Людина-коробка - Кобо Абе
Надумав змити з себе трирічний бруд одним бруском мила!.. Невже зосталися самі кістки, а тіло обернулось у грудку землі?.. Я знесилено впав на пісок. Нічого в мене не вийде! Хоч би цілих три роки я мився в цій солоній воді, а бруду все одно не змию…
— Цікаво, кому набридне першому: оповідачеві чи слухачу?
— О, тепер я тебе зрозумів до кінця! У тебе надто зухвалий тон. Не думай, що ти виростеш у моїх очах, коли скажеш: "Ні, я людина жива". І ти, і твій медичний кабінет — усе це лише ієрогліфи на стінках моєї коробки. Чорнильні рисочки та гачки. Можливо, сидячи в оцій вигаданій мною коробці, ти цього не збагнеш, але саме в цих ієрогліфах криється різниця між справжнім і підробленим. Тісна кімнатка на одного, яку я зараз оглядаю… Зворотний бік лиця, якого ніхто не може побачити й скопіювати… Рясно списаний картон затужавів од трирічного поту й зітхань… Моя біографія… Схема вуличок і глухих кутів, де можна дістати їжу, нотатки й коментарі до них… І ще якісь незрозумілі навіть для мене карти й цифри… Тут зібрано все, що може стати в пригоді.
— Скільки показує зараз твій годинник?
— П'яту… за вісім хвилин…
— Ти почав писати о третій вісімнадцять. Хитрий у тебе годинник. Виходить, що відтоді минула всього година тридцять хвилин.
— Я тільки нотую для пам'яті. Ти сказав, що мені жаль розлучатися з коробкою? Але як тільки я покину її, то й тебе разом з цими записами не стане.
— Виходить, ти теж неабиякий оптиміст.
— А хіба невіра краща?
— Ти вже нашкрябав п'ятдесят дев'ять сторінок. За якихось півтори години п'ятдесят дев'ять сторінок… Річ неможлива, з якого боку не глянути… Я тебе попереджував: перестань плескати язиком, краще спробуй пояснити, коли все це ти встиг. Скільки можна в середньому написати за годину сторінок? Скажімо, одну. Якщо це мазанина — то хай іще три.
— Іноді можна й більше.
— Ну гаразд: припустімо, що за годину можна написати п'ять сторінок. Якщо поділити п'ятдесят дев'ять на п'ять, одержимо неповних дванадцять. Дванадцять годин! Невже ти з третьої пополудні тільки те й робив, що писав?
— Це моя справа. А як я пишу, не твоє діло!
— Тут не все гаразд із часом. Або доки ти лежав непритомний, пройшло більше, ніж двадцять чотири години, або внаслідок космічної катастрофи Земля сповільнила свій рух. Хоча можна висунути й зовсім іншу гіпотезу. Скажімо, що автор цих нотаток не ти. Нічого страшного в цьому немає.
— Навіщо вигадувати зайве? Все це понаписував я. Темний пляж, запах моря. Довкола електричної лампочки роздягальні в'ється зграя мошок, схожа на хмарку диму, та я туди не дивлюсь. Об коробку раз у раз щось стукає, але це не дощ: то вдарилась комаха, певно, якийсь жучок. Зараз я держу в роті цигарку. Черкаю сірником. Вогник освітлює мої ноги. Я підношу його до литки й відчуваю жар… Отже, все це — безсумнівна реальність! Якщо я покладу ручку, наступне слово в цих нотатках не з'явиться…
— А якщо це пише хтось інший і зовсім не тут?
— Хто ж це, цікаво?
— Ну хоча б я.
— Нісенітниця!
— Сиджу й пишу, уявляючи собі, ніби ти мене вигадав.
— Навіщо це тобі?
— Щоб вивести людину-коробку на чисту воду.
— А вийде навпаки. Бо якщо ти автор, то людина-коробка взагалі не існує: вона — витвір твоєї фантазії.
— Отож-бо! Це зайвий раз підтвердить її нереальність. І всі нарешті зрозуміють, що це звичайнісінька вигадка.
— Я передчував, що так воно й буде… Ти — втілення розпачу. І це я міг тобі довести ще тоді, до початку наших переговорів. Шкодую, що не застеріг тебе: в мене є речові докази. Якби ти знав про них, то, мабуть, повівся б розважніше. Ні, ні, я не збираюся ними користатись. Якби хотів, то вже скористався б… Згодом я тобі їх сам покажу. А тепер я цілком покладаюся на твою щирість. Згоден?
— Цілком. Тільки ніяк не збагну, на що це ти натякаєш?
— Пробач, від недосипання в мене паморочиться голова… Я хотів би почути твоє слово. Хто вибрав мене за мішень? Хто стріляв тоді з пневматичної рушниці?
Несподівано замість лікаря відповіла медсестра:
— Це міг зробити хто завгодно. Поблизу мешкає багато людей, які мають рушниці. По курниках нишпорять тхори…
Ці слова вже колись казав лікар, тепер їх повторила вона. Час нібито зрушив з місця. Я не мав права дорікати їй. Хоча не міг і вибачити, що вона тягне його сторону.
— А я маю незаперечні докази. Коли куля влучила мені в плече, я за професійною звичкою встиг клацнути затвором і ще того самого дня проявив плівку. Вийшло чітке фото. На ньому видно чоловіка, що тікає вгору дорогою, сховавши під пахву пневматичну рушницю. Старанно пригнана до сутулої спини куртка, добротні штани, а черевики схожі на капці… — Змінивши тон, я обернувся до дівчини: — Певне, в нього такий фах, що вимагає часто роззуватись… Що ти на це скажеш? Не важко здогадатися, що такі черевики носять тільки лікарі, і якщо зважити, що дорога йде повз соєву фабрику…
Ситуація несподівано змінилась. Псевдокоробка, досі лагідна й не страшна, мов сміттєва скринька на ніжках, агресивно задеренчала. З розтуленого віконечка вистромився якийсь ціпок — навпроти мого лівого ока. Я відразу ж вгадав: та сама пневматична рушниця.
— Ну годі, — спробував я перевести все на жарт. — Ультрасучасна психастенія тобі не до лиця…
— Фото віддаси?
— Я не ношу його з собою. Бо це єдина річ, яка може стати козирем у моїх руках.
— Обшукай! — різким голосом звеліла медсестрі псевдокоробка.
Медсестра завагалась і благально глянула в мій бік. Тоді підняла руки й, поправляючи комірець, рушила до мене. Її випрасуваний халат (і коли вона встигла перевдягтися?) раптом розхилився. Застебнутий він був лише на один гудзик, під халатом сяяла голизна. Раптом вона здалася мені більше ніж голою, мовби цей халат був уже й не халат, а ритуальна туніка жертви. Гладенька пружна шкіра викликала хтиві почуття, й тільки гостре підборіддя та закруглений унизу живіт свідчили, що це ще дитина. Нас розділяло всього два кроки, й вона підступила ще ближче. Я мимовільно примружився й зненацька відчув у собі силу.
— Я зроблю все сам. Не завдавай собі клопоту. — Я повернувся до дверей і розв'язав свій речовий мішок, куплений колись давно на американській військовій базі. Мої руки намацали іграшкового крокодильчика. Тепер я був певен, що вони діють проти мене заодно. Всі ці хитрі балачки служили тільки одній меті: затягти мене в пастку.
Ця зелена цяцька завдовжки сорок п'ять сантиметрів мала червону пащу, ясно-бурі кігті й горбики на хребті, а зуби й очі були з білої пластмаси. Вигляд у крокодильчика був безневинний і жодних захисних імпульсів не викликав, хіба що в хворих на дитячу форму психастенії. Але мій крокодильчик був не просто цяцькою. Знаючи психіку більшості людей, я зробив з нього Чорного Джека[3]. Це страшна зброя, якою навіть мафія та поліція користуються залюбки. Треба тільки витрусити з крокодильчика тирсу та інший потрух, що я сьогодні вранці й зробив: мов передчуваючи щось недобре, я завбачливо наповнив крокодильчика піском. Тепер це була грізна зброя, досить замахнутись нею, взявши за хвіст. А як добряче вдарити, то можна проламати людині череп. Однак захоплюватись не варто. Головне достоїнство Чорного Джека те, що ним можна завдати смертельного удару, не залишивши на тілі жертви жодного сліду, а потім розстебнути його черево й висипати пісок на землю. Після цього ніхто вже не здогадається, що цей іграшковий полотняний крокодил — така страхітлива зброя.
Отож, удаючи, ніби простягаю цяцьку псевдокоробці, я раптом замахнувся і вдарив навідліг. Наслідки перевершили сподівання; коробка шарпнулась, і рушниця вткнулася дулом у картон. Це, видно, ошелешило лікаря, й він несамовито заверещав. Тієї ж хвилини пролунав постріл, схожий на свист проколеної цвяхом велосипедної камери. Куля влучила в стелю чи стіну. Я вихопив у нього рушницю, та він не здававсь; вистромив руку з віконця й, наче коршак, уп'явся мені в праву щоку. Я вперіщив його по нозі крокодилом: звук був такий, немов сокира цюкнула по живій деревині. Лікар зойкнув і відпустив мене, а мені від цього зойку стало млосно… Я вже ладен був ударити його по голові, та стало шкода коробки. Тоді я ще кілька разів луснув супротивника по волохатих ногах, аж він скарлючився й перетворивсь на коробку для сміття. Якби він не схлипував, наче водогінний кран, коли припиняють подачу води, коробка здавалася б зовсім порожньою. Вперше за весь цей час вона не викликала в мене жодних почуттів. Бліде світло похмурого ранку (була вже десята година), що сіялося крізь вікно, наче розсунуло стіни, й коробка посеред кімнати тепер нагадувала велику діру.
Я й зараз пишу. Ота суперечка була зовсім безглузда: якщо ці нотатки пишу не я, то хто ж тоді їх пише? Хоч зауваження псевдокоробки пре те, що я допустився розбіжності в часі, мушу визнати цілком справедливим. А все інше гаразд. Коли я зустріну медсестру, її поведінка багато чого скаже. Тепер я зможу визначити, що здобув, а що втратив, вилізши з коробки на світ. Приміром, вона поспішить мені назустріч у розстебненому халаті. Або ж застебне його на всі гудзики… Або, скажімо, урочисто попрямує до мене, розстібаючи гудзики на ходу, якщо раніше вони були застебнуті. Поки не переступила ще той особистий кордон, я зможу прочитати її наміри в очах. Якщо в них буде спокій, то це означатиме, що між нею й лікарем давно вже нелади, і я лише звільнив її від насильства й тиранії. Якщо ж, навпаки, очі забігають, то це свідчитиме про те, що вона діяла з лікарем заодно, а я дивом урятувався од пащі тигра…
Але годі про це. В таких дилемах немає ніякого сенсу. Турбує не те, що все нелогічне, а навпаки — те, що надто логічне. Правда схожа на мозаїчне панно, в якому бракує багатьох камінчиків. Хоча, можливо, я — вже не я, та все ж таки, що змушує мене жити? Мабуть, я повторюсь, коли скажу, що людина-коробка — ідеальна мішень. На місці лікаря, я б уже давно собі чогось підсипав. Крихту отрути в чешку чаю — і все гаразд… А що, коли мені вже підсипали? Це теж цілком можливо. Ніщо ж бо не підтверджує, що я ще й досі живий.
Письмове свідчення
Все, що я зараз розповім, — щира правда. Ви питаєте про труп, який викинула на берег морська хвиля в парку містечка Т.? Я про все розповім з власної волі.
Моє прізвище — С.
Місце проживання — (пропущено)
Фах — помічник лікаря (санітар)
Дата народження — 7 березня 1925 року.
Моє справжнє прізвище — С.
