Де ти був, Адаме? - Белль Генріх
Валізу йому дозволили взяти з собою, вона стояла внизу в фургоні, а кошика не дозволили. В Сентдьєр-ді йому не дали на це часу, їх прямо з вагона перегнали в фургон, не допомогли ніякі протести, навіть посилання на хворобу, весь перон було оточено, нічого не допомогло, довелось перейти до фургона, що стояв перед вокзалом. Дехто почав обурюватись і кричати, але конвойні були глухі й німі.
Фінк боявся за свій токай — начальник був чоловік вразливий, коли йшлося про вино, а ще вразливіший, коли йшлося про те, що він називав своєю честю. Майже напевне він дав тому полковникові слово, що в неділю вип'є з ним токаю — або про щось подібне. Можливо, він назвав навіть точну годину. А був уже четвер — чи навіть п'ятниця — адже північ, мабуть, минула,— і вони їхали на південь, досить швидко, тож він ніяк не встигне привезти вино до неділі. Фінк боявся — боявся й свого начальника й полковника. Той полковник не подобався йому. Він знав про того полковника щось таке, про що нікому ще не розповідав і нізащо нікому не розповів би, бо ніхто б не повірив; щось таке огидне, що сам Фінк ніколи не вважав би за можливе. Він, Фінк, бачив те сам, цілком виразно, і добре знав, яке це для нього щастя, що полковник його тоді не помітив. Йому доводилося по кілька разів на день заходити до полковника, приносити йому їсти, чи пити, чи якусь там книжку. З полковником треба було поводитись обережно. Якось увечері він увійшов до полковника, не постукавшись, і в сутінках розгледів на блідому обличчі старого чоловіка отой жахливий вираз... Фінкові того вечора шматок у горло не ліз. У них удома, коли якогось хлопця заставали за цим, його зразу обливали холодною водою — і допомагало...
Його знову смикнули за ногу, і він гукнув униз, що бачить гармати, ті гармати стріляють; крик у фургоні став іще гучніший. Спалахи вогню з гарматних дул усе даленіли, й самі постріли, щойно страхітливо близькі, тепер звучали так само далеко, як і досі вибухи снарядів, а вибухи ті все ближчали. Фургон минув ще колону танків, що стояли край дороги, потім — знов гармати, вже менші, розставлені біля колодязя з журавлем, і спалахи пострілів різко й скупо освітлювали ту похмуру шибеницю. Далі — знов" якийсь час нічого, і знов — колони, і знов — нічого, а тоді Фінк почув тріскотняву кулеметів. Вони їхали якраз туди, де стріляли кулемети.
Несподівано фургон спинився серед якогось села. Фінк спустився вниз і разом з іншими вийшов надвір. У селі панувала метушня, хтось на когось горлав, через вулицю бігли солдати, а кулемети лящали дедалі гучніше. Файнгальс ішов за маленьким унтер-офіцером, що в дорозі виглядав у люк; тепер він ніс важку валізу й так зігнувся, що приклад гвинтівки тягся по землі. Файнгальс пристебнув ранець до наплічного ременя й ступив широко, щоб наздогнати маленького унтер-офіцера.
— Дай сюди,— сказав він.— Що там у тебе?
— Вино,— засапано відповів унтер-офіцер.— Вино для на шого начальника.
Покинь його, це ж дурниця,— сказав Файнгальс. Не попреш же ти на передову повну валізу вина.
Маленький унтер-офіцер уперто похитав головою. Від утоми він насилу переставляв ноги, заточувався, сумно хитав головою і вдячно кивнув, коли Файнгальс ухопив за ручку валізу. Валіза здалася Файнгальсові неймовірно важкою.
Кулемет праворуч перестав стріляти, танки вже обстрілювали село. Позаду затріщали колони, і тьмяний відсвіт полум'я м'яко освітлював брудну, розриту вулицю.
— Та покинь його,— сказав Файнгальс.— Чи ти здурів? Унтер-офіцер не відповів, тільки ще міцніше стиснув ручку валізи. Позаду загорівся ще один будинок.
Раптом лейтенант, що йшов попереду, зупинився й гукнув:
— Станьте під будинком!
Воші ПІДІЙШЛИ ДО будинку, біля якого зупинились. Маленький унтер-офіцер поточився до стіни й сів на свою валізу. Тепер уже й ліворуч не стріляв кулемет. Лейтенант зайшов до будинку й зразу вийшов з якимсь обер-лейтенантом. Файнгальс упізнав того обер-лейтенанта. їм наказали вишикуватись, і Файнгальс зрозумів, що обер-лейтенант хоче в червонястому відсвіті пожежі розгледіти їхні відзнаки. Сам він мав тепер на грудях ще один орден, принаймні груди йому прикрашала чорно-біло-червона стрічечка. Слава богу, подумав Файнгальс, що він уже має хоч цей орден. Обер-лейтенант якусь мить дивився на них усміхаючись, а потім сказав: "Чудово",— знов усміхнувся, ще раз сказав: "Чудово, правда?" — до лейтенанта, що стояв позад нього. Та лейтенант не відповів. Тепер вони роздивились його. Він був низенький, блідий, видно, вже не дуже молодий, обличчя мав брудне й поважне. На грудях у нього не було жодного ордена.
— Пане Брехт,— звернувся до нього обер-лейтенант,— візьміть двох солдатів для підкріплення. І фаустпатрони. Кілька ми пошлемо Ундольс}юві — чотирьох, гадаю, вистачить,— а решту я залишаю собі.
— Слухаюсь! — відповів Брехт.— Узяти двох солдатів і фаустпатрони.
— Саме так,— підтвердив обер-лейтенант.— Ви знаєте, де вони лежать?
— Так точно.
— За півгодини прошу повідомити.
— Слухаюсь! — сказав лейтенант.
Він тицьнув пальцем у груди Файнгальсові й Фінкові, що стояли першими, сказав: "Ходімо",— повернувся й зразу пішов, їм довелося поквапитись, щоб устигати за ним. Маленький унтер-офіцер ухопив свою валізу, Файнгальс допоміг, і вони підтюпцем подалися за низеньким лейтенантом. Минувши будинок, вони звернули у вузеньку вуличку, що тяглася поміж живоплотами та луками й вела, як видно, в чисте поле. Там, куди вони йшли, було тихо, але позаду той самий танк іще стріляв раз у раз по селу, а невеличка батарея, повз яку вони наостанці проїхали, так само стріляла в правий бік, приблизно в тому напрямі, в якому йшли й вони.
Файнгальс раптом кинувся на землю й гукнув своїм супутникам:
— Обережно!
В кинутій валізі забряжчало, лейтенант, що йшов попереду, теж ліг. Попереду, з того боку, куди вони прямували, почали обстрілювати село міномети; вони стріляли часто-часто, певне їх було багато, осколки свистіли в повітрі, вдаряли в стіни будинків, а найбільші фурчали поряд, недалеко від них.
— Встати! —скомандував лейтенант попереду.— Вперед!
— Хвилинку! — гукнув Файнгальс. Він знову почув негучний, майже бадьорий, дзвінкий виляск і злякався. Оглушливо гримнуло: міна влучила в Фінкову валізу, її відірване віко із злісним сичанням відлетіло метрів на двадцять, ударило в стовбур дерева, скалки засвистіли зграєю знавіснілих пташок. Файнгальс відчув, що вино оббризкало йому спину, й злякано пригнувся: він проґавив дальші постріли, вибух ляснув попереду, на луці над невеликим схилом. Ожеред сіна, що чорнів на червонястому тлі неба, розвалився, всередині його затлівся жар, іскри шугнули вгору, тоді бурхнуло полум'я. Лейтенант рівчаком підповз до нього й зашепотів:
— Що тут за чортівня?
— У нього в валізі було вино,— теж пошепки відповів Файнгальс.— Гей! — неголосно покликав він Фінка, що темним горбиком лежав, зіщулений, коло валізи, кроків за два від них. Той і не ворухнувся.
— Сто чортів,— тихо сказав лейтенант.— Невже його... Файнгальс проповз до Фінка, наткнувся головою на його
ногу, звівся на ліктях і підтягся ближче. Світло від підпаленого ожереда не сягало до вузької, наче ущелина, улоговинки, там було темно, а край луки був залитий червонястим сяйвом.
— Гей,— ще раз тихо покликав Файнгальс. Він вдихнув міцний солодкавий запах винної калюжі, наткнувся руками на бите скло, відсмикнув їх, обережно, починаючи з чобіт, обмацав унтер-офіцера й здивувався, що він такий невеличкий: ноги куці, тіло худюще.— Гей! — тихо гукнув він.— Гей, друже!
Але Фінк не відповів. Лейтенант підповз ближче й спитав:
— Що тут таке?
Файнгальс обмацував Фінка далі, поки рука не натрапила на кров — то було вже не вино. Він прийняв руку й тихо промовив:
— Здається, вбило. Велика рана на спині, все просякло кров'ю. У вас є ліхтарик?
— Ви гадаєте, можна...
— Може, піднімемо його отуди, на луку...
— Вино...— сказав лейтенант.— Повна валіза вина... Нащо він його...
— Мабуть, для буфету.
Фінк був неважкий. Пригнувшись, вони перенесли його через дорогу, викотили на трав'янистий схил, і він розплатався там, у відсвіті полум'я, темний, плаский. Спина була вся чорна від крові. Файнгальс обережно перевернув його і вперше побачив Фінкове обличчя — вузьке, з тонкими, дуже тонкими рисами, ще трохи вогке від поту; до лоба прилипло густе чорне пасмо.
— Боже! — сказав Файнгальс.
— Що там?
— Його влучило в груди. Осколок із кулак завбільшки.
— У груди?
— Атож, мабуть, стояв навколішки над своєю валізою.
— Не за статутом,— сказав лейтенант, але власний жарт, видно, не потішив його.— Візьміть його солдатську книжку й особистий медальйон...
Файнгальс обережно розстебнув закривавленого мундира, помацки знайшов на шиї закривавлений бляшаний овал. Солдатську книжку він теж розшукав зразу — вона була в лівій нагрудній кишені, начебто чиста.
— Хай йому чорт,— сказав лейтенант у нього за спиною,— ця валіза ще й тепер важка.— Він перетяг її через дорогу, потяг і Фінкову гвинтівку за ремінь.— Знайшли?
— Так,— сказав Файнгальс.
— Ходімо далі.— Лейтенант тяг валізу за один ріжок через усю улоговину, а тоді шепнув до Файнгальса: — Ліворуч, за огорожу,— і поповз попереду.— Пхайте валізу за мною.
Файнгальс, пхаючи валізу, теж повільно поповз угору не довгим схилом. За огорожею, що тяглась упоперек їхнього шляху, вони змогли випростатись і стояли, дивлячись один на одного. Відсвіт полум'я з ожереда був досить ясний, і вони хвилинку роздивлялись один одного.
— Як ваше прізвище? — спитав лейтенант.
— Файнгальс.
А я Брехт,— сказав лейтенант. І збентежено засміявся.— По правді признатись, пити хочеться страшенно.— Він нахилився над валізою, перетяг її на смужку густої трави й обережно перевернув. Тихо забряжчало скло.— Господи! — сказав лейтенант і підняв цілісіньку невелику пляшку.— Токай!
Етикетка була заплямлена кров'ю і мокра від вина. Файнгальс дивився, як лейтенант обережно розгрібає скалки. П'ять чи шість пляшок виявилися цілі. Брехт вийняв складеного ножа, відкоркував одну й надпив.
Чудо! сказав він, віднявши пляшку від губів.— Хочете?
Дякую,— відказав Файнгальс. Узяв пляшку, хильнув один ковток — вино було занадто солодке для нього. Він повернув пляшку і ще раз сказав: — Дякую.
Міномети знов почали стріляти по селу, з більшої відстані, і раптом зовсім недалеко зататакав кулемет.
Слава богу, — сказав Брехт,— а я вже думав, що й їх накрило.— Він допив пляшку й кинув її в рівчак.— Треба обійти цю огорожу зліва.
Ожеред уже весь узявся полум'ям, тільки нижній шар сіна жеврів тьмяно.
