Скляний ключ - Хеммет Дешіл

– Втім, чи не все одно. Якщо хочете, я візьму вас зі собою, – сказав він перш, ніж вона встигла відповісти. – А що буде з усім цим? – Він похмуро обвів рукою кімнату.

– Яке мені до цього діло? – з гіркотою відповіла вона. – Про це кредитори подбають.

– Тоді подумайте ось ще про що, – з розстановкою проговорив Нед. – Всі будуть вважати, що ви покинули свого батька у біді.

– Ну й нехай. Я дійсно покидаю його. Мені все одно, що про мене будуть говорити, якщо тільки ви візьмете мене з собою... – Вона схлипнула. – Я б ніколи не поїхала від нього, якби він не покинув Тейлора валятися там, на мостовій...

– Не треба про це, – перервав її Нед. – Якщо хочете їхати, ідіть збирайтеся. Беріть тільки те, що вміститься у дві валізи. За рештою речей, якщо знадобиться, можна буде прислати потім.

Дженет неприродно розсміялася і вибігла з кімнати. Нед запалив сигару, сів до рояля і став тихо награвати якусь мелодію.

Дженет повернулася у вітальню в чорному пальто і чорному капелюшку. В руках вона тримала дві валізи.

3

Вони поїхали до Неда на таксі. Більшу частину дороги вони мовчали. Але раптом Дженет порушила мовчання:

– Я вам не сказала – у тому сні ключ був скляний, і він зламався, ледве ми відкрили двері, тому що замок був дуже тугий.

– А далі? – він скоса поглянув на неї.

Вона зіщулилась.

– Ми не змогли зачинити зміїв у хижі, і вони поповзли на нас, і тут я закричала і прокинулась.

– Це був усього-навсього сон. Забудьте його. А в моєму сні ви все-таки викинули рибу. – Він невесело усміхнувся.

Таксі зупинилося. Вони піднялися нагору. Дженет запропонувала допомогти йому вкласти речі, але Нед відмовився.

– Сам управлюсь. Сидіть і відпочивайте. У нас є ще ціла година до відходу потяга.

Дженет всілася в червоне плюшеве крісло.

– А куди ви... куди ми їдемо? – несміливо запитала вона.

– Для початку в Нью Йорк.

Нед встиг укласти тільки одну валізу, коли подзвонили в двері.

– Вам краще пройти до спальні, – мовив він і відніс туди її валізи. Вийшовши у вітальню, він щільно причинив за собою двері.

Після цього він відкрив вхідні двері.

– Я прийшов сказати тобі, що ти мав рацію, і я тепер зрозумів це, – сказав Поль Медвіг.

– Але ти не прийшов уночі.

– Ні, тоді я ще не знав цього. Я вернувся додому, як тільки ти пішов.

– Заходь, – кивнув йому Нед, ступивши вбік.

Ледве зайшовши до вітальні, Медвіг відразу ж помітив валізу Неда, але все ж роззирнувся навколо, перш ніж запитати:

– Їдеш?

– Так.

Медвіг всівся у крісло, в котрому перед цим сиділа Дженет. Він виглядав стомленим і постарівшим.

– Як почувається Опаль?

– Бідолажка, але тепер все гаразд, слава Богу.

– Це ти в усьому винний.

– Господи, Нед, невже я і сам не розумію? – Медвіг випростав ноги і прийнявся розглядати носки своїх ботинок. – Сподіваюся, ти не думаєш, що я пишаюся собою. – Він помовчав. – Мені здається, що Опаль була б рада побачити тебе перед твоїм від'їздом, – сказав Медвіг після короткої паузи.

– Доведеться тобі передати їй і ма мій прощальний привіт. Я поїду чотиригодинним потягом.

– Медвіг підняв на нього тужливий погляд.

– Ти правий, бачить Бог, ти правий, Нед. – Він знову втупився на свої ботинки.

– А що ти збираєшся робити зі своєю продажною сворою? Загониш їх на місце? Чи вони вже самі приповзли, піджавши хвости?

– Хто? Фарр і інші щурі?

– Еге ж.

– Я їх провчу. – Медвіг говорив рішуче, однак ентузіазму в його голосі не відчувалося. Він не відривав очей від своїх ботинок. – Хай це буде мені коштувати чотирьох років, але за цей час я наведу лад у своєму власному домі і зберу організацію, на котру можна буде покластися.

Нед підняв брови.

– Збираєшся провалити їх на виборах?

– Провалити? Та від них мокрого місця не залишиться. Тепер, коли Шеда немає, хай його шайка бере владу. Серед них немає жодного небезпечного супротивника. За чотири роки я поверну собі місто, а поки наведу лад у своєму домі.

– Ти міг би перемогти і тепер.

– Не бажаю я перемагати з цими покидьками.

– Ну що ж, – кивнув Нед, – це. мабуть, найкращий шлях. Правда, для цього потрібні мужність і терпіння.

– Це все, що у мене є, – жалісно промовив Медвіг. – Мізків у мене ніколи не було. – Він перевів очі з ботинок на камін. – Хіба тобі обов'язково виїхати, Нед? – запитав він ледь чутно.

– Обов'язково.

– Хай я останній дурень, – Медвіг шумно відкашлявся, – але мені не хотілося б думати, що ти їдеш, затаївши на мене злість.

– Я не таю на тебе зла, Поль.

Медвіг швидко підвів голову.

– Потиснеш мені руку?

– Певна річ.

Скочивши з місця, Медвіг схопив Неда за обидві руки і міцно, до болю, стиснув їх.

– Не їдь, Нед. Залишся зі мною... Бачить Бог, як ти мені потрібен зараз. Але, навіть, якби й не це, я зроблю все, щоб загладити минуле.

– Загладжувати нічого, Поль.

– Так ти лишаєшся?

– Не можу. Я маю їхати.

Медвіг відпустив його руки і сумно всівся у крісло.

– Що ж, по заслузі мені.

Нед нетерпляче смикнувся.

– Це не через минуле. – Він прикусив губу. Потім він рішуче проказав: – У мене Дженет.

Медвіг дивився на нього здивовано.

Двері до спальні відчинилися, і в кімнату зайшла Дженет. Її обличчя було блідим і опавшим, але вона високо тримала голову.

– Поль, – сказала вона, впритул підійшовши до нього, – я причинила вам багато горя. Я...

В першу мить він зробився таким же блідим, як вона, але враз кров знову прилила до його щік.

– Не треба, Дженет, – хрипко прошепотів він, – що б ви не зробили... – розібрати кінець фрази було неможливо.

Зжавшись, вона відступила назад.

– Дженет їде зі мною, – сказав Нед.

У Медвіга відвисла щелепа. Він тупо поглянув на Неда, і кров знову відхлинула від його щік. Блідий, як полотно, він почав бурмотіти якісь слова, з котрих можна було розібрати тільки одне – "щастя", а затим незграбно повернувся і вийшов, не зачинивши за собою двері.

Дженет поглянула на Неда Бомонта. Він стояв, не зводячи очей з розчинених дверей.