У полоні Еміратів - Zhelizna

- Я пам’ятатиму все. Кожне слово, кожний дотик, прояв уваги та турботу. Я не раз згадуватиму наші розмови і ті відчуття, які ти мені дарував. Але… - думка обривається, бо мені стає все важче говорити.

 - Але?

- Але все це буде тільки гарними спогадами, які я бережно оберігатиму – Халім робить крок уперед, щоб мати змогу впертися своїм чолом об моє. Між нами так мало відстані, що мені стає важко дихати.

- Чому ти не хочеш дати нам хоч маленький шанс? Один єдиний, я прошу тебе, Асю. Хай не зараз, але дай надію, що у майбутньому ми знову зустрінемося і поговоримо.

- Я боюся, що коли я буду готова, тобі це стане непотрібним.

- Тобі не варто про це думати. Просто дай мені знати, коли ти будеш готова поговорити. Навіть, якщо потрібно чекати вічність, я це зроблю – Халім залишає поцілунок на моїй маківці і відстороняється.  

Коли починається посадка моє внутрішнє самопочуття погіршується. Якась важкість заважає мені спокійно йти до літака. Я постійно озираюся назад, навіть незважаючи на те, що надзвичайно сильно хочу повернутися до рідних. Просто, мені здається, що я опускаю щось важливе. Щось, про що я можу пошкодувати.

Тільки опинившись в літаку я змушую себе прийти до тями. День, про який я мріяла три місяці, настав. Усі незгоди та випробування позаду. Я змогла вижити і зараз повертаюся додому. Немає нічого кращого за це. І я маю дякувати Богові за можливість.

- Шановні пасажири! Будь ласка, прослухайте інформацію про правила, які Вам необхідно дотримуватися в польоті. На борту літака не дозволяється вживати спиртні напої, палити - протягом усього польоту, вставати зі своїх місць і пересуватися по салону під час рулювання, зльоту, а також зниження та посадки літака, коли включено світлове табло.

Стюардеса говорила монотонним голосом завчений текст, а я дивилася у віконечко ілюмінатора. Аж не віриться, що я справді в літаку і через дванадцять годин повернуся до України. Сидячи в сирій бетонній коробці, в яку мене вперше привезли, я й сподіватися не могла на таке. А зараз розумію, що дійсно зовсім скоро буду дома.

- Забороняється чіпати та відкривати без необхідності замки та ручки основних та запасних виходів. Основні виходи розташовані ліворуч по борту літака та забезпечені надувними трапами. Запасні виходи розташовані ліворуч і праворуч бортом літака у дев'ятого, двадцять третього і тридцять другого рядів крісел…

- Асю, про що ти замислилась? - голос Артема змушує мене повернутися до реальності. Я кілька разів прокліпуюся, щоб сфокусувати свій погляд, а далі дарую увагу своєму братику.

- Про те, що після малювання нам потрібно з’їздити за смачненьким десертом. Я б не відмовилася від полуничного тістечка, а ти? 

- Я хочу чизкейк з карамеллю і пончик з банановим кремом - на обличчя повертається посмішка, коли я бачу як сяють очі в Артема.

- А не злипнеться у тебе щось? 

- Ні, я з вами поділюся. 

- Тоді повірю на слово тобі. 

***

- Любі, ви мало не спізнилися на вечерю. Асю, я тобі разів п’ять телефонувала. Що трапилося з твоїм телефоном? 

- Напевно, розрядився - я ввезла інвалідний візочок з Артемом у коридор, де ми з мамою у чотири руки почали знімати з нього верхній одяг та взуття - Ми просто заїхали до кондитерської, щоб купити солодощі. 

- Я розумію. Просто після всіх подій мені стає зле, якщо я не можу до тебе дотелефонуватися. Знаєш, як мені страшно усвідомлювати, що з тобою може щось трапитися? 

Розповідати мамі про події було надзвичайно важко. Як же сильно вона плакала, коли дізналася, що мені довелося пережити. Перші дві ночі мені навіть не давали лягти у моїй кімнаті. Мама ні на крок не бажала відходити від мене, бо боялася, що мій приїзд - це тільки плід її уяви. Я сама довгий час не могла повірити в нього. 

- Знаю, але тепер немає чому хвилюватися. Обіцяю, що буду стежити за телефоном і не змушу тебе більше хвилюватися. 

Мама залишає поцілунок на моїй щоці і просить поквапитися з миттям рук, бо вечеря холоне. Тепер ми намагаємося щоразу збиратися за одним столом, щоб мати змогу поговорити і побути разом. Раніше нам не давала це зробити робота, але з допомогою Халіма мама змогла звільнитися з підробітку і мати хоч трохи відпочинку. 

Я ж поки ментально відновлююся і намагаюся позбутися наслідків викрадення. Лікар діагностував мені панічні атаки, а також розлади сну. Тричі на тиждень я маю з ним консультації, а ще терапію, якої мушу дотримуватися. На жаль, безслідно такі події не можуть пройти. І якою б сильною я не намагаюся здаватися, морально я не окей. Мене мучать страшні сни, я некомфортно почуваю себе серед незнайомих людей, а ще постійно сіпаюся, коли бачу чорні мінівени. І навіть думка, що все позаду не дає мені спокою. Я розумію, що має пройти час, перш ніж мені дійсно стане краще. 

Але заради своїх близьких я готова робити вигляд, що все добре. Саме тому я швидко мию руки, натягую посмішку на обличчя і йду за стіл, на якому лежать всі мої улюблені страви. У Еміратах я страшенно скучила за українською кухнею. Зараз ж я згадую сумісні вечері з Халімом та персоналом будинку і щось всередині неприємно ниє.