноземною мовою, якої я ніколи не вивчав… Мені й самому дивно, чому я не можу відвести очей від її ніг.
— Мабуть, тому, що вони найближче до лона.
— Навряд. Тоді таке враження викликали б у мене будь-чиї ноги. Мабуть, не це. Просто вони засіб до втечі. А все, що втікає кудись, хочеться наздогнати. Мабуть, тому…
— Непереконливо. Адже вона стоїть і жде. Але відстань між вами ще завелика. Якщо ти не підступиш бодай на крок, то так і не зможеш на неї глянути. Я зараз тобі поясню, чому ти боїшся підступити. — Змінивши тон, псевдокоробка вийшла з кутка й опинилася на однаковій віддалі від кожного з нас. — Перш ніж спаруватись, і птахи, й риби, й звірі влаштовують церемонію залицяння. Як стверджують фахівці, це наче видозміна погрози чи нападу. І це правда, бо кожна жива істота оточує себе особистим кордоном, а тому кожен порушник викликає захисний інстинкт. Силоміць ніхто не парується. Треба прорвати цей невидимий кордон і відчинити собі двері. Для цього слід відвернути увагу партнера, приспати його захисний інстинкт. А кінцева мета завжди однакова: прорвати особистий кордон. У людей він проходить на відстані двох з половиною метрів: це вже я знаю з власного досвіду. Партнера можна вмовляти, спокушати блискучим камінцем, але мети не буде досягнуто, поки ти не переступиш цієї межі. Очі з такої близької відстані перестають бачити. Лишається тільки дотик і нюх.
— До чого це ти хилиш?
— Ступни ще крок, і кордон лишиться позаду.
— А далі що?
— Який же ти нерішучий! Хіба тобі не дали перепустки через її кордон? Перепустка в тебе є, ти купив собі право зробити цей останній крок. Ціною власної коробки. Чи ти вже боїшся? А може, набиваєш собі ціну? Так чи так, а до коробки тобі вже не буде вороття, хоч ти, затуливши циферблат годинника, намагався зупинити час.
Рука дівчини застигла на резинці трусів, а розгублений погляд її осклянілих очей ніби шукав поверх моєї голови точку опори.
— Чому це ти заговорив про час?
З коробки озвалося сопіння:
— Ти ж сам казав, що людина, яка почуває відразу до новин, не може бути негідником. Ти суперечиш сам собі: досі не вірив у можливість зміни, а тепер боїшся здійснення власних мрій. Це зветься страусовою хворобою — ховати голову в пісок.
— Я не маю права ризикувати.
— Колись я читав про одного, що жив з мумією своєї коханки, бо, мовляв, мумії вірніші за живих жінок.
— Мене таке мало цікавить.
— Ну що ж. Я тебе зрозумів: ти не хочеш кидати коробку.
— А хіба я тобі не сказав, що вже розпрощався з нею?
— Тоді скажи, де ти зараз і що ти робиш?
— Розмовляю ось тут із тобою. Ти що, не бачиш?
— Тоді я спитаю так: а хто ж пише оці нотатки? Й де? Здається, це робить хтось у коробці при світлі електричної лампочки всередині пляжної роздягальні?
— Я такого начебто не казав. Інакше мусив би визнати, що тебе немає, що ти просто витвір моєї фантазії.
— Отож-бо.
— Годі сперечатися!
— Бо насправді існує тільки один з нас: той, хто пише оці нотатки… Погодься зі мною, що це звичайнісінький монолог. Напевне, цей "хтось" має намір писати без кінця, щоб, бува, не втратити коробку.
— Не мороч собі цим голови. Я просто чекаю, коли висохне білизна. Як тільки вона висохне, я одразу ж піду геть. Вітер проймає аж до кісток. Мабуть, я перекупавсь. У коробку заліз від холоду: тільки на часину. А цих нотаток мені зовсім не шкода. Хоч зараз можу кинути й більше до них не вертатись…
— Ти справді вирішив з нами зустрітись, поки висохне білизна?
— Мені ж готуватись до цього не довго. Повикидав сякий-такий дріб'язок і можна йти. Щиро кажучи, вибратись із коробки не можна тільки без однієї речі… Не розумієш?.. Для цього потрібні штани. Якщо вони є, легко можна змішатися з юрбою… Навіть без чобіт, навіть голим до пояса… І навпаки — в новеньких черевиках, у найкращому піджаку, але без штанів на вулицю й не виходь. Бо в цивілізованому суспільстві кожен у штанях. На щастя, я заздалегідь приготувався до цього: придбав новісінькі штани. Вперше я їх надяг минулого тижня, коли ходив лікувати плече. Вони в коробці не заважають, якщо їх повісити на гачок. А ще я маю при собі професійне знаряддя — фотоапарат… Решта мого добра нічого не варта. Щоб не морочити собі голови, я хоч зараз ладен його викинути. Без ніякого жалю… А може, не треба? Краще я його подарую тобі. Рушник і зубна щітка, лезо, сірники, паперова чашка, ватяні затички для вух, термос, автомобільне дзеркальце, ізоляційна стрічка… Протидизентерійні засоби, очні краплі й бактерицидний ртутний препарат я не згадую — ти лікар і маєш цього добра досхочу… Шість фотографій, вирізаних з другого тому "Шедеврів сучасної фотографії ню"… Трубка із збільшувальним склом, щоб роздивлятися ці фотографії. Ти здогадаєшся і сам, як нею користуватись. Далі: електричний ліхтарик, кулькова ручка, пластмасова дощечка, виток дроту й інші дрібниці… Все це непотріб, але я на власному досвіді переконався, що він полегшує життя в коробці. Подяки я від тебе не жду, але певен, що людина-коробка без цього не проживе. На перший час тобі не завадить і мініатюрний транзистор. Бо, поки звикнеш, не раз відчуватимеш самотність…
— Коли висохне твоя білизна?
— Здається, дощ уже перестав, але повітря все одно вологе, тому так довго й сиджу тут. До ранку висохне, хай тільки почнеться бриз.
— Небо на сході ще темне?
— Обрій посвітлів. Мабуть, каракатиці вже випливли на поверхню. Саме їхній час. Незабаром світанок.
— Не скажу, що це приємно, але напівсуху білизну теж можна якось надягти. Досохне на тілі. Мені вже вривається терпець.
— А в мене, здається, нежить. Усе тіло аж пашить… Це від недосипання… Як занурю ноги в пісок, стає приємно… Та я все одно тремчу. Невже перестояв під душем? Тиждень тому, я теж сюди забігав — перед тим, як іти до лікарні, але тоді я мився не так довго: боліла рана… А сьогодні вирішив змити з себе весь бруд, що нашарувався за три роки… Цілий брусок новісінького мила змилив. До речі, як є діло рукам, то й думки легше зібрати. Чого я тільки не передумав за цілий тиждень! І чого не переробив… Навіть жіночу статуетку вирізьбив. Хотів зобразити медсестру, але вийшло щось схоже на п'явку… Отож, розімлівши під душем, я заходився себе шкребти. Шкріб нігтями й терся ганчіркою — аж пекло, а потім змивав водою. За четвертим разом леп трохи зійшов, а голова вкрилася піною. Я думав, що стану прозорий, як скло. Але де там… Мило стерлося на льодяник, руки потерпли, а тіло пройняв дрож, наче з мене зняли шкіру. Мене мало не занудило.
