За жагою кохання. Книга 2 - Катерина Воронцова

"А що ти мені зробиш я в іншому місті"

Дзен

Андріана

Я зійшла з поїзда вранці наступного дня, чуже містечко зустріло густим туманом і теплою осінньою вологістю. Вокзальний годинник пробив вісім, монотонний голос диспетчера оголосив про прибуття поїзда та докладав про нумерацію вагонів. Міцно стискаючи в руці дорожню сумку, покрутила головою, намагаючись відшукати очима тітку Насті, про зустріч із нею було домовлено ще в дорозі. Вона ніби чекала мого дзвінка, впевнена - це робота подруги. Народу снувало багато й розгледіти в натовпі ту, яку раніше ніколи не бачила, було нереально. Тож я кинула витріщатися  на натовп та залишилася тупцювати на пероні, чекаючи доки людська маса трохи розсіється. Навколо все було незнайомим, незвично маленьким і... чужим. Життєві обставини викинули мене в незвіданий океан іншого життя, я вже стрибнула в ці хвилі і не залишилося іншого вибору, як плисти вперед, тільки вперед. Із роздумів вивів ласкавий жіночий голос.

- Ось ти де, дівчинко!

Я підняла очі й побачила усміхнену миловидну паняночку середніх років.

- Ти ж Андріана, так?

- Так, - згідно хитнула головою, - а ви, звісно, Настусина тітка?

- Світлана Олегівна, - представилася жінка, поправивши пасмо, що вибилося з акуратної зачіски. - Господи, дитинко, - зойкнула вона, по черзі дивлячись то на загіпсовану кисть, то на дорожню сумку, - куди тобі таку вагу тягати? Давай усе швиденько сюди та поїхали додому, не виношу вокзали.

Не питаючи моєї думки, Світлана Олегівна спритно підхопила багаж та бадьоро покрокувала платформою. Я поспішала за новою знайомою, дивуючись, як можна так легко, наче модель на подіумі, маневрувати на високих підборах нерівним, подекуди зяючим вибоїнами асфальтом з вантажем у руці. Прискоривши крок, порівнялася з Настиною родичкою і пішла поруч, не відстаючи, вкотре із захопленням зазначаючи, що жінка  має моложавий та доглянутий вигляд: на стрункій фігурі піджак й спідниця сиділи, як влиті. Мені Світлана Олегівна припала до душі з першого погляду.

Залишивши вокзал позаду, ми зупинилися біля невеликого білого "Опеля", Настина тітка поставила сумку в багажник і сама сіла за кермо. Зовсім скоро ми заїхали на територію нових будівель, піднялися ліфтом на чотирнадцятий поверх. Пальчиком із витонченим манікюром господиня набрала код і двері до квартири відчинилися з характерним клацанням.

- Ось ми й удома, розташовуйся дівчинко та почувайся тут вільно.

Омріяне слово про свободу приголубило слух, це те, чого мені до болю не вистачало кілька довгих тижнів. Я видихнула й посміхнулася.

- Квартира велика, але живу одна, - продовжувала привітна господиня, - Так уже склалося, що дітей нам із Костею Бог не дав, тож дві кімнати порожні, обирай будь-яку, яка припаде до душі. Піду чайник поставлю, а ти облаштовуйся та приходь на кухню, снідати будемо.

Житло виявилося милим і охайним. Я вибрала сусідню з хазяйською кімнату, та зачарувала мене теплом та затишком. Повісивши в шафу свій скромний гардероб, як змогла, переодяглася. У ванній вимила вцілілу руку й освіжила обличчя. Одразу стало зрозуміло, що до мого приїзду готувалися:  на мене чекали два чистих рушники, що пахли свіжістю й нова зубна щітка - увага в дрібницях приємніша за будь-які слова.

На кухні смачно пахло свіжим чаєм та здобою, на тарілках красувалася нарізка, з френч-пресом сусідили маслянка та молочник.

- Як апетитно, - я потягнула носом повітря, насолоджуючись божественними ароматами.

- Сідай, я подбаю про тебе, - Світлана Олегівна намазала маслом булочку, поклала на блюдце та посунула до мене. - Їж, сьогодні рано вранці випікала.

Я відкусила хрусткий рум'яний бочок і з насолодою прикрила очі.

- Ммм... Це неймовірно смачно, - сказала прожувавши та запивши чаєм із молоком.

- Ось і мій Костик точно так само казав, - кивнула господиня. - Я сама не їм борошняне, а він дуже любив.

Поглянула на жінку, від мене не сховався  смуток, що промайнув в її очах.

- Як можна відмовитися від таких ласощів? - щиро здивувалася я.

- Ой, зайчику, моя колишня професія стюардеси - одна з найсуворіших у світі, - вона посміхнулася, очі кольору молочного шоколаду зігріли теплом. - Постійно стежити за вагою, тримати себе в хорошій фізичній формі, а це тренажерний зал тричі на тиждень. Додай ідеальний зовнішній вигляд, щоденний макіяж, зачіску... Звички не змінюються, от і в мене залишився синдром стюардеси, - Світлана Олегівна ковтнула чай.

- Ви сказали професія колишня? - поцікавилася я.

- Так, я пішла з авіакомпанії, коли загинув мій чоловік, не змогла більше бачити літаки, чути їхній гул, не могла продовжувати жити колишнім життям, хоч дуже любила свою роботу, - голос жінки став глухішим.

- Вибачте, не знала, - щиро поспівчувала я.

- Звісно, не знала, - повернувши голову, Світлана Олегівна поглянула на магніт у вигляді маленького авіалайнера, що скромно прикрашав дверцята холодильника, - Костя був пілотом першого класу і загинув з вини механіків - несумлінна підготовка судна перед польотом. Він усе ж зміг посадити літак так, що частина людей врятувалася, але чоловік та екіпаж - ні.

- Мені дуже шкода, - пробубоніла я.

- Мені теж, - відповіла жінка. - Десять років минуло, а немов учора все трапилося.

Виникла пауза, мені стало неймовірно шкода добру жінку, яка ще досі була гарною.

- Квартира у вас дуже мила, - спробувала змінити тему, коли тяжка пауза затягнулася.

- Справді? - радісно стрепенулася господиня, - Мені теж тут подобається. Раніше в нас був свій великий будинок за містом, але в ньому стало надто самотньо й порожньо. Тому я продала його та рік тому перебралася сюди, про що зовсім не шкодую. Тут життя, рух до того ж і роботу знайшла - серед людей усе легше.

- Я теж збираюся шукати роботу, - ствердно кивнула я.

- Що ти, що ти, дитинко, - замахала руками Світлана Олегівна, нагадавши мені при цьому тростинку на вітрі, - з однією рукою про роботу й мови бути не може.