Дорога в нікуди - Моріак Франсуа
Наближався трамвай. Стоячи нерухомо обіч дороги, Дені спостерігав, як у мороці більшає й більшає миготливий ліхтар, наче єдине циклопове око. Згадав чийогось недавно прочитаного вірша, в якому трамвай, торкаючи гілки, коливає листя, "збрую сновидінь, скроплену дощем". Дені знав, що ця велика жовта скриня везе в своєму череві матір, Розету, а також неодмінно пана Ландена, який ночуватиме в Леоньяні, мабуть, востаннє, бо справи майже скінчено… Все продадуть, але залишиться матері замок і парк. Дені здогадувався, що в дорозі вони саме це і обговорювали. Ланден, хоча й був певний, що без нього тут не можуть обійтися, боязко й покірно тупцяв позад усіх.
– Нарешті,– сказала пані Револю синові,– нарешті скінчилося. Ми звільнились від нього.
– Обережніше, він може почути.
– Тим краще, нехай чує.
Роза, що йшла недалеко від Ландена, кинулась наздоганяти їх і стиха сказала братові:
– Новину знаєш? Я знайшла собі місце.
– Ні, вибач, – озвалась пані Револю, – ми спершу обговоримо це дома.
– Мамо, адже мені так пощастило!
– Ні, якраз не пощастило. Я вже звикла до думки, що ти працюватимеш, ну, скажімо, репетитором, уроки даватимеш…
– А які б це я давала уроки? Музики я не знаю. Взагалі нічого не знаю, ні на що не здатна.
– Щоб дітей навчати, знань завжди вистачить… А то що ж це буде: дочка Оскара Револю – і раптом торгує в крамниці!
– Вибач, мамо, не в звичайній крамниці, а в книгарні, а це зовсім інше… Так, Дені, уяви собі: я йду до Шардона.
– До Шардона? До нашого книгаря?
Вона була радісно збуджена. У Дені навіть заворушилось невиразне невдоволення – занадто вона щаслива. Його дратував цей надмір радості. І коли вони проминали браму, він гостро кинув:
– Сьогодні до мене приїздив П'єр…
– Ах! – тільки й спромоглася Роза.
Вже зовсім стемніло, і він не міг бачити її обличчя, але озвалась вона якимось неначе не своїм голосом:
– Він тобі казав про Робера?
Брат відповів: "Ні!" – і з задоволенням вдихнув вологе повітря.
Коли ввійшли в передпокій, пані Револю оголосила:
– Ми нічого не вирішуватимемо, не порадившися з моїм старшим сином.
Роза не стримала властивого молодості обурення:
– Я не повинна з ним радитись, як саме годуватиму його…
Мати рвучко підвела голову:
– Розо! – й додала суворо: – Він твій старший брат – цього, здається, досить; до того ж він хворий, дуже хворий.
– Правда ваша, мамо… Зараз і ходімо до нього. Я завтра повинна дати відповідь Шардонові.
У замку не палили. "На східцях тут справжня льодовня", – зітхала пані Револю. Вона йшла перша, з лампою, за нею Роза. Дені позаду. Їхні три тіні танцювали, підкорочені східцями. Біля дверей пані Револю сказала:
– Зачекайте, піду гляну, чи не спить… – і віддала лампу Розі.
Дені уважно подивився на сестру. Тільки тепер він помітив, як вона змінилася за останні тижні; ніби події, що відбулися за цей час, молотом перекували її обличчя: на ньому не лишилося жодної дитячої риски; під очима, на схудлих щоках і на скронях залягли тіні, видовжений ніс не прикрашав її. Плечі були вже не тендітні, а вугласті… Гіркота й жалощі охопили Дені. А для того ж, щоб це змарніле личко осяяла радість, досить було сказати: "П'єр відвідав мене, щоб порозмовляти про Робера і про тебе…" Повернулась мати й жестом показала, що можна йти до старшого брата.
З прочинених дверей виповзла хмара диму, запахло тютюном. Жюльєн трохи вистромив з-під зеленої теплої ковдри голову – голову кощавого птаха.
Недуга, яку він спершу тільки вдавав, тепер насправді опанувала його. Схованка, яку він собі створив, замкнулася й замкнула його. Його сум не був уже вдаваний, так само як і неспроможність ні до якої дії. Він казав, що хоче піти з життя, а життя вже само відходило від нього. Коли Роза глянула на нього, їй стало прикро за ті гострі слова, що недавно вихопились у неї. Сповнена жалю, вона без огиди взяла його волохату руку, що висунулася з розірваного рукава.
– Який сьогодні був чудовий день, Жюльєне… Якби ти знав! Сонечко вже віщує весну. Здавалося, ніби все втрачено, а виявляється, все залишилося… Справді, все: і сонце, і навколишній світ, і люди…
Він відвернувся до стіни й забубонів:
– Не треба говорити… Я не хочу, щоб зі мною розмовляли…
А мати все-таки наполягала:
– Любий мій, ми зараз підемо… Дамо тобі спокій… Я хочу тільки спитати твоєї думки…
– Нічого не треба! – гукнув Жюльєн. – Нічого не хочу знати… Ніякої думки в мене нема…
Та це не про справи, потрібна тільки звичайна порада; ти ж бо старший. Ти мусиш вирішити, чи йти Розі на роботу, що пропонують їй у Шардона, у книгаря…
– Хай робить що хоче… все пропало… А коли все пропало…
– Послухай, Жюльєне, – почала Роза, – ти, може, здивуєшся. Уяви собі: мені подобається, що я стану однією з тих дівчат, які юрбами висипають на вулицю, коли зачиняються крамниці. Це мене просто захоплює… Я починаю нове життя, отже, в мене їх буде двоє… було одне, а тепер друге… От якби й ти схотів…
Він уже не слухав; він благав, він пхинькав жалібним голосом:
– Та змилуйтесь наді мною, дайте спокій, чого ви мене мучите?
Він напнув ковдру на голову. Пані Револю тихенько сказала:
– Мовчи, Розо, ти тільки втомлюєш його, нічого тут не поможе. Ти ж бачиш, що він затуляє собі вуха. Обідайте без мене, – додала вона. А сама залишилась. Інстинкт підказував їй, що віднині ця кімната буде для неї не тільки схованкою – тут буде сенс її існування. Вона доглядатиме Жюльєна; даремно вимагати від неї іще чогось. У цьому буде її турбота, зміст її життя, її найвищий обов'язок. Її світ тепер увесь зосередиться в цих чотирьох стінах, що їх її старший син перетворив на в'язницю. Про неї казатимуть: "Вона просто таки надзвичайна… жодної скарги від неї не почуєш".
VІ
Ланден чекав, стоячи коло стільця, і сів лише тоді, коли брат із сестрою зайняли свої місця. Роза сиділа в профіль до нього. На плечі вона накинула шаль. Вряди-годи вона піднімалася, щоб узяти шматочок хліба. Те, що діти намагалися не дивитись на Ландена, бентежило його, як інших турбує, коли на них дивляться надто пильно. Дені деколи навіть рвучко відвертався: на скатертині лежала Ланденова рука, волохата, з обкусаними нігтями, з куцими пальцями; адже людські руки ніби позначені діями, які вони виконують.
Щоб не піднімати голови від тарілки, Ланден удавав, ніби їсть з великою жадібністю: на його миршавій бороді залишалися рештки з'їдених страв. Світло люстри поблискувало на його гулястому черепі. Він і квапився швидше втекти, і водночас йому було приємно побути довше з дітьми. Він теж бачив на скатертині руку – маленьку Розину руку; бачив кінчик вушка, смужечку шийки. Дві юні, прекрасні істоти сиділи з ним в одній кімнаті, дихали одним повітрям. Ланден жахав їх; проте вони лишалися тут. Роза зітхнула. Він підвівся.
– Може б, ви взяли сиру, пане Ландене?
– Ні, панно, це вже останній вечір. Мені ще потрібно дещо занести до реєстру. Деяких документів бракує, я сподіваюся знайти їх у кімнаті пана Оскара…
– Там, мабуть, уже затопили… Забула спитати, як там панна Ланден…
– Спасибі за увагу… її мучила невралгія, знаєте… Але вже минуло, вона знову хазяйнує…
Його відповідь зависла в порожнечі. Роза спитала тільки для годиться.
Ланден старанно замкнув двері кабінету, де мав працювати востаннє. Він сів у крісло за письмовим столом, як і щовечора протягом цих трьох тижнів, спер голову на руки й пірнув у глибокий спокій.
Мерця вже нема чого боятися – ні його лайки, ні його зневаги. Нічим уже він не перешкодить тому, хто відданий йому всім серцем: він уже не борониться, не відгороджується, не ставить перепон тому почуттю, яке сам же й викликав. Не треба тепер його ні оберігати, ні ошукувати; навіть коли тебе звуть Ланден, – а небіжчик, про якого йде мова, був такою поважною персоною, як Оскар Револю, – то й тоді можна вільно віддатися новому й незвичному почуттю – жалощам. Ланден дивувався, що відчуває жалощі до того, хто викликав у нього більше, ніж хто інший, захоплення. Він намагався зрозуміти, які страждання шарпали Оскара в ці останні тижні життя, і доходив висновку: ділові невдачі тут важили менше, ніж зрада Регіни. Звичайно, Оскар Револю грав і програвав; але ж це дрібниця для такої людини, як він; і якщо вже ділові невдачі призвели до катастрофи, то тільки тому, що всі його думки, всі почуття заполонило одне створіння… Та ще яке мерзенне створіння! Ота Лораті! "Звідти, де ти тепер, – шепотів Ланден до покійника, – тобі видно, яка це погань".
Ланден не сумнівався, що мерці можуть читати в серцях живих. Ця певність допомагала жити: тепер уже Оскар Револю бачить, хто така Лораті, як бачить він, і хто такий Ланден. Старший клерк вірив у таку проникливість мерців, і ця віра його заспокоювала, згідно з нею він навіть виробив у собі лінію поведінки: справи тепер не обтяжуватимуть його, він більше ні до кого не піде в найми. З усіх посад, які вже йому пропонують, він вирішив обрати таку, яка лишатиме йому найбільше дозвілля. Певний час його спокушала пропозиція одного паризького повіреного, колишнього нотаря; його так вразили ділові здібності Ландена, що він навіть обіцяв йому пай від усіх операцій. Але ж ні, Ланденове місце – біля Оскара Револю. Він, і померши, зберіг свою владу над ним.
Насамперед упорядкувати спадщину; захистити пам'ять покійного, якщо виникне потреба. Але найголовніше, – ця думка проймала Ландена гострою радістю, – відплата. Він вважав за обов'язок помститись отій Лораті, хоч іще й невиразно уявляв собі, яким саме способом, бо досі не мав часу на цьому зосередитись. Він ніби мав справу з неоплаченим рахунком – повинен був стягнути з винного недоплату боргу, – а деталі операції тим часом Ландена не цікавили. Як і всі інші його пристрасті, ненависть, що він її відчував, прибрала вигляд обов'язку: Ланденове схиляння перед доброчесністю мимоволі сприяло такому маскуванню. Всі жахливі ознаки, що могли б застерегти його від самого себе – уникливий погляд, хода, голос, – усе це було помітне тільки іншим людям. А сам він цих зовнішніх виявів своєї сутності бачити не міг і щиро вважав себе носієм найшляхетніших почувань; він купався в промінні власних чеснот. Звичайно, він помічав і неприхильність людей до себе, але гадав, що причина цього – неприваблива зовнішність та ще його надмірна добрість, яка давала себе взнаки на кожному кроці.
