Брехня - Надія Борзакова
- Просто телефон сів, - пробурмотіла вголос. Будь ласка, будь ласка, нехай так і буде. Намагалася пригадати, чи заряджав його Артем перед похороном і не змогла.
Страшно мені бувало безліч разів. Частіше, ніж багатьом іншим людям, в яких схоже життя, але які більш впевнені в собі, сміливі, морально сильні.
Однак всі ці страхи і в підметки не годилися тому, який відчула в ніч, коли Артему стало погано в клубі, і я вперше лицем до лиця зіткнулася з величезною ймовірністю, що за мить його може не стати. Не в якості мого чоловіка, а взагалі в будь-якій якості, остаточно і безповоротно. Що його більше не буде не те що поруч, а взагалі ніде.
А потім прийшло розуміння: навряд чи я сама тепер зможу жити в світі без нього. Прийшло не відразу, а поступово сформувалося за ці місяці. Стало поруч з інстинктом самозбереження, а можливо і затьмарило його.
І цей моторошний ірраціональний страх накотив зараз нудотною хвилею, що позбавляє самоконтролю. Але я знала: якщо не боротимусь, то не зможу допомогти Артему. Це і допомагало впевнено вести незвичну машину в снігопад поганою дорогою замість того, щоб почати ридати і звично кликати на допомогу людину, яка сама її зараз потребує. Ігнорувати страшні картини, які послужливо малювала уява.
Минула вічність, поки крізь пелену снігу проступили обриси моста. Я прискорилася настільки, наскільки дозволяла погода. Кинувши машину біля підніжжя моста, побігла засипаними снігом сходами. Ось тільки я забула, що білосніжний серпанок цілком ймовірно приховує лід.
На щастя, посковзнулася я не діставшись і до середини. На жаль не втримала рівновагу. Секунда і біль вибухнула ніби відразу у всьому тілі. Навіть в очах потемніло. Тільки б встати! Тільки б я не поповнила сумну статистику людей, які отримали переломи на рівному місці. Якщо рука-ладно. А ось якщо нога, то я можу і не зуміти знайти Артема.
Поворушила пальцями. Відмінно, майже не боляче. Встала на тремтячі і неслухняні ноги і почала повільно підніматися вгору. Мало не повзла майже наосліп через снігопад. Ось і міст.
- Арте-е-ме!
У відповідь лише свист вітру і шум шосе.
Наплювавши що можу знову впасти побігла вперед. Тіло протестувало, я задихалася від снігу, що летить в обличчя, але не зупинялася. Раптом погляд вихопив силует, що темнів біля огорожі.
- Артеме! - закричала, кинувшись до нього. Впала на коліна поруч і вхопившись за комір куртки, затрусила щосили.
Почервонілі повіки одразу ж піднялися.
- Віка, - насилу вимовив потрісканими губами.
- Так. Я тут. Я з тобою, - схилившись обхопила руками його обличчя. У ніс вдарив запах спиртного.
- Я мобільник в річку упустив... Пробач, Віка. Пробач, будь ласка, - майже благав, хапаючись руками за мої передпліччя.
- Нічого, це нічого, - маючи на увазі зовсім не втрату телефону, як і він, сказала я. - Ти як? Болить щось?
- Та ні, - він слабо посміхнувся.
- Я серйозно!
- І я ..., - посміхнувся і від цього тріснула корочка на губі і виступила кров. Я стерла її, а він притулився губами до моєї руки, - Я нажерся... Прости.
- Ти встати зможеш? - я завела його руку собі за шию, зціпила свої замком поперек його торсу і вперлася надійніше ногами в засипаний снігом асфальт, готуючись допомогти.
- Знову зробив щоб простіше... Гидоту цю купив, - сунувши руку за пазуху, витягнув пухкий «зіплок» з білим порошком. Мозок відразу ж прикинув яка відповідальність загрожує тому, у кого знайдуть таку кількість. А слідом додав наслідки вживання, - Але не зжер ні грама, Віко, хоч і хотілося. Якимось хріном з боку себе побачив. Огидно стало... Бридко... Віриш мені?
- Так! Так, звичайно вірю! Ти ж сказав, що зав'язав з цим! Тьома, прошу, послухай мене: ми повинні зараз дістатися до машини і поїхати додому. І там ми поговоримо. Вставай!
Я спробувала його підняти. Артем ледь чутно зашипів і зблід ще більше.
- Тьома? Спина, так? Ти впав і забився?
- Ні, - крізь зуби просипів чоловік. - Пройшов багато. Від шинку того сюди. Які ми були щасливі, коли забралися туди, пам'ятаєш? А я не зберіг це... Зруйнував і ні, щоб відбудувати потім спробувати, я..., - і раптом одним ривком скочив на ноги з усією сили жбурнув пакетик в річку. Потім зі стогоном важко навалився на огорожу. Добре, що я встигла знову схопити інакше, він цілком міг впасти в воду.
- Я тебе тримаю! - сказала, відтягуючи від огорожі.
- Тримай завжди, інакше впаду.
Не знаю, як у мене вийшло дотягнути його до машини. Може справа в викиді адреналіну або що там ще збільшує фізичну силу в подібних ситуаціях. Посадивши Артема на переднє пасажирське сидіння, я пристебнули його ремінь. Потім сіла за кермо, пристебнули свій і рушила з місця. Вируливши на дорогу, ввімкнула пічку на максимум. Телефон задзвонив дуже недоречно.
- Оль, я передзвоню, добре? Я за кермом просто.
- Що у тебе там?
- Все добре. Я з Артемом. Все добре, правда, - сказала я і перервала з'єднання.
За кілька хвилин ще один дзвінок. Коля. Змовилися вони чи що. Застогнавши, я натиснула на дозвон.
- Привіт! Як ...
- Все в порядку, - перебила я. - Я ... я знайшла Артема.
- Ти за кермом чи що? За такої погоди, з глузду з'їхала? - загриміла трубка. - Стань десь, я приїду...
- Не треба, Коль. Тут пара кілометрів залишилися, - збрехала я. - Ти довше їхатимеш.
- Приїдеш додому, набери, зрозуміла?
- Угу.
- Або я зателефоную твоєму батькові і, - він запнувся. Згадав, як і я.
Адже ці слова були останніми, сказаними ним тоді, дев'ять років тому. У день, який багато років здавався гіршим в моєму житті.
Тільки-но ми переступили поріг, чи точніше ввалились в квартиру, Артем скинув наскрізь промоклу, попри наявність мембрани, куртку, черевики, пробурмотів «я в душ» і кинувся в ванну.
Після того, як двері за ним з гуркотом зачинилися, я почула, що його нудить. У битві потреб пощадити і так неабияк постраждалу гордість і вберегти від невдалого падіння і розбитої об кахель голови, перемогло останнє. Похапцем позбувшись верхнього одягу і взуття, я попрямувала слідом.
