Вічність для двох - Ірина Бондарчук

Нічне небо розкинулося над ними, немов нескінченне полотно, розсіяне тисячами яскравих точок. Зорі мерехтіли так яскраво, що здавалося, вони могли впасти просто до їхніх ніг. Ліза лежала на холодній траві, дивлячись угору, і відчувала, як кожен вдих наповнює її душу спокоєм.

Олександр сидів поруч, схрестивши ноги, і мовчав. Він теж дивився на небо, але його думки, здавалося, були десь далеко. Ліза крадькома глянула на нього. Його обличчя в світлі місяця виглядало майже нереальним, ніби це був не просто чоловік, а хтось, кого послало саме небо.

Тиша між ними не була важкою. Вона була такою, як у двох людей, які розуміють одне одного без слів. Ліза відчула, як її серце повільно наповнюється теплом. Це було дивне відчуття — ніби вона опинилася на своєму місці, поруч із людиною, яка була частиною її світу навіть тоді, коли вона цього не усвідомлювала.

Вона підняла руку, простягаючи її до зірок, ніби могла торкнутися їхнього світла. Їй хотілося затримати цю мить, зробити її вічною.

Олександр, помітивши її рух, нахилився ближче. Його присутність була теплою, навіть у прохолодному повітрі ночі. Ліза опустила руку й заплющила очі, вдихаючи аромат трав і легкий запах його парфумів, що ледь відчувався.

Десь у глибині душі вона знала, що ця ніч буде особливою. Що слова, які залишаться між ними, матимуть силу змінити їхнє майбутнє.

Олександр нахилився вперед і торкнувся землі пальцями. Його рух був неспішним, уважним, ніби він хотів запам’ятати кожну деталь цього моменту. Ліза відчула, як його рука ледь торкнулася її пальців. Це був простий жест, але в ньому було щось більше, ніж просто випадковість.

Її серце калатало, але вона не відвела руки. Навпаки, вона відчула, як їхні пальці переплелися, і цей контакт став обіцянкою — невимовною, але такою реальною, що її можна було відчути кожною клітиною тіла.

Зорі над ними здавалися свідками цієї обіцянки. Вони мерехтіли, ніби підтверджуючи, що все, що зараз відбувається, є правильним. Ліза не знала, чи це просто гра уяви, чи справді між ними існує щось більше, ніж випадкова зустріч. Але вона відчувала, що тепер не одна.

Ця ніч залишиться в її пам’яті назавжди. Не через слова, які вони могли сказати, а через те, що вони відчули. Їхні душі зустрілися під зорями, і цей момент став їхнім.

Коли вони нарешті піднялися, ніч усе ще тривала, але Ліза вже не боялася темряви. Її серце було наповнене світлом — не тим, що надходило з неба, а тим, що йшло від нього, від Олександра.

Вони йшли поруч, і навіть коли між ними знову запанувала тиша, це була тиша двох людей, які більше не самотні.