Брехня - Надія Борзакова
Ми пішли в спальню, допомогла йому влягтися в ліжко і вирушила за аптечкою. Погляд відразу ж вихопив серед інших препаратів непотрібну нині ампулу знеболюючого, призначеного лікарем для екстрених випадків після обстеження, на яке я зуміла якось затягнути Артема. Прокрутила в голові сказані лікарем слова.
Больовий синдром після сильних навантажень просто наслідок травми. На даний момент стан пацієнта в загальному і його хребта зокрема не викликає побоювань і, якщо він буде адекватно оцінювати свої можливості і піклуватиметься про здоров'я, так швидше за все буде і надалі. Якщо ж не усвідомить цю необхідність, то самі розумієте...
Відважний дядько. Не кожен зважився б на таку відповідь під гнівним поглядом Артема , що мотивував сказати щось на кшталт: «Все ідеально, він може хоч зараз вирушати ламати стіни».
- Тобі навіть знеболюючого не можна, алкоголь ще не вивівся.
- І не потрібно...
- Ну, звісно. Повернись, намащу хоча б, - пробурмотівши лайку все ж виконав.
Зігрівши трохи мазь в руках, я сіла на його стегна і почала наносити її на поперек. Відчула, як під моїми руками поступово розслабляються м'язи, а ось дихання пацієнта сповільнилось і вирівнялось лише спочатку.
Потім, коли я вже просто розминала спину, піднімаючись від попереку до плечей і спускаючись назад, воно стало частим і важким. Артем засовався, а потім і зовсім перевернувся і притягнув мене до себе. Ми продовжили почате в душі і на якийсь час забулися в насолоді один одним.
Наполеглива трель мого телефону увірвалася в дрімоту, яка здолала до межі утомлених нас. У сонному мозку спливла обіцянку зателефонувати Колі і сестрі, я вислизнула з обіймів під красномовне невдоволення і пішла на пошуки телефону.
Він виявився в кишені куртки, що валялася на підлозі. На дисплеї висвітилось «Коля».
- Так?
- Нарешті, - нервово сказала трубка. - Що там у вас?
- Коль, як я і сказала, все нормально, - пішла в залу і сіла на диван. - Вибач, що не набрала, не до цього було.
- Що він накоїв взагалі? Обдовбався знову? Проблеми які?
- Артем нічого не, - мозок розсердився і прокинувся остаточно. - Слухай, Коль. Я дуже вдячна за допомогу. Що додому підвіз нас з Олею, що переживаєш і взагалі. Але, будь ласка, не потрібно так...
- Як «так», Віка ?! - перебив він. - Припускати ймовірний розвиток подій - не потрібно ?! Я таких як він уже сотні бачив. У кращому випадку причина зустрічі - чийсь розбитий ніс. У гіршому ж...
- Не хочу це слухати! - прогарчала я. - Ніколи не смій приміряти на нього свій довбаний ментівський досвід, зрозумів? А ще краще йди туди, де ти був усі ці роки і дай спокій нам обом.
Розірвала з'єднання. Пару раз глибоко зітхнувши зателефонувала сестрі і заспокоїла її. У відповідь отримала обіцянку, що вона завжди буде брати трубку і передзвонювати, бо тепер розуміє, як це чекати дзвінка і хвилюватися.
Мені соромно. Вона, не бажаючи посилювати це моє почуття, згадала Колю (як сильно він допоміг і який симпатичний), а я погодилась, намагаючись не надто голосно скрипіти зубами. Ледве розмова закінчена, пішла в спальню.
Артем дуже схоже прикидався сплячим. Я забралася під ковдру і притислася до нього. Ніжилася в теплі обіймів, в які мене відразу ж заключили.
- Даремно ти його послала...
- Ні в якому разі. Ненавиджу, коли люди безпідставно вважають себе вправі заходити за межу!
- Хвилюється за тебе. Ти ж йому завжди подобалася...
- Арте-ме, по-твоєму я подобаюся абсолютно всім чоловікам на всьому білому світі.
- У будь-якій якості.
Я підвелася так, що б бачити обличчя чоловіка.
- Не знаю, чи вчасно, але я дуже хочу з тобою поговорити. Зараз або поспимо?
- Я прокинувся.
- Я теж.
- Зараз батька наберу, - і застогнав, -Телефо-он.
- Ось, тримай, - віддала свій.
Коротка розмова з Ігорем по гучному зв'язку про те, що з'явилися невідкладні справи і сьогодні Артема в клубі не буде. Я уточнила, що все нормально, і ми попрощалися.
- Я чув тебе, Вік, - піймавши мій погляд, почав Артем. - І кожне слово пам'ятаю. Спасибі.
- За що?!
- За те, що змусила говорити про це. Ну або навчила.
- Ти не винен у смерті Сірого. А того, хто винен вже давно покарано, - ще раз про всяк випадок. А подумки вже підбирала слова для заперечень у відповідь на його.
- Шкода не мною.
Погладила його по колючої щоки, і Артем міцніше мене обійняв.
- Ти в цьому права... Швидше за все. Ну а ми? Одна єдина розмову і ці роки були б наші.
- Якщо б я не зникла, - чорна діра завдовжки в третину життя знову відчутна. Знову вона затягувала мене в свій крижаний суцільний морок, яким було моє існування без цього чоловіка.
- Це було необхідно.
- Тобто зараз ти б теж влаштував ту мерзенну сцену?!
Він не відповів. Важким поглядом обвів простір кімнати, бачачи, я впевнена, не плазму на обклеєній сірими шпалерами стіні і не велике світле вікно за яким все ще тривав снігопад. А ті далекі-далекі події, що назавжди змінили наше життя.
- Я не став би тобі брехати. Та й загалом все б інакше зробив, - тяжко зітхнувши, промовив чоловік. - Шкода, минулого не змінити.
- Мені теж. Але ж є сьогодення і майбутнє.
- В яких я б продовжував існувати як існував, якщо б ти...
- Тьома, навіщо про це думати?
- Щоб помилок не повторювати, - і знову повна гіркоти посмішка. - Мені не особливо допомагає, так?
- Будь-хто би рано чи пізно зірвався, якщо б занадто довго і занадто багато тримав в собі. Так не можна, Артем.
- Не можна. Але інакше занадто... Важко.
- Воювати з гордістю завжди важко.
Він довго дивився мені в очі, а потім промовив:
- Як же я хочу коли-небудь стати таким, яким ти мене бачиш.
І поцілував мої губи. Але я не дозволила продовжити і пішла готувати сніданок. Артем натягнув треники і відправився слідом - заважати і відволікати. Однак у міру приготування гігантської яєчні з шести яєць сексуальний голод потіснився звичайним. Буквально проковтнувши шалено смачну зважаючи на тривалу відсутность їжі яєчню, Артем взяв мій телефон і відправився в ліжко замовляти собі новий. Я зробила чай і пішла слідом.
