Ти моє світло - Кеті Рід

Повернувшись до своєї шафки, я продовжив ігнорувати Дениса. Здається, це уже входило у звичку.

Після розігріву в спортзалі і промови тренера – наполовину надихаючої, наполовину сповненої погроз – ми вийшли на поле. Нас зустріло сліпуче сонце на яскраво-блакитному небі і несамовитий хор сотень голосів, що скандував назву нашої команди. Суперники уже чекали на нас, перемовляючись зі своїми друзями, які приїхали їх підтримати. Проте наших, звісно, було значно більше.

Трибуни, здавалося, ще ніколи не були заповнені настільки щільно. Поки наша команда рухалася до центра поля, Фенікси теж рушили назустріч. Не втримавшись, я швидко окинув оком обличчя вболівальників, але Ксюшу з дівчатами не знайшов.

Невже вона дійсно не прийшла?

Нахмурившись, я постарався зосередитися на грі, але ігнорувати важкий камінь в грудях виявилося важко. Раз у раз я відволікався і мало зважав на гру, продовжуючи шукати Ксюшу. Коли повз мене мало не прослизнув до воріт гравець суперників, я ледве встиг відібрати м’яч останньої миті.

Зустрівши погляд Георгія Юрійовича, я скривився. Пізніше на мене чекатиме серйозна розмова.

Під час перерви я, задихаючись від бігу й обливаючись потом, впав на лаву поруч з іншими гравцями. Студенти затихли, тепер перемовляючись між собою, але найбільші фанати, навпаки, закричали голосніше. Яна, дівчина, з якою Ден розмовляв зранку, розвернула плакат, який закривав її саму майже повністю. Посипані блискітками літери переливалися на сонці, привертаючи увагу кожного, хто дивився в її бік. Неподалік від неї сиділа молодша сестра Ксюші з таким виглядом, ніби її притягнули на гру силоміць.

Не знайшовши Ксюшу на одній половині трибун, я повів погляд далі, шукаючи серед дівчат яскраву пляму. І знайшов. Ксюша сиділа поруч із Лерою і Лізою, опустивши голову. Я примружився від сонця, придивляючись.

Вона малювала, але, немов відчувши, раптом підняла очі і зустрілася зі мною поглядом. Я глибоко вдихнув, наповнюючись її увагою, але вона швидко повернулася до блокнота. Моя щелепа смикнулася, та вже за кілька секунд Ксюша знову подивилася на мене.

Вона що, малює мене?..

– Гей, – мене раптом пхнули плечем у плече.

Відірвавши погляд від Ксюші, я лише зараз помітив, хто сів на лаву поруч. Ден виглядав злим і розгубленим одночасно. Він, на відміну від мене, надто переймався матчем, а отже сприймав усі мої помилки на полі всерйоз.

Я ледь стримався, щоб не сказати йому прямо, наскільки мені начхати на гру. Деморалізувати центрального нападника посеред матчу було поганою ідеєю.

Фенікси, звісно, теж не хотіли програвати. Вони грали брудно, але тонко – судді, якими виступали помічники тренерів від обох команд, не помічали легких штурханів і підніжок. Та це не зупинило Дениса – у другому таймі він прорвався до воротаря суперників і забив-таки перший гол. Він же став єдиним.

Ми перемогли.

Нарешті пролунав останній, фінальний свисток. Зненацька навіть крізь звичну тишу в моєму розумі прорвався рев трибун – ще більший, ніж перед початком матчу. Сотні голосів, що тепер кричали і сміялися, вітаючи нас із перемогою. Інші члени команди збіглися до Дена і тепер плескали його по плечам і спині, вітаючи. Я теж стояв поруч, але мовчав.

Мій погляд метався по полю, яке вже залишали засмучені Фенікси, і трибунах. Тепер, коли всі повскакували з місць, помітити Ксюшу стало надто важко.

У кафе між нами все вийшло не надто гарно. Я хотів залагодити все після нічної погрози, а натомість все стало тільки гірше. Я не знав, чи поїде вона сьогодні на роботу, і не хотів, щоб вона ображалася так довго. Треба встигнути залагодити провину до того, як вона знову закриється в своїй шкаралупі.

Зрештою, помахавши глядачам, ми, втомлені й задоволені, теж рушили до роздягальні. Ден підскочив до мене до дорозі з поля і пішов поруч. Судячи з посмішки, він досі знаходився під кайфом від перемоги.

– Поїхали ввечері в клуб? Відсвяткуємо перемогу.

Я похитав головою. Сьогодні на мене чекала серйозна розмова з Ксюшею.

– Не сьогодні, – кинув я і пришвидшив кроки. Не хотів, щоб друг наполягав.

Він не став.

Лише в душових, розділених напівпрозорими пластиковими перегородками по шию, я, нарешті, розслабився. Заплющивши очі і ігноруючи розмови хлопців навколо, я став під прохолодні струмені води, відчуваючи, як з потом і брудом змивається і напруга.

Перший матч закінчився. Ще два – і я вільний.

Скрип крану поруч змусив мене відкрити очі. Ден кинув на мене короткий погляд і відвернувся. Я зітхнув.

– Вибач.

Він мовчки намилював голову, та я знав, що він слухає кожне слово.

– Я знаю, що останнім часом з мене хріновий друг.

Денис повернув голову і насмішливо примружився, всміхаючись до мене.

– Ти щойно сказав «хріновий»?

Я закотив очі й похитав головою.

– Забудь.

– Ні-ні, – коротко розсміявся Ден. – Я збережу ці спогади для твоїх онуків. Закладаюся, вони ніколи не почують від тебе щось подібне.

Я всміхнувся і видавив на мочалку гель для душу. У Дена була прекрасна риса характеру – він не тримав образи довго.