Скляний ключ - Хеммет Дешіл
Нед швидко підійшов і зняв слухавку.
– Слухаю... Привіт, Джек... Так... Зрозумів... Де?.. Еге ж, прекрасно. На сьогодні досить. Дуже дякую.
Він поклав слухавку. По його блідих губах ковзнула усмішка, очі завзято заблищали.
Не встиг Нед відійти від телефона, як знову пролунав дзвінок. Поколивавшись, він взяв слухавку.
– Хелло!.. А, Поль, привіт! Так, мені набридло числитися в інвалідах... Нічого особливого. Просто подумав – дай заскочу... Ні, боюсь, що не зможу. Я не так добре себе почуваю, як гадав. Краще я приляжу... Так, завтра, звісно... Бувай.
Дорогою одягаючи капелюха і плащ, Нед спустився донизу. Коли він відкрив двері на вулицю, вітер хлестнув його струмками дощу. Він швидко закрокував до гаража в кінці квартала.
Зайшовши у засклену коробку гаража, Нед застав там довгов'язого рудоволосого хлопця, вдягненого в засмальцьовану білу спецівку. Відкинувшись на стільці і задравши ногу на полицю над електричним каміном, хлопець читав газету. Коли Нед сказав: – Привіт Томмі, – хлопець опустив газету і усміхнувся, блиснувши білими зубами.
– Ну й погодка сьогодні!
– Чи нема в тебе підхожого драндулета? Такого, щоб не застряг на польовій дорозі?
– Ну й щасливчик ви! Можете кататися, коли вам заманеться. А що, коли б не повезло з погодою? А раптом би дощ пішов?... Добре, що я маю "бьюік", на котрий мені наплювати.
– А він не розвалиться по дорозі?
– Усе можливо, – мовив Томмі, – особливо в таку ніч.
– Чудово, заправ його. Як мені краще в таку ніч проїхати до Лінивого потоку?
– А там по потоку далеко?
Нед уважно поглянув на Томмі.
– Приблизно до того місця, де він впадає у річку.
Томмі кивнув.
– Берлога Метьюса?
Нед промовчав.
– Все залежить від того, яке саме місце вам потрібне.
– Так, мені до Метьюса, – Нед спохмурнів. – Тільки без балачок.
– А коли ви до мене йшли, ви на що розраховували? – резонно заперечив Томмі.
– Я поспішаю, – відповів Нед.
– Тоді їдьте по новій дорозі до Бартона, за мостом звернете на польову дорогу, і якщо не застрягнете, то біля першого перехрестя повертайте на схід. Виїдете на верхівку пагорба саме позаду дому Метьюса. Якщо ж польовою дорогою не вийде, їдьте по новій дорозі до перехрестя, а потім доведеться трохи повернутися назад по старій.
– Дякую.
Коли Нед вже заліз у "бьюік", Томмі недбало кинув:
– У дверній кишеньці запасний пістолет.
– Запасний? – перепитав Нед, байдужим голосом і нерозуміюче поглянув на довгов'язого хлопця.
– Приємної прогулянки, – побажав Томмі.
Нед зачинив дверці і дав газ.
4
Годинник на приборному щитку показував за двадцять вісім одинадцяту. Нед вимкнув фари і з зусиллям вибрався з машини. Дощ невпинним потоком молотив по землі, по кущах, по деревах, по машині. Біля підніжжя пагорба крізь дощ і листя слабко миготіли жовті вогники. Струмки води потекли Неду за комір. Він здригнувся, щільніше закутався у плащ і, спотикаючись, став продиратися крізь мокрі кущі вниз по схилу.
Дощ і вітер підштовхували його у спину. Поступово слабкість минула. хоча він раз за разом спотикався об корені, ноги загалом слухалися його, і він досить упевнено просувався до цілі.
Нарешті, він відчув під ногами стежку і, ковзаючись, пішов по ній; гілки чагарника шмагали його по обличчю з обох боків, не даючи збитися з дороги. Стежка повела його спочатку ліворуч, але потім, описавши широку дугу, він вийшов до краю невеликої ущелини. Внизу з шумом бігла вода. Ще один поворот і він опинився біля дверей дому, вікна якого тьмяно світилися жовтим світлом.
Йому відчинив сивоволосий чоловік з безвольним, змарнілим обличчям і сірими неспокійними очима за товстими скельцями окулярів у черепаховій оправі. На ньому був акуратний, старомодний костюм з хорошого матеріалу. На одному боці високого накрохмаленого комірця його білої сорочки розпливлося кілька крапель дощу. Відкривши двері, він відступив убік.
– Заходьте, заходьте, сер, не стійте під дощем! – Голос його звучав дружелюбно, навіть, сердечно. – Жахлива ніч!
Нед злегка схилив голову і переступив поріг. Він опинився у величезній кімнаті, яка займала весь перший поверх. Меблів у кімнаті було мало, та й ті були прості, без усяких претензій. Кімната служила одночасно і кухнею, і столовою, і вітальнею.
З ослінчика біля каміна піднялася Опаль Медвіг і, тримаючись неприродно прямо, поглянула на Неда холодним, ворожим поглядом.
Коли він зняв капелюха і став розстібати плащ, його пізнали й інші.
– Невже Бомонт?! – недовірливо вигукнув чоловік, який відчинив двері, і виряченими очима поглянув на Шеда О'Рорі.
Шед о'Рорі сидів на дерев'яному стільці посеред кімнати напроти каміна. Він мрійливо усміхнувся і вимовив своїм музикальним баритоном:
– Так воно і є – Нед! Як поживаєте?
По мавп'ячій морді Джефа Гарднера розповзлася широка усмішка, що оголила вставні зуби і майже цілком сховала маленькі червоні очиці.
– Подумати тільки, Іржавий, – звернувся він до рожевощокого хлопця, який розвалився на лавці поряд, – наш гумовий м'ячик знову до нас повернувся. Я ж говорив, що йому подобається, коли його б'ють.
Іржавий понуро насупився і щось неголосно пробурчав на адресу Бомонта.
Тоненька дівчина в червоному, яка сиділа поруч з Опаль, з цікавістю підвела очі на Неда, і вони заблищали.
Нед зняв плащ і поклав його разом з капелюхом на довгий нефарбований комод біля дверей. Його худе обличчя, на котрому ще збереглися сліди побиття, було спокійне, і тільки в очах світилася відчайдушна нерозважливість.
– У мене зламалася машина, коли я проїжджав мимо, містер Метьюс. Я дуже вдячний за притулок, – ввічливо усміхнувся він господарю дому.
– Що ви? Будь ласка. Я дуже радий, – розгублено бурмотів Метьюс. Його злякані очі з благанням дивилися на Шеда О'Рорі.
О'Рорі люб'язно усміхнувся Неду, пригладив тонкою блідою рукою своє сиве волосся, але нічого не сказав.
Нед підійшов до вогню.
– Привіт, мала, – кивнув на Опаль.
Вона не відповіла і продовжувала дивитися на нього холодним, ворожим поглядом.
Він усміхнувся тоненькій дівчині у червоному.
– Місіс Метьюс, чи не так?
– Так, – підтвердила вона м'яким, вуркотливим голоском і простягла йому руку.
– Опаль говорила мені, що ви з нею були подругами в школі, – сказав Нед, потискаючи їй руку. Затим він повернувся до Іржавого і Джеффа. – Привіт, хлопчики! Я так і знав, що ми скоро зустрінемося. – Його голос звучав безтурботно.
Іржавий мовчав.
Джефф гидко скривився.
– І я на це розраховував. Кулаки мої вже загоїлися! Як на твою думку, чому мені так подобається тебе лупцювати?
– Надто багато ти базікаєш, – не повертаючи голови, проговорив Шед О'Рорі. – Якби ти порідше розкривав свою пащу, може, мав би і зараз цілі зуби.
Місіс Метьюс щось упівголоса сказала Опаль. Та покачала головою і знову всілася біля вогню.
Метьюс вказав на стілець по другий бік каміна.
– Сідайте, містер Бомонт, посушіть ноги, погрійтеся, – приказував він метушливо.
– Дякую. – Нед підсунув стілець ближче до вогню і сів.
Шед О'Рорі запалив сигарету.
– Як ви себе почуваєте, Нед? – запитав він.
– Непогано.
– Прекрасно! – О'Рорі повернув голову до Джеффа і Іржавого, які сиділи на лавці. – Завтра можете повертатися в місто, хлопчики. – Він знову повернувся до Неда і ввічливо пояснив: – Ми не хотіли ризикувати, поки не знали напевне, що ви вижили. А відповідати за бійку – цим нас не злякаєш.
Нед кивнув.
– Скоріше за все я і подавати на вас не буду. Але не забудьте, що вашого приятеля Джеффа розшукують у зв'язку з убивством Уеста. – Голос Неда звучав весело, але в очах, прикутих до горівшого в каміні поліна, на мить спалахнув злий блиск. Коли ж він переніс погляд на Метьюса, в них засвітилася насмішка. – Звісно, якби я захотів, я міг би доставити масу неприємностей містеру Метьюсу за те, що він укриває вас.
– Що ви, містер Бомонт! Та я, навіть, і не знав, що вони тут, – заметушився Метьюс, – я тільки сьогодні приїхав сюди. Я був здивований не менше ... – Він раптово осікся, охоплений панічним страхом, і, обернувшись до О'Рорі захникав: – Ви знаєте, що я вам радий. Але я хочу сказати... – Раптом його лице осяяла щаслива усмішка. – Адже я допомагав вам ненавмисне і, отже, не скоїв нічого такого, за що маю нести судову відповідальність.
Ясні, сіро-блакитні очі О'Рорі без жодної цікавості звернулися вбік видавця.
– Так, ви помогли нам ненавмисне.
Усмішка Метьюса злиняла і згасла. Він почав шарпати свою краватку і, нарешті, відвів очі від О'Рорі.
– Усі такі нудні сьогодні, – сказала Неду місіс Метьюс. – Поки ви не прийшли, було зовсім жахливо.
Нед з цікавістю поглянув на неї. Її темні очі призивно блищали. Під його поглядом вона нахилила голову і кокетливо надула свої красиві губки. Нед усміхнувся, піднявся і підійшов до неї.
Опаль Медвіг продовжувала нерухомим поглядом розглядати підлогу перед каміном. Метьюс, О'Рорі і два його охоронці слідкували за Недом і дружиною Метьюса.
– А чому вони такі нудні? – запитав Нед і, піджавши під себе ноги, сів на підлогу поруч з нею, спиною до вогню.
– Не знаю, – відповіла вона грайливо. – Коли Ход запропонував мені прокотитися сюди з ним і Опаль, я думала, буде весело. А потім, коли ми приїхали, ми застали тут ... – вона зробила невеличку паузу і додала з погано прихованою недовірою, – його друзів. У них тут якісь секрети, говорять вони наздогад. А я нічого не розумію. Це так безглуздо! І Опаль не краща за них... Вона...
– Припини, Елойс, – встряв Метьюс, намагаючись проявити владу. Але варто дружині поглянути на нього, і він збентежено відвів очі.
– А мені все одно, – заявила вона примхливо. – Це правда. Опаль поводиться не краще вас усіх. Адже ти з нею збирався поговорити про якусь справу. Поїздку затіяли саме заради цієї розмови. А сам мовчиш. Не думай, що я б стирчала тут стільки часу, якби не гроза. І не подумала б!
Опаль Медвіг почервоніла, але очей не підвела.
Елойс знову обернулася до Неда. Її примхливе личко стало кокетливим.
– Сумно. Тому я так вам і зраділа. Саме тому, а не через ваші прекрасні очі.
Нед насупив брови в удаваному обуренні.
Вона теж насупилася і вже цілком серйозно запитала:
– У вас насправді зламалася машина? Чи ви також приїхали обговорювати з ними ці нудні таємниці, через які вони так безглуздо поводяться. Ну, звісно, ж! Я певна, ви приїхали саме за цим.
Нед розсміявся.
– А яка вам різниця, чому я приїхав, якщо, побачивши вас, я перемінив свої плани?
– Перемінили? – перепитала вона недовірливо.
