Вічність для двох - Ірина Бондарчук

Вітер кружляв жовте листя, розкидаючи його по вузькій стежці, що вела до старого будинку. Ліза стояла перед облупленими дверима, вдивляючись у потріскану фарбу, ніби це могло дати їй відповіді на запитання, які мучили її багато років. Цей будинок, із зарослим садом і напівзруйнованою верандою, був частиною її дитинства. Але він також був місцем, де вона втратила щось важливе — відчуття безпеки, яке ніколи не повернулося.

Вона зробила крок уперед. Дошки під ногами скрипіли, ніби протестуючи проти її присутності. Усередині було холодно, хоча сонце все ще світило за вікнами. Ліза зупинилася в коридорі, де колись висіли старі фотографії. Тепер стіни були голими, лише тіні залишилися там, де раніше жили обличчя її родини.

Кожна кімната була наповнена спогадами, які вона намагалася витіснити з пам’яті. Тут, у вітальні, мати любила сидіти біля каміна, читаючи їй казки. У кутку досі стояв напівзламаний стілець, на якому колись сидів її батько, розповідаючи історії про подорожі, які він так і не здійснив. Але за цими приємними картинами завжди ховалися тіні.

Ліза підійшла до вікна, крізь яке пробивалося світло, розділене пилом і павутиною. Вона торкнулася холодного скла, і спогади нахлинули з новою силою. Крики. Сварки. Ночі, коли вона ховалася під ковдрою, намагаючись не чути голосів, що лунали знизу.

Вона згадала той день, коли вперше відчула, що це місце більше не її дім. День, коли мати, плачучи, зібрала валізу й вийшла за двері, не оглянувшись. Ліза тоді залишилася з батьком, але їхній зв'язок став лише тінню того, що був раніше.

Серце калатало в грудях, коли вона обернулася до старих сходів, які вели на другий поверх. Там, у маленькій кімнаті, досі стояли її дитячі меблі. Вона піднялася, з кожним кроком відчуваючи, як минуле тисне на неї все сильніше.

Кімната була майже порожньою, лише ліжко і старий комод залишилися на своїх місцях. Ліза підійшла до комода й відкрила одну з шухляд. Усередині лежали зібгані аркуші паперу, пожовклі від часу. Це були її малюнки — ті, які вона створювала, коли була ще дитиною.

На одному з них був будинок, але не такий, як зараз. Він був яскравим, із квітами на підвіконнях і синім дахом. Ліза згадала, як малювала його в надії, що одного дня все стане таким, як на папері. Але цього не сталося.

Вона зім’яла малюнок і кинула його назад у шухляду. Відчуття гніву й розпачу накотилося хвилею. Вона прийшла сюди, щоб відпустити минуле, але воно було занадто живим, занадто гострим, щоб просто зникнути.

Коли вона виходила з будинку, сонце вже ховалося за деревами. Тіні стали довшими, і здавалося, що вони переслідують її. Ліза зупинилася біля воріт, обернувшись востаннє. Їй здалося, що будинок дивиться на неї, ніби живий, ніби хоче щось сказати.

Але вона не залишилася слухати. Вона пішла, знаючи, що тіні минулого все ще будуть її супроводжувати.