Вічність для двох - Ірина Бондарчук

Ліза тримала в руках невеликий, майже невагомий ключ. Він був старовинним, із витонченими вигинами, які нагадували про щось забуте, але водночас важливе. Метал холодив її пальці, ніби нагадуючи, що цей ключ — не просто предмет. Це була відповідь, яку вона шукала весь цей час.

Вона стояла перед дверима, які здавалися частиною самого простору. Вони не мали звичайного вигляду — ні ручки, ні петлей. Лише гладка поверхня, що виблискувала в загадковому світлі, яке не мало видимого джерела. На її поверхні були символи, які змінювалися кожного разу, коли Ліза намагалася їх роздивитися.

— Що чекає за цими дверима? — подумала вона.

Олександр стояв позаду, мовчазний, але його присутність була відчутною. Його погляд був спрямований на двері, але Ліза знала, що він бачить більше, ніж вона.

— Ти впевнена? — тихо запитав він.

Ліза обернулася до нього. Вона не могла знайти слів, щоб відповісти, але її очі сказали більше, ніж будь-які слова. Вона знала, що це не лише її вибір. Це був їхній вибір, їхня спільна доля.

Вона підняла ключ і вставила його в отвір, який з’явився на дверях, ніби реагуючи на її присутність. Коли ключ увійшов до кінця, кімната наповнилася тихим, але глибоким звуком, схожим на биття серця.

Двері почали повільно відкриватися, і світло, що виливалося з них, було настільки яскравим, що Ліза на мить заплющила очі. Коли вона знову їх відкрила, перед нею розкинувся новий світ.

Це було місце, яке неможливо описати звичайними словами. Небо переливалося всіма кольорами, які тільки можна було уявити, і навіть тими, які Ліза ніколи раніше не бачила. Повітря здавалося живим, воно пульсувало, ніби саме дихало. Земля під ногами була м’якою, але міцною, а кожен крок викликав легкий відгук, ніби світ відповідав на її присутність.

Вона відчула, як Олександр підійшов ближче. Його рука торкнулася її плеча, і вони разом зробили перший крок у цей новий світ.

Кожен їхній рух відкривав нові деталі. Дерева з прозорим листям, що світилися зсередини. Річки, які текли вгору, утворюючи химерні спіралі. Птахи, що співали мелодії, які торкалися душі, а не лише слуху.

— Це... неможливо, — прошепотіла Ліза, але її голос зник у просторі, ніби став частиною цього світу.

— Це можливо, — відповів Олександр. — Бо ми самі створюємо цей світ.

Вона обернулася до нього, і в його очах побачила відображення всього, що їх пов’язувало. Цей світ був не просто місцем. Це був їхній шанс почати все спочатку, без тягаря минулого, без болю, який вони несли так довго.

Ліза відчула, як у її серці народжується нова надія. Вона стиснула руку Олександра, і вони разом рушили вперед, залишаючи за собою старий світ і відкриваючи двері в новий.