Скляний ключ - Хеммет Дешіл

Він витяг її і почав розглядати. Його єдине розплющене око хитро заблищало. Це був безумний блиск. Нед встав на ноги і пройшов до спальні. Він тремтів, його зуби вибивали дрібну дрож. Коли він побачив під столом, за котрим горила і похмурий рожевощокий хлопець грали в карти, стару газету, він хрипко засміявся. Розірвавши і зіжмакавши газету, він підніс її до дверей і розіклав на підлозі. У комоді він знайшов папір для обгортки, яким були вистлані шухляди. Він зіжмакав його і також поклав поряд з газетою. Лезом він попоров матрац і витяг з нього грубу сіру вату. Вона теж лягла біля дверей. Тепер Нед вже не дрижав, не спотикався, він спритно діяв обома руками. Скоро, однак, він втомився перетягувати вату частинами і підтягнув до дверей усе, що лишилося від матрацу разом з чохлом.

З третьої спроби запальничка загорілася. Усміхаючись, Нед підніс її до купи, що виросла біля дверей. Деякий час він стояв, схилившись над своїм вогнищем, але дим, що підіймався, змусив його спочатку відступити на крок, потім ще. Кашляючи, він пройшов у ванну, намочив водою рушник і обгорнув ним голову, закривши очі, ніс. рот. Хитаючись, він повернувся до спальні – привид у клубах диму, – спіткнувся об койку і опустився на підлогу там, де його і знайшов Джефф.

Джефф увірвався в спальню, лаючись і кашляючи, прикриваючи ніс і рот ганчіркою. Двері, що відкрилися, трохи відсунули горівшу купку. Розкидаючи ногами папір і вату, він підскочив до Неда, схопив його за комір і витяг з кімнати.

За дверима Джефф копняком змусив Неда піднятися на ноги і, не випускаючи з рук комір його піджака, потяг за собою у кінець коридора. Там він штовхнув його до якоїсь кімнати.

– Я тобі вуха пообриваю, коли повернуся, покидьок! – проревів він, ще раз копнув Неда ногою і, вискочивши у коридор, зачинив двері і повернув ключ у замку.

Схопившись руками за стіл, Нед утримався на ногах. Мокрий рушник, що сповз з його голови, лежав на його плечах. Нед спробував випрямитися і роззирнувся. У кімнаті було два вікна. Він підійшов до того, що було ближче, і посмикав його. Вікно було зачинене. Нед повернув клямку, вікно відкрилося. На вулиці була ніч. Перекинувши через підвіконня одну ногу, потім другу, Нед перевернувся і, лежачи черевом на рамі, почав опускатися. Повиснувши на руках, він спробував намацати ногами опору, нічого не знайшов і розжав руки.

Глава п'ята. ЛІКАРНЯ

1

Схилившись над Недом , сестра щось робила з його обличчям.

– Де я? – запитав він.

– В лікарні Святого Луки. – Маленького зросту, з великими карими очима, сестра говорила тихим, з придиханням голосом. Від неї пахло мімозою.

– Який сьогодні день?

– Понеділок.

– Місяць, рік? – продовжував Нед. Сестра спохмурніла, і він здався. – Гаразд, неважливо. Давно я тут?

– Сьогодні третій день.

– Де телефон? – Він спробував сісти.

– Нічого не вийде, – заявила сестра. Вам не можна розмовляти по телефону і взагалі хвилюватися.

– Тоді подзвоніть ви. Викличте Хартфорд 61-16 і попросіть Поля Медвіга. Скажіть, що мені необхідно його негайно побачити.

– Містер Медвіг приходить сюди щодня після обіду, та навряд чи доктор Тейт дозволить вам з ним розмовляти. Правду кажучи, ви і зараз говорите більше, ніж вам належить.

– Тепер що? Ранок, день?

– Ранок.

– Не можу я так довго чекати. Подзвоніть йому негайно.

– Зараз прийде доктор Тейт.

– Не потрібен мені ваш доктор Тейт, – сказав Нед роздратовано. – Мені потрібен Поль Медвіг.

– Будете робити те, що вам велять, – відказала сестра. – Лежіть спокійно і чекайте доктора Тейта.

Нед понуро поглянув на неї.

– Ну й сестра милосердя! Вам що, ніколи не говорили, що з хворими не можна сперечатися?

Вона пропустила його питання повз вуха.

– А крім того, ви робите мені боляче. У мене щелепа болить.

– Менше розмовляйте, тоді не буде боліти, – відповіла сестра.

Нед помовчав трохи, а потім запитав:

– А що зі мною сталося? Чи ви цього ще не проходили?

– П'яна бійка, мабуть, – відповіла дівчина і не змогла стримати усмішки. – Ні, правда, послухайте, вам не можна так багато розмовляти. І нікого до вас не пустять, поки доктор не дозволить.

2

Відразу ж після полудня прийшов Поль Медвіг.

– Дуже радий, що ти живий! – зрадів він і обома руками потис ліву, незабинтовану руку Неда.

– У мене все гаразд, – заспокоїв Нед, – але тут є одна термінова справа: треба відвезти Уолта Айвенса в Брейнвуд і поводити по крамницях, де торгують зброєю. Він ...

– Ти мені вже говорив про це, – вставив Медвіг, – все зроблено.

Нед спохмурнів.

– Говорив?

– Авжеж! В той самий ранок, коли тебе підібрали. Тебе зразу ж відвезли до лікарні, але ти не підпускав до себе лікарів, поки тобі не дали поговорити зі мною. Ну, я і приїхав. Ледве ти розповів мені про Айвенса, як зразу ж втратив свідомість.

– Нічого не пам'ятаю, – протягнув Нед . – Так ти до них добрався?

– Так, Айвенсів ми схопили. І після того, як Уолта впізнали у Брейвуді, він розколовся. На попередньому слуханні присяжні признали винними Джеффа Гарднера і двох других, але Шеда притягнути до цієї справи ми не зможемо. Айвенса підбив такий собі Гарднер, усі знають, звісно, що він без наказу О'Рорі і кроку не ступить, але одне діло – знати, друге – довести.

– Джефф? Це той, що скидається на горилу? Його вже взяли?

– Ні, Шед, вочевидь, приховав його, коли ти втік. Адже ти у них був?

– Ага. В "Собачій конурі," нагорі. Я пішов туди, щоб поставити капкан на цю ірландську лисицю, і втрапив сам. – Нед спохмурнів. – Пам'ятаю, я прийшов туди з Віскі Вассосом. потім мене укусила собака, потім мене били Джефф і якийся рудий хлопчак. Пожар там ще був. Ось, мабуть, і все. Хто мене знайшов? Де?

– Поліцейський. Ти повз навкарачки, стікаючи кров'ю, посеред Колман-стріт. Це було о третій годині ранку.

– Теж знайшов собі заняття!

3

Маленька сестра з великими очима обережно прочинила двері і боязко просунула голову.

– Увійдіть! – запросив Нед Бомонт втомленим голосом. – Ми що, в хованки граємо? Раз, два, три, чотири, п'ять – я іду шукать. Вам не здається, що ви вже вийшли з цього віку?

Сестра розчахнула двері і зупинилась на порозі.

– Не дивно, що вас відлупцювали, – сказала вона. – Я хотіла дізнатися. чи прокинулися ви. Там містер Медвіг і ... – придих у її голосі став помітніший, очі загорілися яскравіше, – з ним леді.

Нед поглянув з цікавістю на неї.

– Що за леді? – насмішкувато запитав він.

– Міс Дженет Генрі, – відповіла вона так, ніби сповіщала про приємну несподіванку.

Нед повернувся на бік і заплющив очі. Куточки його губів затремтіли, однак голос став байдужим.

– Скажіть їм, що я ще сплю.

– Як ви можете? Та й взагалі вони тепер здогадалися, що ви не спите. Інакше я вже давно б повернулася.

Нед театрально застогнав і припіднявся на лікті.

– Доведеться відмучитися зараз, – забурчав він. – Бо прибіжить іншого разу.

Сестра поглянула на нього з гнівом.

– Нам довелося поставити поліцейського біля лікарні, – зауважила вона презирливо, – щоб відбиватися від жінок, які вас обступають.

– Вам легко говорити, – зітхнув Нед. – На вас, видно, світлини сенаторських дочок у газетах справляють незгладиме враження, але це тільки тому, що вас вони не переслідували. А мені вони отруїли все життя. Вони і їх кольорові фото. І завжди сенаторські дочки, самі сенаторські дочки. Ні, щоб яка-небудь там дочка члена палати представників, міністра чи, на худий кінець, члена міського управління ... Як ви гадаєте, в чому тут справа? А може, просто сенатори більш плодовиті, ніж ...

– І зовсім не дотепно. Втім, вся справа , очевидно, в тому, що жінки не можуть встояти проти вашої зачіски. Я їх приведу, – додала вона і вийшла.

Нед глибоко зітхнув, очі його заблищали, губи розтяглися в мимовільній посмішці. Однак, коли Дженет Генрі увійшла в палату, він привітався з нею недбало, хоч і ввічливо.

Вона зразу ж підійшла до ліжка.

– О, містере Бомонт, я так рада була довідатися, що ви швидко поправляєтеся. Я просто не могла не прийти. – Вона взяла його за руку і усміхнулася. Її карі з рудими іскорками очі здавалися ще більш темними через світле волосся. – Отож, якщо вам не до душі мій візит, будь ласка, не лайте Поля. Це я змусила його взяти мене з собою.

Нед усміхнувся.

– Я страшенно радий, що ви прийшли. Це дуже люб'язно з вашого боку.

Поль Медвіг, який зайшов слідом за Дженет, обійшов ліжко і став з другого боку. Він радісно усміхався, поглядаючи то на Неда, то на дівчину.

– Я знав, що ти будеш задоволений, Нед. Я так їй і сказав. Як справи?

– Відмінно. Підсуньте стільці, сідайте.

– Ми не можемо затримуватися, – заперечив Медвіг. – Я мушу зустрітися з Маклафліном.

– А я – ні. – Дженет Генрі знову усміхнулась Неду. – Можна, я залишуся? Зовсім ненадовго.

– Буду щасливий, – запевнив її Нед.

Медвіг, сяючи від задоволення, підсунув до ліжка стілець і усадовив Дженет. Затим він поглянув на годинника.

– Треба бігти, – мовив він жалібно і потис Неду руку. – Тобі що-небудь потрібно?

– Ні, Поль, дякую.

– Ну, будь здоровий.

Медвіг повернувся було до Дженет, та раптом зупинився і знову звернувся до Неда:

– Як далеко, на твою думку, мені можна зайти у цій першій розмові з Маклафліном?

Нед знизав плечами.

– Як завгодно, при умові, що не будеш говорити прямо і відкрито. Цього він боїться. Але, якщо водити околяса, його можна хоч у вбивці найняти. Розумієш, з ним треба тяганину розводити. У такому, приміром, роді: "Є, мовляв, чоловік на ймення Сміт, а мешкає він там-то і там-то. Так ось, якщо б раптом цей Сміт заслаб і не видужав, а ви заглянули б якось до мене, а мені по щасливій випадковості, прийшов би конверт на ваше ім'я, —— то звідки мені знати, що в ньому лежать п'ятсот доларів?"

Медвіг кивнув.

– Убивати мені нікого не потрібно. А ось голоси робітників з залізної дороги нам необхідні. – Він спохмурнів. – Шкода, що ти валяєшся, Нед.

– Через пару деньків піднімуся. До речі, ти сьогодні "Обсервер" бачив?

– Ні.

Нед пошукав очима.

– Дехто там поглумився. У центрі першої полоси помістили , в рамці. Увесь бруд, що змогли зібрати. Без підпису. А заголовок шикарний: "Що збираються робити міські можновладці?" Потім іде перелік усіх злочинів за півтора місяці, щоб довести, що хвиля злочинів росте. А поряд – коротенький списочок затриманих правопорушників.