Небезпечний - Ніколь Кові

СОФІ КЕРР

Ремі запевнив мене, що мені нема чого хвилюватись. Кемерон нічого не зробить мені, тож відправивши останнього свого клієнта, я поспіхом зібралась і отримавши від Ремі обіцянку подзвонити, коли Тернер піде, побігла додому.

На щастя, я жила близько і вже за пʼятнадцять хвилин сиділа на кухні, чекаючи, поки мікрохвильовка нагріє мою вечерю.

Мені було не по собі, що я лишила Ремі самого. Хтозна, що Кемерон міг з ним зробити. Але відігнавши від себе дурні думки, я взялась їсти.

Раптом телефон задзвенів і сподіваючись, що це Ремі я взяла слухавку.

-Алло.-відповіла я та у відповідь почула інший голос.

-Привіт, Софі.-казав Нік і я зітхнула.

-Привіт.-відповіла я.

-Я хотів поговорити.-заявив він і в мене зовсім зник апетит. Я відставила тарілку і пошкребла нігтем по столу.

-Про що?-запитала я.

-Про вчорашню сварку.-відповів Нік.-Я не розумію у яких ми з тобою відносинах. Мені здається, що ти не хочеш мене бачити. Ти взагалі стала якась дивна коли переїхала до Паялу. Чому б тобі вже не повернутись додому?-говорив хлопець і мене буквально розривало від гніву, та я намагалась тримати себе в руках.

-Нік, ти не розумієш...-зітхнула я.-Я не можу повернутись додому. І це не обговорюється. Я хочу з тобою бачитись, та я вимушена сидіти на роботі до ночі і брати будь якого клієнта, бо мені потрібні гроші. Ти ніколи цього не зрозумієш, бо ти всім забезпечений.-сказала я і хлопець мене перервав.

-Ти теж, Софі! У твоїх батьків мільйонні статки!-відповів він.

-Я не повернусь додому, Нік!-вже гучніше повторила я.

-Ти що дійсно збираєшся жити в тому смітнику, в Паялі? Ти хочеш працювати майстром за копійки? Навіщо це тобі?-не розумів хлопець.

-З часом я зніму кращу квартиру в кращому районі, а поки я вимушена жити тут. І я вдячна Ремі, за те що забрав мене до себе в салон, Нік.-відповіла я.

-Господи, як ти вже вирішила не повертатись додому, то переїдь нарешті до мене. Тобі не доведеться з ранку до вечора працювати, я всім тебе забезпечу.-ніби це якась дрібниця сказав хлопець. Я прикрила очі і кінчиками пальців їх потерла.

-Як це виглядатиме, Нік?-запитала я.-Ми ще навіть два місяці не зустрічаємось. Уявляєш що про мене говоритимуть?

-Про тебе і так всілякі дурниці говорять.-відповів юнак.-Ніби ти не розумієш, що твоє відрахування і переїзд до Паялу зараз головна тема в Святій Марії. До речі, коли ти поновишся?-перевів тему Нік, та я повернулась до попередньої розмови.

-Що про мене говорять?-із злістю запитала я, знаючи, що в Марії діточкам багатіїв нема чим зайнятись, окрім як чесати язиками.

-Всі думають що ти повія, Софі. Як і більшість дівчат Паяла.-відповів він і я вибухнула.

-То ти зустрічаєшся з повією, так? Тебе це бентежить? Боїшся втратити хорошу репутацію? Через це ти так хочеш, щоб я до тебе переїхала? То щоб ти знав, я не збираюсь поновлятись в коледжі і переїздити до тебе. Моє життя в моїх руках, а не в твоїх!

-Ти про що, взагалі, Софі? Я вже втратив добру репутацію, але досі продовжую з тобою зустрічатись. Я нехтую всіма плітками і щосили намагаюсь тобі допомогти, та ти тільки й говориш про те яка самостійна! Самостійність не проявляється лише в тому, що ти здатна знайти якусь дурнувату роботу і зняти квартиру на смітнику!-прокричав у відповідь Нік і я схопилась з місця, та не змогла продовжити.-Поновись у коледжі і переїзди до мене, інакше...-я перервала хлопця.

-В мене немає грошей платити за навчання і я не збираюсь переїжджати до тебе! Мені не потрібен хлопець, який буде мене утримувати. Мені потрібен хлопець, який буде мене підтримувати. А це велика різниця!-сказала я і скинула дзвінок.

Кинувши телефон на стіл я вдарила по ньому долонями і лише тоді зрозуміла, що варто заспокоїтись. Мій гнів не допомагає виправити ситуацію.

Я люблю Ніка, та іноді він просто нестерпний. Він піклується не про мене, а про себе. Як я можу переїхати до нього, не маючи нічого за плечима. Одного дня я йому набридну і він викине мене як непотрібну іграшку і я знову опинюсь на вулиці. Я повинна мати подушку безпеки, я це чудово зрозуміла на прикладі конфлікту з матірʼю.

___________________

КЕМЕРОН ТЕРНЕР

Хлопці гучно сміялись і час від часу робили музику гучніше. Шелбі пив дешевше пиво з банки, як і решта народу.

Я ж сидів на даху старого мерседесу, поставивши ноги на капот. Поки народ весело голосив, я проглядав повідомлення в телефоні. Писала Нексі.

Вона хотіла зустрітись та запитувала, що сталось. Я ігнорував її, аж ось я відчув на собі погляд.

Я підняв погляд догори і побачив як з другого поверху на мене дивляться блакитні очі Софі. Її вікно було достатньо великим, аби я міг роздивитись, що вона у великій чорній футболці, на кілька розмірів більшій за неї саму, а світле волосся в легкому безладі, падало їй на плечі, досягаючи низу лопаток. Це волосся чарівне...

Вона була заспана і здається зустрівшись з моїм поглядом шалено перелякалась. Вона гарно розуміла хто я такий і чому не варто було тікати з салону, коли я наказав чекати мене.

Куточок губ піднявся вверх і я вказівним пальцем поманив її до себе. Дівчина заперечливо покачала головою і вчепилась в низ своєї футболки. Її ніжки були такі худі, що безперечно мені подобалось. Я мав особливе ставлення до цього.

Врешті я посміхнувся і облизнув губи, відчуваючи її страх. Хлопці помітили, що крихітка, заради якої я їх тут зібрав для цієї вистави прокинулась і зробили музику тихіше.

Я показав їй рукою аби вона відчинила вікно і Софі покірно виконала мій наказ.

-Привіт, пташко.-неголосно почав я, щоб всі затихли. Так і сталось.

-Що тобі від мене треба?-запитала вона і чомусь я відчув, що їй страшенно підходило нове імʼя. Пташка. Моя пташка. І сидітиме вона в моїй клітці.

-Виходь, Керр.-так само рівно відповів я і вона стрепенулась.

-Навіщо?-не розуміла блондинка.