Ти моє світло - Кеті Рід

– Ксюшо? – Ліза злегка торкнулася моєї руки, але я відсмикнула її і продовжила йти вперед.

– Не зараз, – похитала головою я. – Мені треба побути на самоті.

Вони не стали наполягати. Зрештою, це не вперше. Подруги знали, коли я потребувала спокою.

Всі навколо продовжували жити своїм життям, тоді як моє розкололося, мов криве дзеркало. На руках лишилися самі уламки, сповнені непроглядної чорноти.

Моє світло згасло.

Макс

Минали хвилини. Години. Час спливав повільно, але я залишався у студії, чекаючи на Ксюшу. Вірив, що вона повернеться.

Ден уже давно пішов додому. Після такої катастрофи будь-яке бажання святкувати перемогу зникло. Він вмовляв мене поговорити з Ксюшею завтра, але я знав, що завтра буде пізно. Єдине, на що я сподівався – що сьогодні ще не пізно.

Її викладачка теж намагалася виставити мене за двері, але я відмовився іти.

– Вона повернеться, – пробурмотів я, коли за вікном вже стемніло.

Жінка уважно подивилася на мене і раптом спитала:

– Ти знав, що для Ксюші це була не просто картина?

Я нахмурився, не розуміючи. Тоді вона пояснила:

– Вона сподівалася, що її картину куплять на майбутній виставці.

– Чому?

– Тому що тоді з нею підписали б контракт про довготривале співробітництво. Можливо, на кілька років. Її талант очевидний, але власники галереї хотіли гарантій.

– Гарантій, що вона принесе прибутки, – здогадався я.

Вона кивнула.

У спогадах пронеслися попередні мистецькі виставки, в яких Ксюша брала участь. Щоразу на її обличчі був той вираз надії, який я не розумів. На що вона сподівалася, якщо вже мала успіх? Тепер все стало на свої місця.

Я кивнув сам собі, задумавшись. Викладачка востаннє глянула в бік розірваного полотна. Перш ніж відвести погляд, в її очах промайнув смуток і щось схоже на біль. Вийшовши за поріг, вона тихо причинила за собою двері, залишаючи мене наодинці з повною катастрофою.

Пройшло ще не менше години, аж ось двері тихо скрипнули знову. Я одразу підняв голову і повернувся на звук.

Ксюша різко зупинилася, помітивши мене. Її волосся розтріпалося, наче вона стискала його у руках. Скуйовджені пасма стирчали то тут, то там. Рожева хустка сповзла і тепер ледь трималася на волоссі. Щоки вкрили червоні плями, а очі опухли. Я знав, що вона плакала, але найгіршим було бачити вираз її обличчя – порожній і ніби неживий.

Я встав, звільняючи стілець. Ксюша мовчки пройшла вперед. Її рухи були скутими, ніби вона замерзла. Напевне, так і було.

Практично впавши на стілець, вона недбало скинула рюкзак на підлогу і повернулася до мольберта. Мене вона ігнорувала.

Я присів перед нею навпочіпки і взявся за дерев’яну спинку стільця. Ксюші я намагався не торкатися, принаймні поки не зрозумію, в якому вона стані. Вона виглядала настільки розбитою, що мені стало важко дихати. Її завжди живі блискучі очі згасли.

Зазирнувши в спустошене обличчя, я тихо мовив:

– Поговори зі мною.

Ксюша ніяк не відреагувала, ніби мене не існувало. Насправді, її теж тут ніби й не було.

– Ксюшо? – зігнутим пальцем я обережно торкнувся її холодної щоки. – Скажи що-небудь.

Раніше вона так багато говорила. Навіть тоді, коли сказати було нічого, вона знаходила щось – що завгодно – щоб розповісти мені. Я любив її розмови про все на світі, а особливо – про нісенітниці. Теперішня тиша лунала надто голосно в просторій студії.

Зараз же вона мовчала. Її тонкі губи стислися в жорстку лінію, наче вона більше ніколи не збиралася їх розтуляти. В моєму животі закрутилася спіраль відчаю, коли я зрозумів.

Вона закривається від мене. Від усього світу. 

– Хіба ти не хочеш дізнатися, хто це зробив? – легким кивком голови я вказав на залишки картини.

Її голова повільно, як у фільмі жахів, повернулася в мій бік. Ксюша дивилася в мої очі, але не бачила, загубившись у собі.

– Ти завжди виконуєш обіцянки, – ледь чутно прошепотіла вона. Її язик при цьому ледве повертався, наче вона забула, як розмовляти. 

– Так впевнена, що це я? – тихо спитав я.

Один кивок. 

Моя щелепа смикнулася. 

Я знав, що зараз не час ображатися. Що злість на неї могла почекати до кращих часів. Але дивитися, як вона відштовхує мене знову і не хоче навіть розібратися, було гірше, ніж будь-коли раніше. Ксюша використовувала своє горе, щоб відштовхнути мене назавжди. 

– Чому? Чому ти завжди бачиш в мені лише найгірше? – піддавшись відчаю, промовив я. Рука на спинці її стільця стислася сильніше.

– Тому що ти робиш найгірше! – раптом скрикнула вона. Її високий голос задзвенів у шибках. – Погрожуєш мені, приховуєш правду, маніпулюєш...

Я онімів, не відриваючись від почервонілих, запалених очей Ксюші. Перевівши подих, вона продовжила уже спокійніше: