Вічність для двох - Ірина Бондарчук

Холодний світанок огортав світ, коли Ліза стояла на пагорбі, дивлячись униз на місто, що прокидалося. В її руках була стара фотографія — єдине, що залишилося від їхніх спільних моментів. Вітер пронизував її пальто, але вона не відчувала холоду. Усе, що вона могла відчувати, було всередині — важкість, що стискала серце, і тихий біль, який не зникав.

Олександр стояв поруч, але на дивну відстань — не фізичну, а емоційну. Його обличчя було спокійним, але очі видавали те, що він намагався приховати. У них був сум, розчарування і щось більше — відчай, який не можна було висловити словами.

Вони не говорили. Між ними була тиша, яка здавалася нескінченною, але в ній звучало більше, ніж могли б сказати будь-які слова. Ліза знала, що це їхній останній момент разом. Вона не хотіла вірити в це, але правда була очевидною.

Вона повернулася до нього, шукаючи в його погляді хоч якусь надію. Але Олександр лише подивився на неї так, ніби хотів запам’ятати кожну рису її обличчя. Його рука ледь помітно здригнулася, ніби він хотів торкнутися її, але стримався.

— Ми завжди будемо частиною один одного, — тихо сказав він. Його голос був твердим, але в ньому звучала туга.

Ліза відчула, як сльози підступають до очей, але вона не дозволила їм впасти. Вона не могла показати слабкість, не зараз. Вона кивнула, стискаючи фотографію так, що її кути врізалися в пальці.

Світло світанку ставало яскравішим, ніби сам час підганяв їх. Ліза зробила крок назад, а потім ще один. Її серце кричало, але вона не могла залишитися. Їхній шлях завершився тут, і вона знала, що це правильне рішення, навіть якщо воно розбиває її зсередини.

Олександр не зрушив із місця. Він лише дивився, як вона віддаляється, і кожен її крок віддавався болем у його грудях. Він хотів зупинити її, сказати, що вони можуть знайти спосіб, але знав, що це буде неправдою. Їхні долі були переплетені, але тепер вони мали розійтися.

Коли Ліза досягла краю пагорба, вона зупинилася. Її рука піднялася, ніби прощаючись, але вона не озирнулася. Вона знала, що якщо подивиться на нього ще раз, то не зможе піти.

Вітер піднявся сильніше, і фотографія вислизнула з її рук. Вона закружляла в повітрі, ніби останній спогад, який вони ділили. Олександр простягнув руку, щоб зловити її, але фотографія полетіла далі, розчинившись у світанковому світлі.

Вона зникла, як і все, що було між ними.

Ліза зникла за пагорбом, і світ став тихішим. Олександр залишився стояти, вдивляючись у горизонт, де вона щойно була. Його серце було важким, але він знав, що це була їхня доля. Їхня розлука не була кінцем. Це була обіцянка, що вони завжди будуть частиною один одного, навіть якщо їхні шляхи більше не перетнуться.