Троянської війни не буде - Жироду Жан

Не минуло й двох хвилин, як вони обидва були вже на борту. Чи не правда, Ольпідес?

О л ь п і д е с. Він обтер царицю губкою і поправив їй проділ на голові. Ви розумієте, мені зверху добре було видно проділ цариці, від чола до потилиці.

М о р я к. Всіх він відіслав в трюм, крім нас двох, адже він нас не помітив.

О л ь п і д е с. І без лоцмана наш корабель йшов прямо на північ. Без вітру вітрила все ж були широко надуті ....

О л ь п і д е с. З моєї схованки я, власне кажучи, повинен був бачити шматочок одного тіла, але весь день я бачив два шматочки, наче скибочка житнього на шматочку пшеничного ... Хліба пеклися, підіймалися ... Справжня куховарство.

О л ь п і д е с. А я зверху частіше бачив тільки одне тіло, то біле, як говорив моряк, то золотисте. З чотирма руками і чотирма ногами.

М о р я к. Ось вам і безсилий ... Що стосується любові духовної і інших ніжностей, розкажи, що ти чув зі своєї бочки. Слова жінки злітають вгору, слова чоловіка стеляться по землі. Скажу, що говорив Парис ...

О л ь п і д е с. Вона називала його своїм папужкою, своєю кішечкою.

М о р я к. Він називав її своєю пумою, своїм ягуаром. Вона іноді величала його жіночими іменами, він її чоловічими. Це від ніжності. Все це добре відомо.

О л ь п і д е с. "Ти мій бук, говорила вона теж. Я обіймаю тебе, неначе ти моє деревце ", говорила вона ... На море завжди згадуєш про дерева.

М о р я к "А ти моя берізка, — говорив він, моя тріпотлива берізка ". Я дуже добре пам'ятаю це слово" берізка ". Це дерево сколотів.

О л ь п і д е с. І я повинен був залишатися на марсовій щоглі до ночі. Мені було там і холодно і голодно ... І все інше ...

М о р я к. А коли вони перестали обніматися, то стали облизувати один одного кінчиками язика, тому що були солоними.

О л ь п і д е с. І коли вони нарешті піднялися, щоб йти спати, то хиталися ...

М о р я к. Ось що отримала твоя Пенелопа з цим безсилим.

Г о л о с и. Браво! Браво!

Г о л о с ж і н к и. Слава Парису!

Веселун. Віддамо Парису те, що йому належить.

Г е к т о р. Вони брешуть, чи не так, Олена?

У л і с с. Олена слухає їх, зачарована.

О л е н а. Я навіть забула, що мова йде про мене. Ці люди кажуть переконливо.

У л і с с. Посмій сказати, Парисе, що вони брешуть.

П а р и с. Трохи. В деталях.

Моряк. Ні в цілому, ні в подробицях. Чи не правда, Ольпідес. Ви оспорюєте ваші любовні вирази, начальник? Ви заперечуєте слово "пума"? Може бути, слово "береза"? Так, я бачу, вас образила ця "тріпотлива берізка". Тим гірше, що ви так сказали. Втім, нічого червоніти через ці слова. Я бачив тремтливі берези в час перед початком зими, уздовж берегів Гиргису, потужного притоку Танаїсу, на снігу. Чорні кільця їх кори, здавалося, відділялися один від одного порожніми місцями, і я мимоволі запитував себе, на чому ж триматися їх гілки. І я їх бачив в розпал літа, в фарватері, під Хаджі-Тарханом, з їх білими кільцями, схожими на білі гриби, якраз біля самого берега сивого Каспію, і вони були так же стрункі, як плакучі верби. І коли на дерево сідає один з чорно-сірих воронів, дерево тремтить, гнеться, мало не ламається, і я кидав у ворона камені, поки він не відлітав. Всі листя посилали мені знаки подяки. І при вигляді цих тріпотливих листочків, золотих зверху і срібних знизу, серце ваше відразу переповнюється ніжністю. Я, дійсно, мало не заплакав, чи не так, Ольпідес! Ось що таке береза!

О л е н а. Браво, браво!

Другий моряк. І не тільки ці двоє бачили їх, Пріаме. Ми всі, аж до корабельного прибиральника, ми всі звісилися з ілюмінаторів, вчепившись за борт і перекинувшись через бар'єр, дивилися на них. Весь корабель перетворився на місце видовища.

Третій моряк. Видовища любові.

У л і с с. Ось бачиш, Гекторе!

Г е к т о р. Замовкніть всі.

М а р с о в и й. А ну, застав їх замовкнути.

В небі з'являється Ірида.

Н а р о д. Ірида! Ірида! ..

П а р и с. Її посилає сама Афродіта.

І р и д а. Так, Афродіта доручила мені сказати вам, що любов — це закон всесвіту. І що все, що підсилює любов, священне, будь то брехня, жадібність або хтивість. Що всіх закоханих вона бере під свій захист, чи то цар або пастух. Тих, хто допомагає їм у їх любові, вона теж бере під свій захист. І якщо серед вас є такі люди, вона їх вітає. А вам, Гекторе і Уліссе, Афродіта забороняє розлучати Париса і Олену. Інакше буде війна ...

П а р и с, старці. Дякуємо тобі, Ірида!

Г е к т о р. А від Паллади немає доручення?

І р и д а. Так, Паллада доручила мені сказати вам, що розум — закон всесвіту. Всякий закоханий втрачає розум, говорить вона. Вона хоче, щоб їй сказали відверто, чи є що-небудь дурніше півня на курці або мухи на інший мусі. Вона наказує вам, Гектор, і вам, Улісс, розлучити Олену і цього кучерявого Париса. Інакше буде війна ...

Г е к т о р і жінки. Дякуємо тобі, Ірида.

П р і а м. Син мій, не Афродіта, і не Паллада керують Всесвітом. Нехай цю суперечку розсудить Зевс. Він виведе вас із цієї невизначеності.

І р и д а. Зевс, повелитель богів, наказує вам сказати: той, хто бачить в світі тільки любов, так же дурний, як той, хто її не бачить. Мудрість, повелів сказати вам Зевс, володар богів, в тому, щоб вдаватися до любові, коли це потрібно, і коли потрібно, забувати про неї. Луги, засіяні первоцвітом, і фіалки, на його смиренну царствену думку, однаково хтиві і для тих, хто вдається на них до любові, і для тих, хто тільки лежачи читає книги, хто просто здуває кульбаби, чи думають вони при цьому про вечерю чи про республіку. Він наказує Гектору і Уліссу розлучити Олену і Париса, не розлучаючи їх. Він наказує всім іншим піти і залишити сам на сам тільки тих, хто веде переговори. Інакше він клянеться, а Зевс ніколи не загрожує марно, — він клянеться, що війна буде.

Г е к т о р. До ваших послуг, Уліссе.

У л і с с. До ваших послуг.

Всі видаляються. Видно, як в небі розпластався величезний шарф.

О л е н а. Це, звичайно, Ірида. Вона втратила по шляху свій шарф.

Сцена тринадцята.

У л і с с, Г е к т о р.

Г е к т о р. Ось це справжня битва, Уліссе.

У л і с с. Битва, яка повинна вирішити, бути війні чи ні.

Г е к т о р. І вона буде?

У л і с с. Це ми побачимо через п'ять хвилин.

Г е к т о р. Якщо це словесна битва, мої шанси слабкі.

У л і с с. Я думаю, що ми, скоріше, будемо вирішувати на вагах. Ми як би обидва сядемо на шальки терезів. Все вирішить наша вага.

Г е к т о р. Моя вага? Що важу я, Уліссе? Моя вага — це вага молодості, молодого чоловіка, молодої жінки, ще не народженої дитини. Моя вага — це радість життя, віра в життя, прагнення до справедливості і правди.

У л і с с. Моя вага — це зрілість, зрілий чоловік, тридцятирічна дружина, син, зростання якого я відзначаю щомісяця зарубками на наличнику палацових дверей. Мій тесть вважає, що я калічу виріб із дерева. Моя вага — солодкість життя і недовіра до нього.

Г е к т о р. Моя вага — полювання, хоробрість, вірність, любов.

У л і с с. Моя вага — обачність по відношенню до богів, людей і речей.

Г е к т о р. Моя вага — фрігійський дуб. Всі фрігійські дуби, густолисті, кремезні, ростуть в достатку на наших пагорбах, де пасуться і наші кучеряві бики.

У л і с с. Моя вага — оливкове дерево.

Г е к т о р. Моя вага — сокіл. Я дивлюся, не моргаючи, на сонце.

У л і с с. Моя вага — нічна сова.

Г е к т о р. Моя вага — весь народ. Народ благодушних селян, працьовитих ремісників, тисячі плугів, ткацьких верстатів, ковальських горнів і ковадла ... О! Чомусь у вашій присутності все це здалося мені раптом таким легковажним!

У л і с с. Моя вага — це вага чистого і прозорого повітря наших берегів, всього нашого Архіпелагу.

Г е к т о р. Навіщо продовжувати? Чаша терезів схиляється.

У л і с с. В мою сторону? .. Так, я так думаю.

Г е к т о р. І ви хочете війни?

У л і с с. Ні, я не хочу її. Але я не знаю, чого хоче сама війна.

Г е к т о р. Наші народи прислали нас сюди, об ми домовилися. Вже одне те, то ми тут, говорить про те, що не все втрачено.

У л і с с. Ви молоді, Гекторе! .. Так уже повелося, щоб перед кожною війною вожді ворогуючих народів зустрічалися в якомусь нейтральному місці, на пагорбі, на березі озера або в куточку саду. Обидва вони погоджуються, що війна – це найлютіший бич людства. І обидва, стежачи очима за відблисками і брижами на воді, відчуваючи на своїх плечах пелюстки магнолій, — обидва миролюбні, скромні, порядні — вивчають один одного. Вдивляються один в одного. Зігріті сонцем, розніжені чудесним вином, вони не знаходять в лицях один у одного жодної риси, яка виправдовувала б ненависть, ні однієї риси, яка не нагадувала б про людську любов; немає нічого суперечливого ні в їх словах, ні в їх жестах, ні в їх манері пити. Обидва вони дійсно сповнені глибоко мирними намірами. вони залишають один одного, потискуючи руки, відчуваючи себе братами. І, сидячи в своїх колісницях, повертаються один до одного, обмінюючись посмішками ... А на наступний день, однак, вибухає війна. Ось в такому положенні знаходимося зараз ми обидва ... Наші народи під час нашої розмови мовчать і тримаються осторонь, але це зовсім не означає, що вони чекають від нас запобігання неминучого. Це тільки означає, що вони дали нам повноваження, ізолювали нас, щоб ми краще відчували перед катастрофою, що насувається братство навіть ворогуючих. Скуштуємо ж його, це блюдо багатих. Отримаємо задоволення їм ... Але це все. Привілей сильних світу сього — з тераси спостерігати за катастрофою.

Г е к т о р. Що це — розмова ворогів?

У л і с с. Це дует перед виступом оркестру. Дует солістів перед війною. Ми були створені мудрими, справедливими, ввічливими, ще за годину до війни розмовляли один з другим так, як ми, старі воїни, будемо бесідувати про неї і багато років по тому. Ми помирилися перед самим боєм. Так буває завжди. Може бути, в цьому наша помилка. Якщо один з нас повинен убити іншого і, щоб дізнатися, хто став його жертвою, зірвати з нього забрало, то, може, було б краще, щоб він не побачив в ньому свого брата. Але весь світ знає, що ми будемо битися.

Г е к т о р. Світ може помилятися. Саме по тому дізнаються про помилку, що вона загальна.

У л і с с. Сподіватимемося. Але якщо доля віддавна піднесла два народи, відкрила перед ними однакову майбутність, виповнену творчої сили і всемогутності, якщо кожного з них вона наділила дорогоцінною і особливою мірою, ось ми з вами і коливали зараз шальки терезів, — мірою, здатною визначити вагу насолоди, пізнання і навіть природи, якщо при посередництві їх архітекторів, поетів, художників вона подарувала цим народам два протилежних царства вигадок, звуків, фарб, якщо повеліла їм винайти троянську покрівлю та фіванський звід, фрігійський пурпур і грецький індиго, то всьому світу ясно, що не припускала вона нагородити людей двома шляхами розвитку і розквіту, а думала лише про власне торжество, потураючи людському озвірінню і божевіллю, які тільки одні і можуть заспокоїти богів.